Віктор Муженко: «Де місце України в глобальній геополітичній грі, ми поки не розуміємо»

«Перше застосування ударного БПЛА викликало паніку у противника»

— Вікторе Миколайовичу, ви віддали армії все життя. Два з половиною роки тому, 21 травня 2019-го, президент Зеленський звільнив вас з посади, а 2 вересня — і з військової служби. Вже адаптувалися до спокійного режиму? Чи сумуєте за полігонами, навчаннями, нескінченними відрядженнями?

— Тільки нещодавно зрозумів, що трохи адаптувався до цивільного життя. Постійно чогось не вистачало. Рівно сорок зі своїх шістдесяти років, які прожив на цьому світі, прослужив у Збройних Силах.

Зрозуміло, що пильно слідкую за всіма процесами в армії. Інформацію отримую із ЗМІ, плюс багато спілкуюся з військовослужбовцями — від солдата, матроса, сержанта, офіцера низової ланки до генералів верхніх щаблів керівництва.

— Що зараз відбувається в нашій армії?

- Події 2014 року дійсно дали можливість не те що критично оцінити стан Збройних Сил, а взагалі зрозуміти, які спроможності ЗСУ і які проблеми виникли. А їх було дуже багато, причому за всіма напрямками — і в питаннях забезпечення, і в питаннях статусності Збройних Сил у загальній системі державної ієрархії тощо.

У 1991 році Україні в спадок дісталось потужне військове формування. Чисельність особового складу — порядку мільйона, десятки тисяч зразків бойової техніки: бронетанкова техніка, стрілецька зброя, літальні апарати, системи протиповітряної оборони тощо. А ще потужне угрупування ракетних військ стратегічного призначення.

З 1991-го по 2014 рік були розроблені чисельні програми модернізації. Це називалось розвитком, стабілізацією, формуванням — на різних етапах по-різному. Але до війни армія як державний інститут була поза увагою державного керівництва й суспільства. А ось коли вже виникла нагальна потреба в застосуванні Збройних Сил, усі побачили, що єдиною державною структурою, яка змогла б мобілізуватися і захистити країну, була саме армія, попри свої мінімальні спроможності. Я так вважав, вважаю і буду вважати.

— Під час гарячої фази війни була вкрай важка ситуація з технікою, озброєнням та іншим. Постачання було буквально з коліс, ремонти робили прямо на фронті. А як цю проблему вирішували пізніше? Держава якісь висновки зробила?

— Після активної фази, у листопаді-жовтні 2014-го, коли ми стали займатися питанням саме нарощування спроможності Збройних Сил і змінили організацію планування в системі управління, з’явилось розуміння мінімальних потреб. Ми почали з цим розбиратись і зрозуміли, що треба збільшити кількість відповідного озброєння і техніки, необхідної для формування нових військових частин, щоб створити угрупування, які могли б реагувати на нагальні на той час загрози.

Читайте також: Віцеадмірал Гайдук: «Викладач Академії Генштабу у 2008-му сказав: «Україні потрібна маленька війна. Щоб зрозуміти, хто ми такі»

Наш задум став, до речі, першим етапом державної програми розвитку ЗСУ на період з 2015 по 2020 рік. На початку ми всі пункти реалізували за планом. Але, на жаль, до кінця 2020 року все, що було в програмі, реалізувати не змогли в силу різних причин. Були й деякі моменти суб’єктивного характеру в питаннях саме підготовки якісного резерву. Хоча, в основному мета цієї державної програми була досягнута. Але залишилось ще дуже багато проблем, які потрібно вирішувати.

— Наприклад?

— Наприклад, комплектування Збройних Сил. Ці проблеми у нас існували з 2016 року, тому що як раз тоді ми звільнили крайній призов, так звану хвилю мобілізованих, і в армії залишились тільки військовослужбовці-контрактники. Вже з того моменту почав падати рівень укомплектованості особовим складом частин і підрозділів. Це перше.

А друге питання — техніка. Ми так і не отримали ту кількість, яка нам була потрібна для забезпечення всіх військових частин. При тому, що в рази збільшили фінансування Збройних Сил, все одно його не вистачало. До того ж можливості нашого оборонного комплексу обмежені. Він не зміг нам дати ту кількість озброєння і військової техніки, яка нам була потрібна. Наприклад, у кінці 2014 року ми сформували на 2015−2017 роки проєкт державного оборонного замовлення. Виходячи з того проєкту, ми повинні вже мати як мінімум дві бригади, які були б укомплектовані БТР-4. В реальності ми не досягли показників, які планувались на кінець 2017 року. Це тільки по одному виду озброєння. Я вже не кажу про ракетні системи, високоточні боєприпаси, засоби радіоелектронної боротьби, безпілотні літальні комплекси.

