«Знайома кілька днів ходила до руїн драмтеатру, сподівалася знайти тіло свого чоловіка»: подробиці моторошної трагедії в Маріуполі два роки тому

«Коли стало відомо, що можна взяти в ЦУМі все, що хочеш, дехто тягнув звідти „плазми“, телефони, самокати, ювелірні вироби»

— Ми з приятелями переселилися в театр, коли там почався масовий наплив людей, 5 березня, — розповів «ФАКТАМ» Андрій Гришин.

— Поштовхом, щоб туди перебратися, став якийсь конкретний випадок?

— Так. Я жив тоді в гуртожитку недалеко від околиці міста. Моїми сусідами були актори драмтеатру. Ми розуміли, що лінія фронту поступово наближається до нас, бо вже стало дуже гучно, снаряди вибухали поблизу нашого гуртожитку. До того ж вночі проти 5 березня ми вперше відчули, що таке авіаудар: почули ревіння двигунів літака, а потім — надзвичайно потужний вибух. Ми сильно злякалися, стало зрозуміло, що звідси треба кудись йти. Коли настав ранок, поліцейські на автівках їздили містом повідомляли, що запланована евакуація. Один з пунктів збору — драмтеатр. Туди ми й попрямували, бо пов’язані з театром.

— Певно, тоді вже опалення, світла, води та інших комунальних вигід в Маріуполі не було?

— Так, все це зникло числа 27−28 лютого. Пригадую, що 1 березня вже не було й мобільного зв’язку. Але все одно ми не усвідомлювали, що почалася масштабна війна. Сподівалися, що повториться сценарій 2014 року, коли за відносно недовгий час вдалося нормалізувати ситуацію в Маріуполі.

— Яким було ваше перше враження, коли потрапили 5 березня у драмтеатр?

— Коли ми підійшли до нього, я відчув полегшення на душі, адже він знаходиться в центрі міста, тоді там ще було не так гучно, як на околицях. Виникло відчуття безпеки. Але, зайшовши всередину, я був шокований.

— Чому?

— До того я був там 19 лютого на виставі. А тут раптом театр фактично перетворився на пункт прийому біженців. Ми з приятелями спустилися в підвал. Вже й там жили люди. Певно, тоді я й усвідомив: йде велика війна.

— Ви одразу знайшли місце, щоб розміститися?

— Так. В цьому нам допоміг неофіційний комендант театру — мій викладач, актор Сергій Забогонський. Він як раз пробігав коридором, я його покликав: «Сергей Иванович!». Він повів нас в кімнатку співробітників театру. Вона маленька, але нас там розмістилося десь 15−16 людей. Затісно, проте краще, ніж в коридорі. Нам дали дві театральні лавочки, які, зазвичай, ставлять у фойє. На них ми й спали.

— Якими були стосунки між людьми, які поселилися в драмтеатрі? Домінував егоїзм чи, навпаки, підтримували одне одного?

— Я вперше побачив таку потужну згуртованість між людьми. Були хіба що окремі випадки прояву жадібності, коли ми дізналися, що можна брати товари в ЦУМі. Хтось пішов туди за харчами й водою для всіх, а хтось побіг за «плазмами», смартфонами, ноутбуками, самокатами, ювелірними виробами. Тягли й алкоголь. Завдяки цьому нашій компанії перепала пляшка дорогого вина. Ми пили його по трошки — «для зігріву».

— В театрі серед біженців було самоврядування?

— Так. Навіть створили дружину, яка, окрім іншого, слідкувала, щоб в театрі не було п’яних. Адже люди почали виносити все, що лишалось у супермаркетах, в тому числі алкоголь. Дехто напивався й робив бешкет.

На вулиці працювала польова кухня (нам її привезли військові). Приготуванням їжі керував професійний кухар Міша, який до того працював в ресторані. Йому допомагали жінки. Був у нас і завгосп, який опікувався складом з продуктами. Також організували групи, які ходили по супермаркетах за харчами для всіх. Хтось прибирав туалети, хтось збирав сніг, щоб мати воду.

— Щоб забезпечити сотні людей водою, талого снігу, певно, не досить. Ще десь брали воду?

— Спочатку набирали з пожежного резервуара, який знаходився біля театру. А потім хтось організував, щоб нам привезли цистерну з водою.

— Скільки разів на день годували людей в драмтеатрі?

— Вранці давали чай та печиво. Вдень обід — суп і печиво. О 18-й годині частували чаєм з печивом. Дітей годували частіше, до того ж в черзі за їжею у них був пріоритет: спочатку годували малечу, а вже потім — дорослих.

— Щоб готувати їжу та опалювати будівлю, потрібні дрова. Де їх брали?

— За театром знаходився фонтан, на якому взимку заливали ковзанку. Навколо неї була дерев’яна огорожа. Її розібрали на дрова. Надовго їх не вистачило, тому довелося взятися за дубові крісла глядацької зали театру — їх зривали й рубали. Пригадую, розібрали на дрова й літню терасу, яка знаходилась неподалік.

