Іван Малкович: «Мені ще не було 10 років, коли з'явилася моя перша книжка»
Автор шести прекрасних поетичних збірок, Іван Малкович сьогодні більше відомий як засновник та беззмінний директор найуспішнішого у незалежній Україні дитячого видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».
З квітня 1992 року випущено понад чотири мільйони книг і для дітей, і для дорослих — від «Абетки» із зворушливим зайчиком на обкладинці та ангелом на першій сторінці, що ілюструє літеру «А», до «Записок українського найминулого» Ліни Костенко. Усього ж за 19 років стараннями Івана Малковича та його команди побачили світ дві сотні книг казок, віршів, оповідань, повістей, а також серія романів про Гаррі Поттера, яка підкорила планету. І все це прийшло до нашого читача бездоганною українською мовою та з приголомшливими ілюстраціями. Не дивно, що права на видання «абабовських» книг набули вже у 19 країнах. Чи то ще буде!
За кілька днів до ювілею я зустрілася з Іваном Малковичем у його гарному світлому будинку неподалік столичної Окружної дороги. У просторому холі назустріч мені виходить господар — у футболці та шортах. «Будете кавою? Вам звичайний або з ароматом
ванілі? Поки ви з Яринкою покавничаєте, я дещо закінчу". Яринка — дружина і, за влучним визначенням самого Івана, найкраща скрипалька, муза та головний диригент… його життя. Саме завдяки чудовому знайомству з Яриною я й потрапила до святих святих сімейства Малковичів.
На розмову Іван запрошує мене до свого кабінету. На всю стіну від підлоги до стелі — стелаж, заповнений книгами. Великий письмовий стіл присунутий до підвіконня, на якому красується мандаринове деревце, обсипане плодами. Вимикаючи монітор, Малкович дає зрозуміти, що готовий до розмови.
«50 — це не тяжко i не страшно, а тiльки трiшки лячнувато»
— Ви буквально за один крок від круглої дати… — починаю я.
- Жах! — вигукує Іван Малкович. І одразу пояснює: — Я просто розумію, що є два океани. І, на жаль, далеко не всім щастить переплисти на другий. Як правило, він не такий уже по відношенню до тебе і привітний. І коротший, і… Тобі відомо, з чого він складається. Навіть там, де бачиш ніби чисту воду, ти придивляєшся, бо вже знаєш, що в океані є не лише ця блакитна чиста вода. Тобто він — інший… Я в 30 років не те що переживав, але думав про вік, 40 якось легенько проскочили, а 50… Це не тяжко і не страшно, а тільки трішки лячнувато.
— Чого чекаєте від цього дня народження?
— Щоб усі до нього дожили. (Замислюється.) Моя сестра зараз у прямому значенні слова бореться за життя. Тож настрій не зовсім ювілейний. Але коли вже, як ви кажете, дата, все одно покликав тих людей, думаючи про яких, я тепло посміхаюся. Для мене дуже важливо зустріти своє 50-річчя у колі добрих друзів.
— Як у вашій родині зазвичай вітають іменинників?
— Вранці домашні чатують, коли «винуватець» прокинеться, і потім із подарунками гуськом пробираються до нього. Мені завжди зранку мама дзвонить, сестро. А тата рік тому не стало, через вісім днів після того, як мені виповнилося 49 років.
Взагалі, я не маю культу дня народження. І я завжди думаю: «Втечу від усіх»…
— І завжди не вдається?
— (Усміхається.) Ніяк! На цей раз мені Ярина сказала: «Значить так, Івасику. Ти потім почнеш плакати, що хочеш кудись поїхати, а за два дні до 10 травня все одно скажеш, що до нас прийде людина 50−60 гостей. Так що давай визначайся якнайшвидше». І вона дуже суворо мене притиснула — довелося мені замислитися.
— Підсумки прожитих років підвели?
— Я не люблю підбивати підсумки.
