«Мене на війну тягне зі страшною силою», — Юрій Гудименко

— Юрію, ви у червні 2022 року отримали важке поранення, за ваше життя довго боролися лікарі. Ви перенесли багато операцій, однак наслідки поранення виявилися дуже серйозними. Як ви сприйняли, що життя більше не буде колишнім? Що стало другорядним? Ви сильна людина з почуттям гумору, але все одно це ж дуже важка робота над собою.

— По-перше, я реально став набагато спокійнішим. Але при всьому цьому з'явилася така неприємна штука, як спалахи люті. Таких випадків не так багато, щоб сказати, що в мене, наприклад, ПТСР. Але я абсолютно чітко знаю, що в деяких питаннях — і всі вони стосуються війни — вибухнути можу просто миттєво. І що це буде страшно для оточення в тому числі.

По-друге, майже перестав витрачати час на те, щоб комусь щось доводити, якщо це не зачіпає інтересів безпосередньо близьких людей або війни чи ветеранських історій. Тобто якщо це для мене не принципове питання, не буду сперечатися. Я зараз майже не заходжу в соцмережі. 10−15 хвилин на день, і все тому, що мені не хочеться з кимось дискутувати, це не має за великим рахунком сенсу.

Тепер проводжу свій час набагато корисніше для себе — щось почитаю, побуду з дружиною, з дитиною, кудись поїду, щось подивлюсь. А так — в житті стало суттєво менше багатьох речей, до яких я звик, тому що довго ходити не можу, мені важко, ще й кількість працюючих рук зменшилась на 50%.

Ну, о’кей. По-перше, як казав мій хірург, руки в житті не головне. По-друге, все одно це краще, ніж померти. Тобто дуже проста логіка. Тому зараз вважаю себе дуже щасливою людиною.

Читайте також: «Поранений військовий з відсутністю дванадцяти з половиною сантиметрів кістки вже проходить реабілітацію»

— Дозволяєте собі жаліти себе?

— Ну, як? Були важкі періоди, коли я ще у шпиталях валявся. Але це криза ідентичності насправді, тому що я завжди був суперенергійний, постійно бігав, щось робив. А після поранення не вставав з ліжка пів року. І взагалі не було прогнозів, що колись буду ходити. Тобто лікарі мені обережно казали про те, що «ми всі разом працюємо над тим, щоб ти міг сам дійти до вбиральні й назад». А зараз в теплий період проходжу по десять тисяч кроків за день. Це точно більше, ніж багато хто з киян.

Звичайно, що було різне. І досі бувають неприємні моменти. Відверто кажу, що іноді бачу сни, в яких я повністю здоровий. Прокидатися не зовсім приємно, тому що існує сувора реальність. А вона говорить про те, що взуття зі шнурками для мене закінчилося, тому що однією рукою їх зав'язати дуже важко. Однак, врешті-решт, намагаюся постійно бути в якихось процесах, в роботі, змінювати в навколишньому світі те, що мені не подобається. І це працює. Тобто коли ти зайнятий справами й зосереджений на них, то не думаєш про щось інше. Мене це влаштовує.

— Завжди запитую кожного, хто був на фронті, про якісь картинки, які людина пам'ятатиме все життя.

— Я постійно на зв'язку з великою кількістю пацанів, з ким воював поряд, і намагаюся їм допомагати.

Епізодів багато, і вони іноді дивні.

Це коли, наприклад, я вперше побачив не в оптику, а наживо мертвого росіянина. Це сталося на «Жирафі» (це зруйнований торговельний центр в Ірпені). Нам треба було поставити посеред дороги, фактично на початку сірої зони, мінний шлагбаум. Кожна міна ТМ-62 важить десять кілограмів. Нам їх було потрібно прямо до фіга перетаскати. Йшов артилерійський обстріл, а ми, задовбані та промоклі, бігали з цими мінами навколо цього «Жирафа». І от якоїсь миті я спіткнувся об щось і ледве не упустив ці міни. Вони були, звичайно, без детонаторів, але менше з тим — десь вісім кілограмів тротилу в кожній. Я почав гучно матюкатись, тому що реально мало не впав, не помітивши це «щось». А це був згорілий росіянин, вже твердий. «Десантура десантувалася й не додесантувалася». Їх ірпінські пацани нормально розвалювали.