— В театрі були пічки-буржуйки?

— Ні, театр не опалювався. В ті дні найтеплішим місцем був підвал театру.

— Вам і вашим друзям доручили якусь роботу?

— Ми збирали воду зі зливок, носили її та розтоплений сніг в туалети для змивання. До того ж я пару раз ходив до супермаркетів, приносив для всіх соки, воду, харчі.

«Спершу хотіли покласти на дах величезний банер з червоним хрестом, але передумали це робити. Врешті написали перед театром і позаду нього — «ДЕТИ»

— В театрі була можливість хоч трошки помитися?

— Ні, але для немовлят робили виняток: намагалися підігрівати для них воду, щоб підмити, скупати. Особисто я ще в гуртожитку встиг помитися увечері першого дня великої війни, а потім це стало неможливо.

— Які теми превалювали в розмовах людей, які в ті дні жили в драмтеатрі?

— Всіх цікавило, чому не вирішується питання з евакуацією. Треба розуміти, що ми не знали, що відбувається в країні, адже Інтернету, зв’язку не було. Згодом ситуація, принаймні в Маріуполі, ставала для нас зрозумілішою. З того місця, де знаходиться драмтеатр, добре видно «Азовсталь». Ми бачили, що росіяни обстрілюють та бомблять з літаків цей завод, а також те, що бої точаться вже у місті.

— Певно, виникали плани, як вибратись з Маріуполя?

— Так, бо люди усвідомлювали небезпеку та втомилися жити в переповненому театрі. Тому робили спроби виїхати з Маріуполя на автівках. Пригадую, група людей сама організувала колону з легкових машин і вони попрямували по запорізькій трасі. Росіяни їх обстріляли, довелося повертатися. Але не всі з тієї колони вціліли. Також люди намагалися вийти з міста пішки. Але ж і по них окупанти відкривали вогонь.

— Був конкретний випадок, який змусив написати величезними літерами «ДЕТИ» біля будівлі драмтеатру?

— Коли 9 березня російський літак розбомбив пологовий будинок і почалися «прильоти» по центру міста, стало очевидним, що можуть скинути бомбу й на нас. Ми й вирішили якось позначити для російських пілотів, що в будівлі театру знаходяться мирні люди з дітьми, а не військова база. Спершу виникла ідея попросити у представників Червоного Хреста великий банер з червоним хрестом і розмістити його на даху театру. Але врешті передумали, бо хрест міг стати мішенню для бомбометання. Адже росіяни могли вирішити, що тут військовий шпиталь. Іншим прийшла думка написати «ДЕТИ». Знайшли фарбу та чи то 12-го, чи то 13 березня зробили ці написи.

Читайте також: «Покажіть тому х*лу очі цієї дитини. Хай побачить, що він зробив!»: страшна розповідь лікаря з Маріуполя

— Щось робили для того, щоб психологічно підтримати дітей, відволікти їх від страшної дійсності?

— Цим займалися виключно самі батьки. Я вже вам казав, що ми з друзями жили в кімнаті в підвалі. Через систему вентиляції було чутно, що відбувається в сусідній кімнаті. Там розмістилися родини з дітьми. Ми чули, як мами всі разом співали малюкам колискових пісень. Певно, жінки намагалися таким чином заспокоїти діточок, бо в цей час неподалеку відбувався обстріл з артилерії.

— Дітей було багато?

— Не менше як 10−15% від загальної чисельності. Одного разу до нас приїхав цілий автобус дітей — з дитячого будинку на околиці. Їх розмістили в театрі.

Читайте також: «Для новонароджених діток із розбомбленого маріупольського пологового будинку я знаходила молоко всіма правдами й неправдами», — лікарка Ірина Дагаєва

— У людей траплялися істерики?

— У тих, хто певний час жив в театрі, істерик я не бачив. Але, здається, 8 березня до нас прибув автобус з мешканцями околиці міста. Ці люди перебували у стресовому стані. Хтось із них розповів: «В наш дом прилетело, дома нет!» Інша людина казала, що у них в будинку не встигли винести з квартири бабусю і вона згоріла. Такого ж апокаліптичного плану були й інші історії, якими вони ділилися.

— Вівся облік, скільки людей зібралося в театрі?

— Зробити це було непросто. Уявіть, ви йдете по театру й бачите, що скрізь щільно розмістилися люди — в коридорах, на сходах, у всіх кімнатах, у підвалі. Намагалися вести списки: на вахті, де службовий вхід, просили людей, щоб вони записалися, бо якщо хтось когось стане шукати, то ці записи могли б допомогти. В них було понад тисячу записів. Але ж точної цифри, певно, ніхто не знає, адже не всі записувалися. До того ж щодня прибували нові люди, а хтось наважувався піти з театру, щоб спробувати вибратись з міста.

— Між людьми виникали політичні дискусії?

