Колишній народний депутат України підтримав вибір сина і сам відвіз його в «Азов»: рік тому на війні загинув громадянин Канади Григорій Цехмістренко

У Києві у Музеї війни відбувся захід пам’яті бойового медика та громадянина Канади Григорія Цехмістренка, який рік тому загинув в боях за Бахмут. Воїну назавжди лишиться 28 років. Він син відомого українського підприємця і політика, народного депутата двох скликань Верховної Ради України Віталія Цехмістренка.

Раніше «ФАКТИ» писали, що в Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбувся вечір пам'яті капітана Повітряних сил ЗСУ бойового льотчика Андрія Пільщикова (позивний «Джус»).

- Побратими Григорія розповіли нам з чоловіком історію, яка показує, якою людиною був наш син, — каже мати Григорія Людмила Цехмістренко. — Разом з побратимами син виконував місію на лівому березі Дніпра (вони дісталися туди на гумових човнах). Їм вдалося взяли там в полон вісьмох російських військових, щоб згодом обміняти на наших полонених. Але один з росіян отримав під час бою поранення в живіт. Григорій його оглянув, і зрозумів, що той не виживе. Тож пораненого лишили на місці. Він дуже кричав від нестерпного болю. Наші з полоненими вже пройшли під пересічним вогнем частину шляху назад, аж раптом мій син звернувся до командира: «Дозвольте повернутись — хочу вколоти морфій тому росіянину, щоб він помирав без болю». Командир і хлопці казали Григорію, що це небезпечно — ведеться вогонь. Син стояв на своєму. Командир врешті дозволив йому повернутися. Григорій благополучно дістався пораненого, вколов йому морфій і наздогнав своїх. Вже після завершення операції хлопці спитали його: «Чому ти так вчинив?» «Тому що він (той росіянин) людина», — відповів мій син. Це, певно, свідчить про те, що Григорій отримав при хрещенні душевне світло. Він був дуже хорошою, позитивною, чуйною людиною. Дуже любив життя.

Мати Григорія дала інтерв’ю «ФАКТАМ».

«Син повернувся в Україну за тиждень до відкритого вторгнення — розумів, що ось-ось може початися велика війна»

— Перед загибеллю сина у вас було передчуття, що так станеться? — ставлю питання пані Людмилі.

- Григорій, як і ми з чоловіком, був християнином. Ми щонеділі слухаємо проповідь. В останню неділю свого земного життя син сказав, що не може бути на проповіді, бо в понеділок має їхати. Ми з чоловіком поставилися до цього з розумінням, бо сину треба було чимало часу на збори. Але коли ми почали слухати вдома проповідь, Григорій відкрив двері, посміхнувся й сказав: «Прослухаю з вами». Для нього та проповідь стала останньою (плаче — Авт.). Але я дуже рада, що він її прослухав. Вірю і знаю, що йому там, де він зараз знаходиться, краще, ніж нам тут усім. Вірю, що прийде час, і я з ним зустрінусь — так каже Біблія.

— Він приходить вам у снах?

- Так, приходить, причому часто. Заспокоює мене — каже: «Мамо, зі мною все добре». Я все просила наяву: «Розкажи, як ти загинув». Уві сні він запевнив: «Настане вас час, ви прийдете і я вам все розповім». Рік минув після загибелі сина, але я так і не змогла прийняти, що його немає в нашому світі.

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, Григорій був в Україні?

- Так, в Україні — розумів, що буде велика війна і приїхав на Батьківщину за тиждень до початку вторгнення. Перед цим ми жили за кордоном. Він зібрав вночі свої речі, попросив, щоб я завезла його в аеропорт. Про війну в той день нічого мені не говорив. Вилетів в Київ. Його батько Віталій знаходився в Україні. В перший ж день великої війни, він відвіз Григорія в полк «Азов». Чоловік зателефонував мені і розповів про син пішов воювати.

Тут слід сказати, що Григорій вивчився на військового медика у військовому університеті на Мальті. До того ж на протязі шести років пройшов декілька різних медичних курсів. Став дуже хорошим парамедиком. Він готувався до участі у війні з росією — усвідомлював, що путін, скоріш за все, нападе, не криючись. Ми з чоловіком з недовірою до цього ставилися. Але, на жаль, помилилися — син виявився правим.

Читайте також: «У сина було сім контузій, у стегні залишилась куля»: трагічна історія сапера з Донеччини, який прямо зі шпиталю повернувся на фронт

— Як ви поставилися до того, що Григорій пішов добровольцем на війну?

— Перші пару днів великої війни повністю не усвідомлювала, що це воно таке робиться. Але коли побратими сина почали виставляти в Instagram світлини, зокрема знімки бійців, яким надав допомогу Григорій, мені не те, що страшно стало — земля пішла з під ніг. В перший же день мій син витяг з поля бою свого командира — молодого хлопчину з важким пораненням. Син надав йому допомогу на місці, а потім ніс на собі два з половиною кілометри. Той хлопчина живий — Григорій врятував йому життя. Бої за Гостомель, Бучу, Мощун — син брав в них участь.

— Ви повернулися тоді в Україну, щоб бачитись з сином?

— Він мені це забороняв, але я не послухалася сина — приїхала. Ми з ним бачились, коли він на короткий час відлучався з фронту.

— Побратими Григорія розповіли вам, за яких обставин він загинув?

— Так, розповіли. Група, в якій він був, потрапила в засідку. Перший ж ворожий снаряд розірвався поруч з трьома хлопцями (двоє знаходились поруч з місцем вибуху, один — трохи далі). Григорій стягнув їх до купи і почав надавати допомогу. В цей час, він, певно, почув, що летить ще снаряд. Григорій (він два метри на зріст) накрив поранених собою. Сам загинув, а їх врятував. Один з врятованих вижив, зараз воює. Знаю ще про одного, який, на жаль, помер в шпиталі.