Запам’ятається момент поранення. Це далеко не найприємніше відчуття, коли тебе витягають реально через шматки тіл. Багато пацанів загинуло у той непростий день.

Але запам'ятаються і якісь прикольні моменти. І як ми в баскетбол грали з людьми, яких вже немає, як взагалі час проводили, як ми кішку у підрозділі завели врешті-решт.

Є як світлі, так і темні сторони. Тому не просто ж так дуже багатьом військовим після демобілізації хочеться повернутися на війну. Тому що там все справжнє.

Мене на війну — ту, яка була, — тягне зі страшною силою. Хоча розумію, що я там буду тягарем зараз, бо навіть стрибнути не можу. Але воював би от прямо до упору, якщо чесно. Зараз трошки дивно прозвучить, що я не дуже люблю армію, але мені дуже подобалось воювати. Дуже.

Читайте також: «Ми маємо не брехати собі про ціну, яку заплатимо за Перемогу», — генерал Сергій Кривонос

— Людина має створювати, а не вбивати, хоча зрозуміло, що ворога, який прийшов на нашу землю, треба нищити. Однак чому справжнє життя саме на війні?

— Хороше запитання. Тому що, по-перше, там дуже зрозумілі цілі. Переважно ти результати своєї роботи можеш побачити майже одразу. В цивільному житті зазвичай це відбувається дуже повільно.

Уявімо собі життя абсолютно типової людини з якогось американського фільму. Він вчиться, потім йде працювати. Раз на кілька років його підвищують на посаді, у нього росте зарплата. Тобто йде така повільна історія. У цієї людини були якісь мрії про те, що він стане мільярдером і в нього буде яхта, або він в космос полетить. Однак в якусь мить стає зрозуміло, що ці мрії недоступні, що він не стане навіть мільйонером, а в кращому випадку — начальником якогось відділу. І це людину вганяє в депресію. На цьому фоні йому все здається таким несуттєвим. Він думає, що життя проходить повз нього.

На війні ти хапаєш життя на повні груди. Тобто в тебе взагалі вибиває з голови всі оці мрії. Все, чого ти хочеш, — не померти зараз, якщо йдеться про бій. Однак переважна частина життя на війні, принаймні в більшості підрозділів, це реально рутина. Звичайно, що ти потім виходиш на «нолик», і там вже все по-іншому.

Але навіть з рутиною це життя справжнє. Люди поряд з тобою — ти їх не обирав. Однак якось так склалося, що вони стали тобі ближчі за всіх друзів і приятелів, які були. Як людина перевіряє друзів у звичайному житті? Пили разом, може помилилися з кимось разом. А тут ти розумієш, що він тебе буде витягувати, а він — що ти будеш витягувати його. І це абсолютно різна дружба.

Ба більше, оскільки наша війна стовідсотково справедлива, то ти відчуваєш себе частиною якоїсь великої місії.

— І це не пафос.

— Це абсолютно інше. Яка в тебе місія великою мірою в цивільному житті? Є пожежники, є хірурги, є інші фахівці, які рятують людей, тому можуть сказати, що в них ця місія є. Але це не про переважну більшість, яка зранку ходить на роботу, а увечері повертається додому. А от коли в людини з'являється місія, це надихає. Це абсолютно інше світосприйняття. На війні у тебе місія є.

Ба більше, кожна людина, принаймні до першого поранення, вважає, що вона безсмертна. Я теж так вважав. Зараз ні. Буквально сантиметр сюди, сантиметр туди — і я був би суперсмертний.

Але ж смерть — це те, що буває з кимось іншим. Відповідно, це відчуття безсмертя й такий адреналін ти не можеш отримати в інших умовах, це абсолютно неможливо. Лише в бою. Це квінтесенція всього того, що є в людині. От людина викладається на тисячу відсотків з можливого. І ніякими наркотиками, ніяким спортом, ніяким екстримом типу стрибків з парашутом або альпінізмом воно не перекривається.