— Принаймні в моєму колі спілкування таких дискусій не було. Хоча розуміли, що не всі ми однодумці. Скажімо, одна режисерка, яка знаходилась серед нас, зараз працює на окупантів в Маріуполі. Ми здогадувались, що вона чекає загарбників, але розмовляти з нею на цю тему не було сенсу. Коли ми врешті вирішили вибиратися з міста, вона не пішла з нами, на прощання сказала: «Ну, все, удачи. Держитесь». Вона лишилась в театрі зі своїми чоловіком і двома дітьми.

— Тож вони пережили бомбардування театру?

— Так. Чув, що цю режисерку тоді поранило в ногу. Проте свого ставлення до окупантів вона, певно, не змінила.

«У мене зберігся номерок з гардероба драмтеатру. Мрію повернути його після звільнення Маріуполя»

— Була конкретна подія, яка стала для вас поштовхом, щоб наважитись вибиратися з Маріуполя?

— Вночі 14 березня я випадково почув в коридорі розмову: «Приходили военные, сказали, что линия фронта смещается к театру. Что будет громко, что лучше не выходить на улицу». Скажу відверто, мене ця новина доволі сильно злякала. Я побіг до акторів, з якими поселився в театрі: «В коридоре сказали, что завтра тут будет страшно. Может, мы рискнем выбраться?». Як раз перед цим ми змогли вперше за багато днів вийти по мобільному на зв’язок зі знайомими. Вони 14-го березня вранці поїхали по трасі на окупований Бердянськ і благополучно дісталися цього міста. Ці люди розповіли, як туди добратися. Тож 15-го вранці ми також поїхали тією ж дорогою.

— Тобто ви виїхали за добу до того, як російський літак скинув бомбу на драмтеатр?

— Саме так.

— Людей в театрі лишалося багато?

— Так, чимало, адже можливості виїхати мали не надто багато людей — лише, ті, хто мав автомобіль і кого могли взяти з собою.

— Хочу уточнити: військові перебували в театрі?

— Ні. Вони лише привозили нам різні припаси. Військові в театрі не зупинялися, щоб відпочити, й не ночували. Одного разу солдати зайшли в драмтеатр, щоб зняти відео про те, що там відбувається. Виклали ці кадри в ютуб, щоб всі бачили, що в театрі знаходяться цивільні.

— Ви вибиралися з Маріуполя машиною?

— Так, машиною. Нас виїхало п’ятеро: двоє жінок, двоє чоловіків і дитина.

— Російські солдати на блокпостах поводилися агресивно?

— З агресією ми стикнулися на блокпосту на в’їзді в Бердянськ: постовий безцеремонно вирвав з салону автівки відеореєстратор. На решті блокпостах просто перевіряли наші паспорти. Ще був доволі неприємний момент, коли один кадирівець вимагав від нашого водія: «Брат, брат, открой багажник!» А водія аж трусило від злості, він був дуже злий на окупантів.

— В Бердянську знайшли, де переночувати?

— Так. Місцеві підприємці, які мають курортний бізнес, дозволили біженцям безкоштовно заселятися в санаторії. У нас був знайомий, який має такий бізнес, він дав нам кімнату.

— Коли ви дізналися, що російський літак скинув бомбу на драмтеатр в Маріуполі?

— Увечері того ж дня, як це сталося. Я тоді сів в один з евакуаційних автобусів, щоб виїхати на підконтрольну українській владі територію. Почув, що в салоні люди часто повторюють слово «драмтеатр». Мій телефон не ловив мережу, тож я спитав одну жіночку, що сталося. Вона показала мені на своєму смартфоні фотографії зруйнованого театру, де ми з друзями були ще вчора. Я впав у ступор. В голові проговорював: «Ти міг бути там! Там лишилися знайомі!»

— Ваші знайомі, які лишилися в театрі, вижили під час бомбардування?

— Не всі. В одній родині дружина вижила, а чоловік загинув. Він знаходився на вулиці біля польової кухні, коли російський літак скинув бомбу. На другий та третій день після бомбардування жінка намагалася знайти тіло чоловіка, щоб витягти з-під завалів. Але нічого з цього не вийшло. На четвертий день почалися інтенсивні обстріли в тому районі, а з руїн театру пішов трупний запах. Знайома так і не змогла знайти й поховати свого чоловіка.

— Чим ви займаєтесь зараз? Продовжуєте здобувати театральну освіту?

— Так, вчуся вже разом з дружиною на режисера театру в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на курсі Андрія Федоровича Білоуса.

— Одружилися вже після переїзду до Києва?

— Так. До речі, моя дружина пережила окупацію Гостомеля, а я — осаду Маріуполя. В мене зберігся номерок з гардероба драмтеатру, який я взяв на пам’ять. Знаю, що ще один номерок є в однієї людини, яка зараз живе в Івано-Франківську. Моя мрія — повернути «свій» номерок до драмтеатру після звільнення Маріуполя.

Читайте також: «Мої дружина і доньки знаходилися в маріупольському драмтеатрі, коли на нього скинули 500-кілограмові бомби»: дивовижна історія порятунку сім’ї журналіста

На фото у заголовку видно, що російська авіабомба влучила прямо в центр драмтеатру (фото Reuters)

1413

Читайте нас у Facebook