«Мрію не тільки відчути, але й побачити, як ростуть мої діти»: історія військового з Київщини, який втратив на війні зір

Вивіз родину, а сам на фронт

До початку широкомасштабного вторгнення Денис Абдулін працював у гіпермаркеті на навантажувачі, разом з дружиною виховував двох дітей.
24 лютого 2022 року вранці в його будинку прозвучав телефонний дзвінок. Голос у трубці сповістив про початок великої війни.

«Пам'ятаю, що в цей день ми не могли з дружиною заснути. А вночі зателефонував друг, який є контрактним військовим, і сказав збирати валізи, бо почалася війна. Я спочатку подумав, що він жартує, а потім увімкнули новини, а Володимир Зеленський вже оголосив воєнний стан. Та все одно я не міг у це повірити, та коли почув перші вибухи, вже зрозумів, що все серйозно», — пояснює Денис.

Чоловік поспіхом зібрав речі та вивіз дітей з дружиною за кордон, у Литву, а сам без роздумів пішов у військкомат, бо ж мав військовий досвід, коли проходив строкову службу у 95-й бригаді.

«Та зайти у військкомат мені вдалося не одразу, адже в перші дні війни були величезні черги. А я дуже не люблю черги, тому спочатку записався до територіальної оборони. Подумав так: запишуся і туди, і туди, кудись точно заберуть. В тероборону мене записали, наділи на руку спеціальну пов’язку. Потім я все ж потрапив до військкомату, а там дивляться на мене й запитують: „А що це за пов’язка?“ Я відповів, що записався в тероборону, поки стояв у черзі. Мене відправили додому, мовляв, я ж уже боєць тероборони. Але я хотів потрапити саме до ЗСУ, тому пішов додому, зняв пов’язку й наступного дня вранці знову пішов до військкомату. Тоді мене вже взяли», — пригадує військовий.

Звідки в ті дні була така шалена мотивація стати на захист країни?

«Ну, по-перше, ці нелюди вже майже дійшли до Києва. А що краще може мотивувати? По-друге, я завжди хотів служити в армії. Ще у 2014 році намагався потрапити добровольцем в АТО, та у мене не вийшло», — пояснив Денис.

Уламок прошив голову

Підрозділ чоловіка був відправлений на схід, на околиці міста Сєвєродонецьк, за яке в той час точилися запеклі бої. Чоловік розповідає, що навчатися військового ремесла доводилося прямо в дорозі.

«Ми пересувалися від міста до міста, від села до села у напрямку Сєвєродонецька, і з коліс було навчання: де-не-де виведуть постріляти, покидати гранати. Наприклад, нас готували до гуркоту техніки, щоб на фронті ми не злякалися. Вирили невеличкий окоп на одну людину, дуже вузенький, ти туди лягаєш, а танкіст на Т-72 проїжджає над тобою. Це відчуття, які важко передати… А танкіст ще був чоловіком у віці, і я не знаю, чи добре він бачив, де ж той окоп, в якому ми лежали», — з посмішкою оповідає військовий.

Коли прибули на схід, жарти закінчилися.

«Спочатку нам казали, що ми поїдемо на другу-третю лінії оборони, щоб звикнути до обстрілів, а потім на „нуль“. Але на „нуль“ ми потрапили одразу, — пояснює Денис. — В перші дні все було нормально: по нас стріляли, у нас була артилерія, ми давали відповідь, але потім нас почали брати в оточення й тоді стало дуже тяжко. Нас обстрілювали з чотирьох сторін усім, чим можна: авіацією, мінометами, далекобійною артилерією. Хаотичні виходи снарядів були кожні п’ять хвилин, вони дозволяли собі бити навіть без орієнтирів. А у нас логістику перебили».

Читайте також: «Окупанти лише на мене одного використали протитанкову ракету. Вважаю — це рівень»: історія війни Дмитра Устименка

У травні минулого року Денис Абдулін отримав важке поранення та втратив зір.