Григорія не змогли зразу евакуювати, бо було багато втрат. Але я дуже вдячна бійцям, які згодом відбили приміщення, в якому він знаходився. Забрали тіло і привезли додому. Оце все, що мені відомо.

Читайте також: «Уламок від снаряду влучив просто в гранату, яка висіла у мене на поясі. Вона вибухнула, розірвавши живіт, пошкодивши руки й ноги»

— Син був одружений?

— Ні, хоча подобався багатьом дівчатам, бо був вихований, товариській, симпатичний, високий на зріст хлопець. Думаю, що в глибині душі він відчував, що життя не буде довгим. Його питали, чому не одружуєшся? Син відповідав, що не знає своєї долі, не хоче, щоб за ним сумували дружина і діти.

— Григорій — ваша єдина дитина?

— Ні, у мене ще є донька Аліса.

«Брат наснився мені, сказав, що сумує за мною, а о 5 ранку подзвонив мій чоловік, сказав, що Григорій загинув»

— Ваш батько Віталій Цехмістренко відомий підприємець і політик, був депутатом Верховної Ради України. Він хотів, щоб Григорій зайнявся бізнесом? — ставлю питання Алісі.

- Так, хотів. Але брат фактично одразу сказав, що то не його стезя. Точніше так: десь місяць повчився в університеті на фінансиста, а тоді заявив: тато, це не моє.

— Батько намагався відговорити Григорія йти на війну?

— Так, намагався — тато не хотів, щоб Григорій воював. Адже він його єдиний син. Батько сподівався, що Григорій житиме з ним в Канаді. Але мій брат зробив вибір, і наш батько поважав цей вибір, усіляко допомагав Григорію. До речі, брат ще в 2014-му, коли почалася АТО, мав намір йти воювати. Але тато тоді зміг його відговорити. Брат дуже шкодував, що послухався, сумував за побратимами, які тоді загинули на Донбасі. Григорій брав участь в Революції гідності, тож добре знав цих хлопців.

Знаєте, ми з моїм молодшим братиком виросли в дуже дружній родині, у нас було щасливе дитинство. Малими ми проводили майже увесь час разом. Різниця в сім років не ставала на заваді. Коли братику сповнилося сім, батьки відправили його вчитися до школи у Канаді (згодом брат отримав канадське громадянство). Він жив там дев’ять років. І весь цей час ми продовжували спілкуватися, чужими не стали. Коли Григорій врешті повернувся в Україну, зайшов у дім, я побачила, що він вже не той маленький братик, який багато років тому поїхав за кордон — став високим та красивим юнаком. Я казала йому: «Сонечко, зайчик». А він мені: «Яке я тобі „сонечко“, у мене два метри зросту. Тепер я буду старшим братом». Тоді Григорій познайомився з моїми дітьми та чоловіком Андрієм і його (чоловіка) сім’єю. Після того, казав мені: «Андрій, хороша людина. Я пишаюсь твоїм вибором. Бережи чоловіка». Брат багато подорожував, відвідав безліч країн, мріяв про навколосвітнє плавання на яхті. Де б не був, завше знаходив час, щоб написати мені.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, він зателефонував, сказав, що йде на війну. Я прийняла його вибір, хоча б через те, що він з дитинства мріяв стати військовим і парамедиком. Але водночас дуже сильно переживала за нього.

— Ви зі своїми дітьми евакуювалися за кордон?

- Так, в Норвегію. Це одна з найулюбленіших країн Григорія. Коли мама повідомила мені, що брат приїде на курси підвищення кваліфікації парамедиків в Данію, я була на сьомому небі від щасті. Адже на той момент не бачилась з братом вже півтора року. Він проїздив повз мій дім о другій годині ночі. Зайшов в коридорчик, я міцно обняла його, ледь дотягуючись до шиї. В ту мить була найщасливішою сестрою на землі.

Зранку ми снідали його улюбленими млинцями, а обідали — його улюбленим борщем. Гуляли по лісу, жартували, сміялися — так, наче нема війни. Коли ми увечері прощалися, я сказала: «Григорій, бережи себе». Якби знала, що то була наша остання зустріч, нізащо його не відпустила б.

Читайте також: «Шолом розколовся навпіл, але врятував життя сина»: 21 місяць мати не знала, де її син, і нарешті отримала звістку про нього

— Коли брат загинув, серце підказало вам, що з Григорієм сталося непоправне?

- Так. В ту ніч о 2.30 він приснився мені. Уві сні ми стояли біля вікна. За вікном було дуже яскраве світло — біле, сліпуче. Брат сказав: «Алісо, пообіцяй мені одне — що ти будеш в безпеці». «Добре, обіцяю». Він мене сильно обняв, мовив: «Я тебе дуже сильно люблю. Ти найкраще сестра. Я дуже за тобою сумую». І я прокинулася від страшної думки, що з братом щось сталося. Не могла зрозуміти, що саме. Зайшла в Instagram. Побратими Григорія писали, що його не стало. О п’ятій ранку мені подзвонив мій чоловік, підтвердив страшну звістку. Я не могла повірити, що втратила свого єдиного брата.

Раніше «ФАКТИ» публікували інтерв'ю з матір'ю загиблого розвідника з «Азову», яка розповіла про причину того, що урна з прахом сина стоїть удома, як і в багатьох сім'ях полеглих воїнів.

1666

Читайте нас у Facebook