— 26 жовтня цього року деякі експерти назвали історичним днем. Наші військові вперше застосували ударний безпілотник турецького виробництва Bayraktar, який знищив ракетним ударом артилерійську гармату супротивника.

— Ну, один-два Bayraktar принципово проблему не вирішили. У нас ще є на озброєнні ряд комплексів вітчизняного виробництва — «Фурія», «Лелека», PD та інші. Але їх недостатньо з урахуванням можливих втрат і можливого доукомплектування зокрема. Є і така проблема. Однак перше застосування ударного БПЛА викликало паніку у противника. Нещодавно навіть Путін поскаржився про це президенту Туреччини Ердогану. Значить, рішення було правильним, ефект від нього позитивний.

Тепер про систему протиповітряної оборони. Ми суттєво наростили її можливості, але, на жаль, теж не маємо того, що планували. Наприклад, коли ми проводили крайні стрільби на полігоні Ягорлик у лютому 2019-го, була нарада з керівниками відповідних оборонних підприємств саме за напрямками протиповітряної оборони, і ми планували вже тоді подвоїти до кінця 2021 року кількість дивізіонів у складі частин і підрозділів протиповітряної оборони ЗСУ. На жаль, на сьогодні це теж не реалізовано. Знову ж недостатнє фінансування, обмежені можливості, застаріле технологічне обладнання тощо.

Є ще одне проблемне питання, яке стосується озброєння і військової техніки загалом. Це імпортозаміщення. Стан покращується, але до кінця це питання не вирішено. Знаю на сто відсотків.

Восьмий рік війни, але от така ситуація. Хоча є й позитивний приклад — літак Ан-178, який зараз повинен проводити випробувальні польоти, повністю зібраний з комплектуючих без участі Російської Федерації. Це великий плюс.

Розумієте, є озброєння, яке в 1990-х було сучасне, але елементна база зараз вже цифрова. Можливо це і не є функція Збройних Сил і Генерального штабу, а швидше інших органів державної влади, але в силу тих чи інших причин мені довелось у період з 2015-го по 2019 рік об’їздити практично всі оборонні підприємства, які займались виробництвом, модернізацією і ремонтом озброєння і військової техніки. Ми бачили, що є позитивні зміни, що з’являються нове обладнання і нові технології, але це був мінімум від того, що нам потрібно. Технологічне обладнання застаріле. Фонди взагалі були зруйновані. Вони частково відновлюються, але цей процес не завершився на сьогодні. Я так розумію, що навіть немає кінцевих рішень проблем оновлення технологій і створення відповідних потужних фондів для підприємств оборонної промисловості. Зараз нам про це не говорять.

Щодо кваліфікованих кадрів на підприємствах, там теж проблема. Відтік фахівців це одне, а старіння кадрів? Майже нема тих, хто знав, що і як робити. А навчання нових людей, які готові працювати на цьому новому обладнанні за новими технологіями, це теж проблема.

Якби ми з 1990-х вели правильну державницьку політику в питаннях оборонного комплексу, то наші Збройні Сили були б одними з найсучасніших не тільки в Європі, а мабуть, в усьому світі. Бо потенціал оборонного комплексу був дуже серйозним. Але у зв’язку з тим, що, як вважали, Будапештський меморандум нам гарантував безпеку, територіальну цілісність і недоторканість, значить армія, на думку політиків, як така була непотрібна. Навіть до початку 2000-х вважали, що зі Сходу немає ніякої загрози.

— На сході країни були тільки тюрми, а військових частин майже не було.

— А ті, які були, — розформовані. Станом на 2014 рік практично на всій Лівобережній Україні не залишилось військових частин, які б могли виконувати завдання по стримуванню агресії та адекватному реагуванню. Всі були розміщені на заході та частково в центрі.

Читайте також: Валентин Наливайченко: «Бойову зброю „Альфи“ вивезли до Донецька ще в лютому 2014-го, а оперативні матеріали СБУ — до Сімферополя»

«Потрібна планова система підготовки держави до оборони»

— Росія постійно демонструє повну готовність до агресивних наступальних дій. Рівень загрози ескалації на Донбасі дуже високий. Нещодавно західні видання, спираючись на данні розвідки, повідомили про чергове перекидання російських військ до українського кордону. США попередили керівництво Євросоюзу про високий ризик повномасштабного вторгнення Росії в Україну взимку. Передбачуваним часом вторгнення названо початок наступного року. У вторгненні, як передбачається, братиме участь 100 батальйонно-тактичних груп чисельністю 100 тисяч осіб, половина яких вже зайняла свої позиції. Удар буде завданий з трьох сторін: з континентальної Росії, Криму та Білорусі. Одні експерти вважають, що цього не буде ніколи, інші — що воно ось-ось станеться. Ваша думка про ситуацію, яка відбувається зараз?