Читайте також: «Ми жахнемось від цифри загиблих воїнів у цій війні, але мусимо встояти», — волонтерка Діана Макарова

— Тобто з'являється інша система координат.

— Абсолютно. Я постійно підкреслюю і в реальному житті, і в інтерв’ю — це тому, що ми ведемо справедливу війну. І ми всі це розуміємо. Тому що, наприклад, у значної частини солдат американської армії у В’єтнамі не було такої впевненості. В них були моральні дилеми: чи правильно вони роблять, навіщо вони туди прийшли, яку мету переслідують? А у нас дуже просто. І ця простота правди багато чого змінює з того, що не можна помацати руками, до чого доторкнутися. Це зміна в головах.

— Ви, напевно, пам'ятаєте мить, коли вам вперше стало по-справжньому страшно.

— Перший випадок стався ще до повномасштабки. Я періодично приїжджав з волонтеркою на фронт. І от одного разу десь в кілометрі впав якийсь снаряд або мінометна міна, я тоді ще не розбирався. І воно було таке — прям вау.

Другий, це коли ми у 2020-му або у 2021 році приїхали до 503-го батальйону морської піхоти. І ходили вночі запускати «мавік» зі скидом. Тоді це була така екзотика! Більшість взагалі не знала цього словосполучення. Зараз вже всі в курсі, що таке скид, FPV і таке інше. І нам довелося вилізти з окопу, щоб сигнал нормально ловив, і потім сидіти й відсвічувати башкою та іншими частинами тіла практично в чистому полі. І це під повідомлення по рації про те, що працює снайпер. Ну, блін, страшно.

Але є факт: як правило, ти не почуєш саме той снаряд, який тебе вб'є або важко поранить. Вихід почуєш, а навіть свист, скоріш за все, тебе обійде. Це не якась містична історія або ще щось. Це явище пояснюється фізикою. Відповідно, ти розумієш, що в якийсь момент просто починається гра з долею — ти везучий чи ні.

Я абсолютно точно не був супербійцем, я абсолютно точно не спецпризначенець, не найкращий сапер не те що у світі або в Україні — навіть у своєму маленькому підрозділі. У нас були специ, в порівнянні з якими я просто людина, яку дресуванням навчили щось робити, щось ставити й щось знімати.

І я, розуміючи це, точно знаю, що можна бути найкращим солдатом у світі, от просто Рембо, але все одно снаряд може прилетіти в тебе і ти нічого з цим не зробиш. Ні-чо-го. Ти можеш не зробити жодної помилки за всю війну і все одно померти. Це питання в тому числі й везіння. Звичайно, що ти можеш зменшувати або збільшувати шанси на виживання залежно від того, як себе поводиш, чи виконуєш елементарні статутні правила. Але все одно може не пощастити.

Читайте також: «Одного бійця привезли на евакуацію як загиблого. А медики його воскресили»: захисник України про війну «на нулі»

— Ви часто згадуєте свій пост у фейсбуці, який написали у березні 2014 року, де попереджали, що росіяни після анексії Криму й подій на Донбасі підуть далі — у Запорізьку, Херсонську область, будуть намагатися пробити сухопутний коридор в Крим, атакуватимуть Київ. Пізніше ви прокоментували в одному інтерв’ю саме цей текст: «Можливо, якби я гучніше кричав усі ці роки, якби я, не зважаючи ні на що, кожен день приділяв увагу цій своїй параної, щось би змінилося. І, можливо, чогось би не сталося, якихось жахливих речей». І додали: «Мені б не хотілося ще за десять років зрозуміти, що я щось побачив заздалегідь і чогось не зробив». А про що б ви зараз кричали? От, люди добрі, не має таке й таке статися.

— Я кричав і зараз продовжую кричати про те, що ми маємо сподіватися лише на самих себе. Є, умовно, автаркії. Це коли країна повністю сама себе забезпечує. Ми не можемо бути такою країною, ми не живемо в такому світі.