— Проте до 50 років ви не лише Поет та Видавець, а ще й кавалер міжнародного ордена Усмішки, «хрещений батько» української версії Гаррі Поттера, Посол української культури…
— Скорочено — ПУК (сміється).
— Я вам зараз дещо покажу, — підхоплюється Малкович і дістає з однієї полиці книжкового стелажу прозору коробку. Відкривши її, витягає маленький, сантиметрів сім на дев'ять, пошарпаний рукотворний блокнотик. — Це моя перша книга. Мати зберегла. Мені ще не було десяти років, бачите: лютий 1971-го. Ниточками пошито, пронумеровано — видавець! Щоправда, тоді я хотів стати шофером.
(Розгортає книжечку.) Тут є вірші. Звичайно, дуже глибокі (сміється). Ми з сестричкою лежали у лікарні — самі, без батьків. Мені, дев'ятирічному, вирвали гланди, а Люсі, чотири роки, — ще й поліпи. У сестри почалася кровотеча, і я її муки поетично живописав… Потім казка — про двох братів. Далі моя перша пісня, з нотами, я ж навчався в музичній школі (за класом скрипки). До речі, вже у 11 років керував невеликим дитячим хором дошкільнят. Першу пісню зі сцени виконувала моя п'ятирічна Люся, а я акомпанував на скрипці. Ох і хвилювалися ми з сестрою! На другому куплеті сестричка несподівано замовкла. Я був приголомшений: це ж творчий провал! І, не придумавши нічого кращого, тріснув Люську смичком, після чого вона, природно, розплакалася. Зі сцени нас проводжали громом оплесків — чи не найгучніших у нашому житті.
— А коли ви написали перший вірш?
- У вісім років. «Осінь, осінь, лист упадає, соловейко відлітає…» Там говорилося про якісь плоди — здається, груші. Але головне — був проблиск першого образу: «А ми смачно будемо йти, ще й борґдками трясти». Адже, коли жуєш, підборіддя ворушиться… У всьому іншому, зрозуміло, це був безнадійний вірш.
«Певною мірою я сховався за дитячою книгою. I це дуже гарне тайник»
— Відомо, що ви любите все удосконалювати?
— Це одна із моїх творчих характеристик. І це шлях. Мені постійно хочеться все покращити.
— Але найкраще — ворог гарного.
- Не завжди. У дитячій книжці щось переробляєш — і друга редакція найчастіше виявляється кращою. Якби ви знали, як хвилююче отримувати свіжодруковану книгу. Вона приходить у конверті. Спочатку я тремтячими руками легенько-легенько його обмацую, потім тільки розкриваю… Боже мій, як це страшно — підірватись на міні помилки. Пам'ятаю п'ятий том Гаррі Поттера. Найтовщий — 816 сторінок. Робота над ним забрала мене в сім'ї на все літо та осінь. Нарешті я відкриваю книгу — і… На дев'ятій сторінці виявилася пропущена буква. А текст починався з шостої чи сьомої. Для мене це була катастрофа! Одна-єдина помилка на весь той гросбух, але на дев'ятій сторінці.
— Що не завадило книжці стати бестселером…
— Ми намагаємося випускати швидше не бестселери, а лонг-селери — книги, які читатиме не одне покоління. Як, наприклад, «Тореадор з Васюкґвки» Всеволода Нестайка. В останньому виданні Всеволод Зіновійович дописав сім кумедних епізодів і дещо по дрібницях змінив.
— Прибрав ідеологічні штрихи?
- Ні, це спочатку була чиста книга, поза всякою ідеологією. Хоча радянська цензура справді вимагала від будь-якого твору певної ідейності. Поети, наприклад, писали так звані паровози — вірші про найкращу у світі комуністичну партію тощо. Пам'ятаю, як виходила моя перша книжка у видавництві ЦК комсомолу «Молодь». У мене не було жодного «паровозу» і я вигадав хитрість:
«Маленький хлопчик із гір,
ніжний, мов рум'янок,
У всіх осінніх тетрадях
робить одну помилку:
Слова «Жовтень» і «Вересень»
Пише завжди з великої літери".