— Загроза у нас існує постійно, і для реагування на неї не повинні бути якісь ситуативні заходи реагування. Потрібна планова система підготовки держави до оборони. Тільки наявність сильної армії та організованої потужної оборони є фактором стримування для будь-якого агресора. Так має бути.

Ми вже давно розуміємо, хто у нас сусід і яку агресивну політику він веде. Уся історія Російської імперії показує, що вона завжди підтримувала внутрішню стабільність за рахунок зовнішнього розширення. Є дані, що, починаючи з часів Івана III, Російська імперія розширювалась на 20 квадратних кілометрів в день. Путін виступає як збирач російських земель, причому в кордонах Російської імперії кінця XVIII століття. Це реальна загроза для України.

Ми бачили у 2014 році реалізацію цього задуму — анексія Криму, потім Донбас. Нам вдалось зупинити проєкт «Новоросія», і досі ми його стримуємо. У Кремлі зрозуміли, що наскоком і з мінімальними силами, як вони планували зробити, сподіваючись, що у них буде велика підтримка в середині українського суспільства, цього вже не зробити. Тому пішли навчання «Кавказ», «Захід» та інші з відпрацюванням відповідних планів і демонстрацією намірів, щоб показати свою перевагу і залякати і Україну, і наших партнерів своєю потужністю. Глобальна мета, яку росіяни перед собою поставили на цьому етапі, це як мінімум контроль над Україною.

— Зараз в Європі очевидно суттєво змінюється конфігурація безпекової складової. На ваш погляд, яке сьогодні місце України в регіональній і глобальній системі безпеки?

— Хотілось би зрозуміти місце України в цих геополітичних розкладах, тому що ми, на жаль, зараз не є суб’єктом геополітики. Хто б щось не заявляв. На сьогодні Україна не те що неспроможна, а мабуть, нашими основними гравцями та не розглядається як фактор, який може суттєво вплинути на процеси глобальної безпеки. Хоча у нас є всі можливості, щоб дійсно показати свою суб’єктність. Тобто сама сталість України як держави, її спроможність себе захистити — це вже впливає на розклади, які існують у когось в голові. Можливо не тільки в голові, а вже й у відповідних планах щодо зміни конфігурації глобальної безпеки.

Ми бачили минулого року навчання «Кавказ-2020», які пройшли на південному заході Російської Федерації. На цьому напрямку Росія відпрацьовувала відповідні плани, в тому числі й можливої агресії у відношенні до України. У квітні-травні поточного року вони внесли відповідні корективи в ті плани й продемонстрували свою потугу і можливості на південному напрямку, перш за все наростивши певні угрупування взагалі по всьому україно-російському кордону. І добились мети — Путін зустрівся з Байденом. Небезпека, про яку всі говорили, була відсунута як мінімум на пів року.

Читайте також: Марк Фейгін: «Мені здається, Україні варто діяти, виходячи з того, що вторгнення Росії точно буде»

Пройшло лише пара місяців і після навчань «Захід-2021» на території Білорусі почався новий етап, який ми зараз спостерігаємо. Плани були відпрацьовані, зняті відповідні оцінні показники й внесені корективи. І ось у листопаді Росія почала зосередження своїх угрупувань на українських кордонах. В тому числі демонструючи таку можливість і зі сторони Білорусі. Враховуючи позицію білоруського керівництва і заяв начебто «президента» Лукашенка, ми розуміємо, що у нас на півночі з’явилась ще одна потужна потенційна ділянка фронту протяжністю 1100 кілометрів.

Розповім одну історію. У 2018 році в Гомелі відбувся економічний регіональний форум. Туди запросили голів областей, підприємців, був наш віцепрем'єр. Делегацію очолював президент Порошенко. Я був включений до її складу. Коли зустрівся з міністром оборони Білорусі Равковим (його коріння, до речі, з Луганської області), запитав його: «Як ви ситуацію оцінюєте, оскільки у нас на Донбасі воюють росіяни?» Він не вірив, що там є росіяни.

— Ось як таке коментувати? Цинізм найвищого ґатунку.

— Він мені казав: «У нас немає такої інформації. Це ваші внутрішні проблеми».