Але ми маємо зробити максимум з можливого. Маємо розвинути своє виробництво. Не обов'язково навіть на території України, головне, щоб ми це контролювали. Ми маємо збільшити кількість бізнесу та усі привабливості для бізнесу, щоб він працював, створював робочі місця, в тому числі для ветеранів, і сплачував податки в бюджет, щоб казна наповнювалася. І маємо справедливо урегулювати всі питання. Щоб якомога менше виникало несправедливих питань, які пов'язані з війною або навіть не пов'язані.

Наведу для прикладу метафору. Я люблю курити. Можна сказати, що в мене нікотинова залежність. Дуже давно курю, й мені це подобається. Знаю всі мінуси й ризики, але це мій свідомий вибір. Проте я чітко розумію, що в той час, коли я отримую нікотин з цигарки, мій організм просто припиняє його виробляти природним шляхом. А якщо я відмовлюся від цигарок, організм буде страждати, тому що нікотин перестане потрапляти ззовні, а всередині вже не виробляється.

Так от, ми зараз так само отримали залежність від наших західних партнерів. В усьому — і в грошах, і в озброєні, і в техніці, і в боєприпасах, і далі за списком. Відповідно, ми частково перестали виробляти й навіть думати про те, щоб виробляти самим якомога більше, а покладаємося на те, що все прийде ззовні. А це неправильно. Звичайно, що ми не можемо повністю себе забезпечити. Це фізично неможливо. Але якщо давати можливість людям працювати й заробляти тут й навіть заводити іноземних інвесторів, а є такі охочі й зараз, якщо бізнес не штовхати ногами, як собак, вибачте, то ми зможемо збільшити кількість грошей в бюджеті. І тоді нам менше доведеться просити й менше залежати від когось. Те ж саме стосується й виготовлення зброї, снарядів і всього іншого. Чим більше ми робимо самі, тим менше ми залежні.

— Для цього можновладцям треба бути державниками.

— Насправді спершу треба бути людьми, які це розуміють. Зараз я це розуміння в чомусь бачу, але в більшості питань — ні. Тому що ми періодично потрапляємо в країну невивчених уроків.

Я досі не розумію й думаю, що ніколи не зрозумію, які відмазки можна придумати, щоб, наприклад, не зробити реформу судів. Чим зараз заважає воєнний стан? Нічим. Що заважає зробити податкову систему такою, щоб було менше можливостей обдирати бізнес? Нічого.

Читайте також: «Якщо Зеленський продовжуватиме узурпувати владу, це буде дуже небезпечно і для нього, і для країни», — політтехнолог Сергій Гайдай

— Ви кажете, що вас дуже бісить, що у нас деякі питання відкладають на «після Перемоги».

— І таких питань величезна кількість. Це й про реформу прокуратури, й про реформу поліції. Я знаю багатьох поліцейських, переважно патрульних, які пішли воювати та воювали дуже круто й дуже класно. Але ж ми всі розуміємо, що у райвідділах у нас не ангели, м'яко кажучи, вже не говорячи про їхніх керівників. І з цим можна працювати навіть зараз. Нічого тут воєнний стан не змінює. Те ж саме стосується виробництва зброї — та всього.

Тобто ми зараз втрачаємо час. І наша залежність тільки посилюється. Це мене відверто лякає як громадянина, тому що я абсолютно точно знаю, що нікуди звідси не поїду, що буду тут до кінця життя, коли б він не настав. Тому хочу жити в країні кращій і справедливішій за ту, що є зараз. Ось і все. Це моє бажання.

— Як не збожеволіти, за що триматися, на кого спиратися у такі складні часи? Вислів «віримо в ЗСУ» дуже дратує військових. Як і запевнення, які звучали ще недавно, що «ми вже перемогли». Ми маємо це витримати. Але де брати сили?

— Триматися дуже просто — за сім’ю та роботу. Це найпростіше, але й найскладніше водночас. Але я вважаю, що не всі ще зрозуміли, що життя змінилося невідворотно, що ми ніколи не повернемось до того, як було до повномасштабки. Якщо не розуміти цього, то попереду будуть чекати депресія та психологічно дуже важкі часи. Цей факт треба усвідомити, прийняти й жити з ним далі.