Але рядок про помилку просто викинули. Від такої «ідеології» згас весь зміст написаного.
— Нині вже нічого не виправляють. Чи воскрес поет Малкович, про якого ви якось сказали, що він помер молодим, коли народився Малкович-видавець?
— Іноді кажуть, що його десь бачили: то там він вирине, то там (сміється). Я трохи приходжу до тями і навіть іноді пишу. Хоча самоіронія заважає. Років у 25 я б ночами схоплювався щось записувати. А так… Послухаєш свої думки — і сам собі усміхнешся сумно-іронічно. Все вже написано, а краще за кращих навряд чи вийде. І це також моя позиція.
— Так і ви були найкращими — серед молодих поетів, Ліна Костенко навіть називала вас «найніжнішою скрипкою української поезії»…
— Знаєте, я довгий час не писав вірші тому, що цього просто не було потреби. Певною мірою я сховався за дитячою книгою. І це дуже гарний тайник. Адже вона теж певною мірою дозволяє мені висловлювати своє ставлення до світу.
— І яке воно?
— Мені дуже хочеться, щоб люди, які народилися на українській землі, цим пишалися. Французький космічний журнал називає п'ятьох геніїв радянської космонавтики, і з них четверо — українці: Корольов, Глушко, Челомей та Янгель. Перша ракета, що полетіла до космосу, перший супутник — їх запустив у космос український геній Сергій Корольов! Нашою книгою теж можна і треба пишатися. І я щасливий бути причетним до цього, причому не беручи грошей у держави. Тільки завдяки людям — тому що вони любили і, на щастя, продовжують любити наші книги — А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА існує і тримається на непоганому плаву. Але зроби хоч щось не так — і цей корабель може піти на дно. Наразі, до речі, нас серйозно підбили пірати, які випустили жахливу копію «Записок українського найминулого» Ліни Костенко. Люди пишуть мені гнівні листи: «На кожній сторінці море помилок. Та вам руки треба пошматувати!..» Це подвійний удар — і фінансовий, і моральний. Адже в нашій оригінальній книзі жодної помилки!
«Щоразу зарікаюся швидко їздити. Але в дорозі все одно заводжуся»
— Чому саме ви супроводжували Ліну Костенко у її турі містами України? З кохання та поваги?
— І як видавець її першого прозового роману, який став справжнім українським бестселером: ми видали 80 тисяч, і ще, гадаю, не менше 20 тисяч нашліпали пірати. Ще тому, що хотів, наприклад, щоби в українській культурографії залишилося гарне відео, як Ліна Костенко спілкується з людьми, як вона мислить, як читає свою поезію. І це вийшло, є чудові професійні записи… Але я не бажав піаритися на цьому, ніде не афішував, що це робить саме «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», — хотів, щоб звучало лише одне ім'я. Ліна Костенко.
Пам'ятаю, помер Микола Вінграновський, великий поет, і режисер чудовий, і актор Довженко його знімав. Але, здається, тільки це з довженківського фільму і залишилося. А як він читав поезії! Він же декламував свою поезію, як із трибуни. І ти спочатку повністю ошелешувався, але вже через хвилину забував про все на світі, це заворожувало…
— Як вам працювалося з Ліною Костенко?
— Дуже натхненно! До речі, ще 1982 року Ліна Василівна написала рецензію на мою першу книжку. Причому у книжці було 40 сторінок, а рецензія зайняла 16! На чотирьох перших і чотирьох останніх сторінках Ліна Костенко мене пґднесла до небес, у середині ж рознесла дощента, детально проаналізувавши всі мої промахи, і саме ці сторінки дуже багато чого мене навчили, я дуже вдячний за них… Плануємо до кінця року випустити двотомник поезії Ліни Костенко. І спогади. Вони будуть називатися «Дивний садок Івашкевича». Книжка вже майже закінчена. Але Ліна Василівна — особливий автор…
— Які ще особливі автори є у вашому житті?
