«Молимо Бога, щоб дочекатись сина»: батьки загиблого десантника облаштували символічну могилу, бо не можуть забрати його тіло з окупації
«Валентин мріяв, як вийде на пенсію, працювати коло землі, купив собі трактор»
— Валентин з дитинства читав багато історичних книг, цікавився зброєю й завжди наголошував, що росіяни — ніякі нам не брати, — розповів «ФАКТАМ» тато бійця Петро Мельник. — Син добре вчився у школі й ніколи на батьківських зборах нам не доводилось червоніти за нього. Він дуже важко переживав смерть 21-річної сестри, яка померла через онкологію. Після школи Валентин вивчився на радіомонтажника у Луцькому профтехучилищі. Коли прийшов час йти служити в армію, радості Валентина не було меж. Дружина навіть поїхала у райцентр наймати естраду, гарну ж виправу ми йому влаштували.
Після демобілізації син недовго пробув удома, шукав себе. Я просив його йти в колгосп до мене, він же заявив, що працюватиме на шахтах на Донеччині. Так сталось, що у Торецьку мешкала рідна сестра моєї дружини, син туди й подався. Закінчив гірничий технікум, тоді інститут в Алчевську. Його призначили командиром гірничо-рятувального загону. Валентин рятував гірників під час великих аварій на шахті Засядька, Скачинського. На Донеччині син одружився, взяв жінку із дитиною, замінивши хлопчику Андрійку тата. Потім у пари народилась донька Дар'я. Попри відстань, син з дружиною Ляною часто приїжджали гостювати на Волинь.
— Як Валентин опинився на війні?
— Він на ній із 2016 року був. Підписав контракт із ЗСУ, звільнившись із роботи. Йому було важко морально, адже у місті жило чимало людей з проросійськими поглядами. Валентин принципово з такими не спілкувався і завжди відстоював власну думку. У складі 25-ї окремої повітрянодесантної бригади він воював у Донецькій та Луганській областях, ремонтував військову техніку. Коли у сина закінчувався контракт, ми просили його відпочити трохи. Але на це він відповів, що Україна — понад усе, а дезертиром він ніколи не буде й не зрадить побратимів. Попри важкі часи для країни, Валентин мріяв, як вийде на пенсію, переїде до Великої Груші та працюватиме коло землі, ходитиме по гриби. Купив собі трактор, нам — коней, щоби легше було господарювати.
«Син та його побратими прикривали відхід наших до останнього»
— Вторгнення окупантів застало Валентина на фронті, — продовжує батько воїна. — Невістка з дітьми останні роки мешкали в Чехії, бо у Торецьку було небезпечно через бойові дії. В останній раз я спілкувався з сином 12 травня 2022 року. Він наче щось відчував, казав, що на душі недобре, багато втрат. Й найстрашніше — це обідати біля тіл своїх побратимів…
Знаходились військові у селі Новоселівка Очеретнянської громади Донецької області. А далі не було зв’язку кілька днів… Ми зрозуміли, що щось сталось недобре. Хтось з людей порадив поїхати у місто Рожище до ворожки, вона відома у наших краях. Послухали їх, бо з відчаю готові були на все, щоби лиш знайти Валентина. Взяли фото. Гадалка ще на порозі сказала: «Він живий. Ви ще з ним до мене в гості приїдете». Як я радів цій новині. Цілував руки їй.
Та реальність виявилась дуже гіркою. Невдовзі хлопці, з якими син служив, повідомили невістці, що Валентина нема. Як розповіли невістці у командуванні бригади, військові виходили з Новоселівки, забирали поранених, бо окупанти наступали. Син та його побратими прикривали відхід наших до останнього. Їх почали обстрілювати з важкої артилерії. Валентин та двоє воїнів загинули. Тіло мого сина знаходилось за 24 кілометри від Торецька…
Звісно, вірити у це все не хотілось. Ми продовжували чекати новин. А потім син старшої дочки в одному з російських телеграм-каналів, де публікують фото загиблих, першим побачив Валентина. На військовій формі зазначено його прізвище. Я опізнав сина по руках — вони великі, пальці такі «селянські», в мозолях. Й Валік був високим, крепким — 110 кілограмів. Серце стиснулось. Із дружиною виплакали море сліз, невістка з дітками та менша дочка побивались не менше.
— Та ще гірше стало, коли дізнались, що тіло не можна забрати, бо село окуповане, — продовжує батько. — Звертались в СБУ, Червоний Хрест, поліцію, але відповідь все та ж — коли звільнять населений пункт, тоді знайдуть тіло та передадуть відповідній службі. Ба більше, ми навіть не можемо отримати статус «безвісти зниклого», поки тіла нема. Наймали адвоката, зібрали десятки довідок, та жодної конкретики. Я вже й сам зібрався б та поїхав туди за дитиною, але розумію, що це небезпечно, мене не пустять і тіла заміновані. Нема такого дня, щоб не плакав за сином. У громаді вже четверо бійців полягло, в центрі облаштували банери з їхніми портретами, там є і Валентин. Але дуже важко, що нема місця, куди можна піти поплакати. Нам хотілось відвідувати могилу сина…
— Й саме тому ви наважились облаштувати символічну на сільському кладовищі?
— Так. Ми довго обговорювали це з рідними. В першу чергу я звернувся до нашого священника. Розповів про ситуацію. Відкрив галерею у телефоні та показав фото свого загиблого сина. Отець підтримав, сказав, що якщо є тіло, то ми можемо зробити так, як вирішили. Й ми облаштували могилу як то має бути. Поруч із нашою донечкою. Встановили хрест, прапор. Приїжджаємо кожну неділю на цвинтар, несемо квіти, плачемо. І якщо повернемо тіло, хочу зробити там хороший пам’ятник, — витирає сльози батько.
— Як односельчани відреагували на ваш вчинок?
— З розумінням. Бо такої біди запеклому ворогу не побажаєш. Люди приходять на символічну могилу, шанують пам'ять нашого сина. Квіти там ніколи не в’януть. Кажуть, що якщо це хоча б трішки вгамує наш біль, то це правильне рішення.
— Але є надія, що, може, Валентин у полоні, може станеться диво?
— Шанси мізерні, на тому фото видно лице Валіка. Це він. Дуже болить, що за цей час він нам жодного разу не приснився. Молимо з дружиною Бога, щоби дожити нам, дочекатись тіла. Бо вже не молоді, мені он 78 років, дружина двічі коронавірусом перехворіла, ледь врятували. Кожного ранку дивлюсь карту бойових дій, радію звільненню кожного населеного пункту. До місця, де загинув мій син, лишились десятки кілометрів.
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що на Вінниччині поховали 59-річного бійця Юрія Микитюка, тіло якого розшукували півтора року.
1554
Читайте нас у Facebook