Я знаю велику кількість людей, які прийняли як факт, що у них зараз немає руки, або ноги, або одного ока, як у Масі Найєма. І я впевнений, що це прийняття було значно важчим, ніж прийняття того факту, що Україна після повномасштабки не повернеться до точки «нуль».

Це не найскладніша робота насправді. Це означає, що з цього можна й потрібно робити якісь висновки. Наприклад, про те, що рано чи пізно всі так або інакше будуть залучені у війну. Що сьогоднішня втома може означати завтрашню війну, в якій на фронті опиняться конкретно твої діти. А ти цього точно не хочеш. Тому краще викластися зараз на повну для того, щоб твої діти жили у спокої та війну бачили лише в якихось марвелівських бойовиках, де якісь супергерої борються із суперзлодіями.

Читайте також: «Ми заходимо у століття дуже серйозного силового протистояння у світі», — Роман Безсмертний

Тепер про елементарне. Вміти накладати турнікет має кожен. І тримати його завжди при собі. Коли я виходжу на вулицю, у мене турнікет обов’язково з собою. І це не тільки через те, що може поряд «шахед» прилетіти. Але є банальні речі, які можуть статися. Машина може когось збити. Тому треба набувати знань, які знадобляться і в житті цивільному зараз, і в житті військовому, можливо, потім.

Треба мати базові медичні навички, знати, що робити в кризових ситуаціях, вимагати, щоб оточення навколо тебе ставало безпечнішим. Тобто мова про речі, навіть не пов'язані з війною. Наприклад, пожежні виходи в будівлях зачинені. А ми проходимо повз, тому що, звичайно ж, пожежі сьогодні не буде.

Однак, по-перше, вірогідність пожежі з падінням «шахеда» або уламків ракети трошки збільшилась. А по-друге, тобі не здається, що ти б міг витратити буквально десять хвилин на те, щоб знайти менеджера цього закладу й натикати його носиком, як котика? І, можливо, ти цим самим збережеш життя — своє, знайомих і незнайомих тобі людей.

Тобто ми не маємо зараз заплющувати очі на несправедливість і на небезпеку в усіх її проявах. І маємо розносити такі історії. Якщо ти бачиш, що паркомісцем для інваліда скористався здоровий кабан, який на інваліда взагалі не схожий, то можна зробити йому зауваження. І це, повірте, вимагає трошки меншої хоробрості, ніж виходити на «нолик». Але це вчинок. У час великої війни треба робити вчинки. Можливості для них є не лише на фронті, а й в тилу. І це можуть бути абсолютно різні вчинки.

Ніхто не вимагає, щоб хтось по ночах перевдягався у Бетмена та йшов боротися зі злочинністю. Але якщо ти можеш, я не знаю, привести світ навколо себе в якусь трошки кращу форму, це ж буде супер. Допоможи літній сусідці, якій важко виходити з дому. Тобто дій навіть на побутовому рівні. А коли ще демонструвати свій світлий бік, як не в найтемніші часи? Коли ще це робити?

Кожна людина в дитинстві точно хотіла бути героєм і нести світло іншим. Зараз саме час. Я знаю, що мої знайомі пацани й дівчата на фронті роблять вчинки раз за разом. Вони навіть можуть цього не хотіти, робити це через силу, бути дуже втомленими, але це війна. Може, ми в тилу якимось хорошим прикладом підтримаємо їх? Тому що ми ж усі хочемо жити у кращій країні.

Повертаючись до вашого запитання, щоб усе було не дарма, скажу, що недостатньо, щоб, умовно, хтось у владі захотів, щоб все стало круто. Я вважаю, що зараз ми всі маємо долучитись до викорінення зла й поширення добра навколо себе.

Читайте також: «Думаю, чесно буде сказати, що ми не знаємо, коли закінчиться ця війна», — Павло Казарін

1798

Читайте нас у Facebook