- Всі! Я з особливими працюю. А художники у мене якісь! Владислав Єрко. Це ж щастя мати такого майстра, друга…
— Хрещеника. В одному з інтерв'ю він розповідав, як ви зобов'язали його з'явитися до церкви.
— Ну так (сміється), він завжди прикидається таким собі бідним-нещасним. Це складова образа Владислава у нашому творчому тандемі. Але я справді щасливий бути його хрещеним, по-карпатськи — нанашко. А він — мій фґлін. Якось заради забави я направив свій автомобільний штраф на його адресу. Незабаром отримую sms-ку: «Я співає, кличу Фґлґн. З вас, нанашку, 300 грґвґн».
— А за що штраф?
— За перевищення швидкості, я не маю інших.
— Любите швидко їздити?
- (Зітхаючи.) Дуже. І щоразу зарікаюся ганяти, але в дорозі все одно заводжуся. То змагаюся зі своїм попереднім результатом у часі, а то раптом хтось бравий намалюється — і хочеться.
— …Бути ще бравішим?
— (Усміхаючись, зітхає.) Отакий уже пґдстаркуватий лисо-кучерявий чоловiк — ґ нiяк не навчусь здити помаленьку…
— На якій машині зараз їздите?
- На чотириколісній; решта, повірте, не має значення.
— А займаєтесь спортом?
— Раніше любив футбол, але тепер його тільки дивлюся, бо це досить травматичний вид спорту, а я вже мав чимало переломів. А ось теніс — те, що треба. Я навіть організував дружній турнір «Вілла Ярина Оpen». І, уявіть, вийшов у фінал разом зі знаменитим футболістом Володимиром Онищенком. Я в нього вигравав, але товариство, що зібралося, гуло: «Скільки можна грати?! Пора вже накривати столи». Я збився і програв: 7:5. Був дуже роздратований.
«Сивина в мене, може, й від досвіду, а ось лисина — від чухання гіркого»
— Нинішнього року у вас буде ще один ювілей — 25-річчя подружнього життя.
Рвучко вставши, Іван Малкович виходить. Чую його голос: «Ярино, ти знаєш, що у нас з тобою 25-річчя?»
- Вона знає, — усміхається, повертаючись назад. — Так, 20 липня. Просто минулого року ми з Яриною вже відсвяткували 25 років. З дня нашої першої зустрічі в магазині «Поезія» на Хрещатику… А влітку 1986-го я з чорнобривцем у лацкані білого піджака вирушив до загсу. Ми з Яринкою їхали туди на архістарому жовто-облізлом таксі, яке так підскакувало, що «юна моя майбутня дружина» (рядок із вірша Івана Малковича. — Авт.) головою підбила мені під оком фіалковий фінгальчик. Не дарма я, напевно, незадовго до того написав: «Дґвчинко моя, фґалкова…» А за тиждень у моєму рідному Березові, на Івано-Франківщині, ми відгуляли ще й справжнє гуцульське весілля — на 550 гостей…
— Знаю, ваша дружина — спадковий музикант.
- Так, Ярина з унікальної династії Анткових. Диригентами були і її прадід, і дід, і батько,
25 років керував знаменитою чоловічою капеллою імені Ревуцького. Не дивно, що й Ярина, хоч і будучи скрипалкою, теж гідно продовжила династичну традицію і віртуозно диригує… мною.
— Поділіться рецептом сімейного щастя.
— Універсальних — ні, щодня потрібний якийсь новий рецепт. У нас дуже спонтана сім'я, і стосунки теж спонтанні. Іноді дуже пристрасні. І в плюс, і мінус. Справжнє життя!
Ми дуже різні люди. Яринка абсолютно асоціальна людина. Вона така, знаєте, свавґльно вґльна, абсолютно не залежить від громадської думки. А я, як особа трохи публічна, на жаль, більш залежна. Живемо в суспільстві — мусимо зважати.
— А ваші домашні повинні зважати на вас і вашу роботу.