«Це було 17 травня. Ми зайшли у будівлю та, певно, забалакались і пропустили дрон. Тоді відбувся обстріл. Я був в бронежилеті та касці, але уламок залетів під ліве вухо й вилетів через праве око, зачепивши обидва ока. Болю одразу я не відчув. Був спалах в очах. Було відчуття, наче з очей вилетіли блискавки. Я не зрозумів, що сталося, але розумів, що щось прилетіло. Кров йшла з очей, носа, вуха, рота. Хлопці не знали, де мене взагалі перев’язувати. А обстріл тоді тільки почався», — пригадує військовий.

Під ворожими снарядами побратими Дениса змогли його евакуювати до медичного пункту, де чоловікові терміново зашили рани на обличчі.

«Я навіть не пам’ятаю, давали мені тоді наркоз чи ні, але відчував, як голка проколює очі», — каже чоловік.

Потім були шпиталі у Дніпрі та Києві. Лікарі намагалися врятувати чоловікові зір, та, на жаль, марно.

«Мені намагалися врятувати око, що залишилося. Око було розірване й запало за перенісся. Око зшили, декілька разів накачували спеціальним газом, та, на жаль, все це не дуже допомогло», — пояснив Абдулін.

«Важко усвідомлювати, що залишишся сліпим на все життя»

Без зайвої бравади чоловік зізнається, що усвідомлення того, що зір втрачено, було вкрай важким. Не зламатися допомогла саме родина.

«Коли лікарі сказали, що зробили все, що змогли, то мені стало тяжко. Настільки тяжко, що мало не втрачав свідомість, кидало в піт, починало трусити. Це було важко. Чесно. Однак коли до лікарні почали приходити мої діти, то стало легше. Приїхав додому, почали приходити гості, та коли з кимось спілкуєшся, то стає легше. А коли лежиш сам і думаєш, що ти залишишся таким на все життя, то, звісно, приємного мало. У мене двоє маленьких дітей, та хотілося б їх бачити, а не тільки відчувати», — розказує військовий.

Через те, що держава не має спеціалізованих центрів реабілітації військових, які втратили зір, навчитися жити в новій реальності чоловікові допомогли волонтери. Зараз Денис вже може самостійно користуватися телефоном та освоює комп’ютер.

«Вже виходжу сам на вулицю, тому що не можу просто сидіти вдома. Тому вийти з дому, намацати лавочку під будинком навчився. З тростиною можу навіть пройтися до магазину. Та все одно досі лячно, коли зовсім сам ідеш і нікого немає поряд», — зізнається чоловік.

Денис вірить, що одного дня все ж таки зможе повернути собі зір, хоча б частково.

«Це не фантастика, це можливо, але всі такі методи зараз тільки розробляються, й вони експериментальні. Наприклад, іспанці вживлюють спеціальний чип у мозок, однак остаточно технологія ще недопрацьована. Ілон Маск зробив також подібний чип, і наче все працює, але, знову ж таки, поки ця технологія тестується та розвивається», — підкреслює Абдулін.

А ще чоловік беззаперечно вірить у перемогу України.

«Ніхто з окупантів не очікував, що буде такий шалений спротив українців, що люди сотнями тисяч підуть у військкомати через те, що ніхто не хоче примиритися з тим, що якісь нелюди будуть тут ходити по нашій землі. З чого б це? Тому що хтось там на росії вирішив, що Україна повинна йому належати? Ні. Ніхто це не підтримує. Найголовніше для нас — почати масове виробництво власної техніки та озброєння, адже ніхто, крім нас, нам не допоможе. В будь-якому випадку перемога за нами, від нас лише залежить, як скоро вона настане», — резюмував Денис Абдулін.

Дізнатися більше про реабілітацію воїнів і постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю, які отримали притулок у країнах ЄС, ви можете на сайті організації EnableMe Ukraine. Поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу можна у спільноті EnableMe.

Читайте також: Життєвий марафон незламності Сергія Храпка: як ветеран війни без кінцівок допомагає побратимам

731

Читайте нас у Facebook