— Ой, іноді я можу їх нею добре дістати. Але куди їм подітися? (Сміється.)
— Раніше першими читачами всіх книг «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГІ» та їхніми найкращими критиками були ваші сини…
— А тепер вони виросли… У видавця дитячої книги завжди мають бути маленькі діти.
— Що ж робити?
- Не знаю. Може, онуків (сміється).
— Ну, так старшому вже 23…
— А кохання — у молодшого, якому лише 15!
— Ось візьме, та й о 16−17 надумає одружитися. Що тоді скажете?
— Це, швидше, за Ярининою частиною. Вона великий демократ. Я не такий демократичний. Але доводиться упокорюватися, підкорятися. Колись у нас був матріархат, і якось це розтяглося в часі (усміхається). Що синові сказав би — не знаю, але якось доніс би до нього свою думку.
— А якщо це справжнє кохання?
- Ну це вже біда!
— Але ваше лихо щасливо триває вже 25 років…
— Але ж у мене було не одне кохання. Будь-яке бувало. Є досвід.
— Це від нього у вас стільки сивини?
— Сивина, може, й від досвіду, а ось лисина — від чухання гіркого (сміється). До речі, сивини мені неабияк додала «абабівська» серія «Мґнґ-диво» — малоформатні книжечки всього по одній гривні, доступні всім. Можливо, це був наш найкращий проект. Коли нас друкували, я дві доби днював і ночував на фабриці. А потім, уже ледве тримаючись на ногах, подався додому переодягтися. І цієї третьої ночі якийсь дурень на п'ять сантиметрів обрізав з обкладинки напис «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». На кількох десятках тисяч книжок! На ранок у видавництві наша дизайнер помітила, що я раптом посивів.
— Чи будуть ще подібні демократичні проекти, доступні всім без винятку?
— Не знаю, чи я сьогодні таке потягну. Занадто багато на різних постах абсолютно непрофесійних людей, яким не пояснити, як важливо, щоб в Україні була доступна хороша українська книга.
«Кілька днів я був у повному мінорі, бо з тріском програв синові у теніс чотири партії поспіль»
— Іноді таке враження, що в нас ще й досі діють якісь витончені механізми знищення України та всього українського, — продовжує Іван Малкович. — Єдина нація у світі — 50-мільйонна! — У якої немає навіть своїх мультфільмів. Були тільки чудові «Козаки», та й ті — німі: у хорошому мультфільмі розмовляти українською не можна було. Як ми це могли припустити?! І як ми досі існуємо? Розумієте, будь-яка дитина, як і доросла, хотіла б пишатися своєю країною. І потрібна особлива державна ідеологія, яка допоможе дітям у цьому. І має звучати рідна мова, потрібні прекрасні книжки нею, фільми. Але досі нічого істотно не змінюється.
Мій старший син побачив на широкому екрані український дубляж фільму лише років о 16-й. А з російською мовою близько зіткнувся ще в дитинстві, коли ми з ним поїхали на море до Криму. Граючись з хлопчиками, він буквально через хвилину вдавався до мене з питаннями на кшталт: «Татку, а як по-російському будуть хвильки?» І я згадував про себе маленького.
Україномовний карпатський хлопчик, я, наприклад, довгий час був упевнений, що «рібйонок» — це дитинча риби. Траплялися і пронизливіші проколи. Ох, як я одного разу наївся сорому, коли показували пафосний радянський серіал «Як гартувалася сталь». У нас гостює шановна професорська родина Ленінграда. Вечіріє, ми сідаємо перед телевізором, а там великими літерами — «ЯК ЗАГАРЮВАЛАСЯ СТАЛЬ». Тобто в моєму українському розумінні, вибачте, обісралася. Однозначно! І то не просто «загартувалась», а ще й ця переконлива звукова ілюстрація — «ЯК!». Жахіття! Ну, ми з моїм дідом, зрозуміло, іноді навідувалися до сільського коваля, але там підкову чи косу гартували, а не загартували. Я сидів перед телевізором червоний як рак, ховав очі, було незручно перед гостями, котрі чомусь без тіні сум'яття вдивлялися в екран. І тільки пізніше мені пояснили, що гартувати сталь і гартувати штани — це у них, виявляється, «дві великі різниці».
— Чим зараз займаються ваші сини?
— Тарас частково йде моїми стежками. Він пише вірші, перекладає арт-хаусні фільми, книги, ми разом відвідуємо міжнародні виставки. Допомагаючи мені, підробляє у «А-БА-БЕ». Втілив найцікавіший проект «Сновиді». Це антологія сновидінь українських письменників. Трьох поколінь! від снів Ліни Костенко до сновидінь її українсько-італійської онуки Ярослави-Франчески Барб'єрі. Звичайно, як і будь-який самостійний син, Тарас хотів зробити проект на боці. Але я щасливий, що він все ж таки дозволив мені долучитися до цієї роботи і таким чином «А-БА-БА» увійшла до дорослої літератури.
Молодший син, Гордій, ще школяр. На відміну від Тараса, він дуже захоплений спортом, щодня гойдається, бігає. До речі, сьогодні я вперше цього сезону нарешті виграв у нього партію в теніс. Зізнаюся, кілька днів я був у повному мінорі, бо програв Гордію чотири партії поспіль, причому з тріском. Відразу думки: як я здав! Але потім прийшов мій друг, і я кілька разів його переграв. То це не я здав, а мій син додав. Як кажуть, учень перевершує вчителя (усміхається).
— Які ще приємності траплялися останнім часом?
- О, була в мене днями несподівана радість. В оперному театрі зустрілися ми на якійсь нагоді з Женею Гапчинською. І вона запитує, чому я не відповідаю на sms-ки та не приїжджаю. Виявляється, Женя вирішила … подарувати мені одну зі своїх найпронизливіших картин, а я не побачив sms-ки і не відповів. «Пам'ятаєте, коли ми з вами працювали над книгою, вам дуже сподобалася одна картина? І ще на Різдво вирішила вам її подарувати, просто так». Розумієте, просто так! Ось ці моменти вони просто фантастичні. Таких подарунків мені давно не робили. Отака Женька — «Жень-шенька для душі». Ми працювали разом і збираємось працювати ще…
— До речі, про друзів. По сусідству з вами живе ваш кум Богдан Бенюк.
— Дружимо ми дуже давно, тому вирішили побудуватися разом. То був мій спецпроект. Років, мабуть, дванадцять тому ми його задумали. Купили землю, вона ще не була такою надзвичайно дорогою, як зараз. Пригадую, як вбивали кілочки, позначаючи межі. Ми забули взяти воду, і довелося нам розмішувати цемент… кока-колою (сміється). І не було відомо, кому брати ліву ділянку, а кому — праву. Так діти тягли сірники, було дуже весело. Тепер живемо поруч. Чудові онуки Богдана, на щастя, забігають до нас кілька разів на день. Тож маленькі діти у нас теж є (посміхається).
— Це допомагає вам зберігати певну дитячість?
- А чого її зберігати? У кожній людині вона є і нікуди не дівається. Просто деякі, намагаючись заховати її подалі, напускають на себе страшну серйозність. У нас, наприклад, із Богданом є один знайомий, неабиякий матюка. І якось, пам'ятаю, сидимо ми втрьох, а поряд грають діти. Один із них: «Ку-ку». Бенюк жартівливо підхоплює: «Накакаю тобі в руку». І цей наш приятель починає його соромити: Ти що таке говориш дитині?! Адже можна: «Дам тобі в руку трояндочку». На що я сказав: «Краще вже накакати в руку» (сміється). Насправді таке безневинне раблезіанство обов'язково має бути присутнім. У житті все можна сказати багатьма словами, але завжди можна сказати не пішло, а просто кумедно. Оце здорова культура здорового суспільства.
3302Читайте нас у Facebook