Але найцікавіше, що в якийсь момент Петро Олексійович представив мене президенту Лукашенку. І той мені каже: «Я вам хочу довести особисто, щоб ви чітко розуміли та довели своїм підлеглим, що Білорусь ніколи не буде воювати з Україною». Це буквально пряма мова. Відповів йому в тому ж дусі: «Я вірю, що Білорусь ніколи не буде воювати з Україною».

Чому це трапилося? Тому, що до того, взимку 2018-го, з’явилася інформація, що в Білорусі хочуть сформувати південне оперативне командування. І ось у лютому пройшла зустріч військових аташе всіх країн НАТО, які були акредитовані в Києві, на неї вперше був допущений військовий аташе Білорусі. Я його запитав: «А що, Білорусь виявила бажання сформувати південне оперативне командування? Це як? Проти України?» Відповіді я не отримав. Але так розумію, що моє запитання дійшло до військово-політичного керівництва Білорусі (аташе після зустрічі завжди відправляє доповідну про зміст обговорень) і, мабуть, ті фрази Лукашенка були адресовані мені. От така ситуація мала місце.

Але зараз з’явилась нова проблема. Білорусь або Росія через Білорусь атакували (зараз начебто пішло на спад) кордони Євросоюзу — Польщу, Литву і демонстрували готовність піти на інші балтійські країни.

— Це такий єзуїтський шантаж…

— Так. Цікаве було вибрано місце — так званий сувалківський коридор, тобто прямий вихід на Калінінградську область, там буквально сотня кілометрів. Тобто готовність така: можливо, будуть якісь «заварушки», і вже в тилу розгорнуті російські танкові частини, які були перекинуті з Центрального військового округу (є фото зі супутників про скупчення військової техніки в районі Єльні).

Дивіться — атака мігрантами. Лукашенко каже: «Я не можу їх не прийняти, люди хочуть попасти до Євросоюзу». Хоча інформація була різна, хто це забезпечив і хто організував. Куди дівати мігрантів? Назад до Іраку, оскільки немає можливості прорвати польський кордон.

Але акцентую, що в цей час зростає активність на південному Кавказі — знову конфлікт Азербайджану і Вірменії, буквально епізодичний тимчасовий. Потім з’являється інформація, що російські ВКС завдали удару в Сирії, в тому числі й по колонні турецьких військ. Далі — інформація про те, що турки збили російські літаки. Локально розгорається там, там, там. Чи не є це тією канвою, тобто окресленням якогось глобального задуму? Війна гібридна, тобто ситуація регулюється такими точковими моментами. І ніхто не знає, наскільки все це пов’язане. Треба розуміти, які існують глобальні плани та хто ці глобальні гравці, що робиться для досягнення цілей, а що — для відволікання уваги.

До того ж з’являється скупчення техніки, яке підтверджується розвідкою, в районі Курська та Воронежа. Причому це частини 1-й танкової армії з Підмосков’я. Під Єльнею — частини з Центрального військового округу, з Чебаркуля. І кількість цих військ і техніки збільшується. Тобто процес нарощування не припинився, він іде.

Зараз виникає запитання: де ж тут може виникнути casus belli (привід для війни. — Авт.)? Для цього повинні бути певні умови. Які? Зараз нібито готується зустріч Путіна і Байдена (обіцяють в цьому місяці). Як вони домовляться? Ця ескалація буде зменшена? Зійде до нуля? Хоча у нас не може бути до нуля, оскільки постійно залишиться загроза ескалації, в тому числі можливого широкомасштабного наступу.

Читайте також: Роман Безсмертний: «При збереженні нинішнього позиціонування сил і держав війна в Європі — це питання часу»

— Україна може стати розмінною картою в цих розмовах?

— Так. Де місце України в цій глобальній грі, ми поки не розуміємо. Але розуміємо, що на цьому етапі першочерговою метою Росії є контроль над Україною. Хоча Путін нещодавно заявив про можливість інтеграції так званих «ДНР» і «ЛНР» у склад Російської Федерації. Наскільки це реально? На ці заяви треба зважати як українському суспільству, так і нашим західним партнерам.

«Росія відпрацювала всі питання: перекидання військ, створювання угрупувань у мінімально короткі терміни»

— Деякі експерти вважають, що, якби операція з затримкою «вагнерівців» була реалізована, це могло б стати для Кремля приводом для масштабного наступу, і взагалі Україна опинилася б у міжнародній ізоляції. Поділяєте таку думку?

— Про «вагнерівців» можу сказати тільки одне. Зараз іде дискусія, чи була ця операція. Є відповідні заяви, є гра на емоціях одної та іншої сторони. Я хотів тут акцентувати на двох моментах, на яких чомусь не акцентувалась увага.

Перше. Якщо така операція розробляється, повинен бути якийсь загальний задум. Зазвичай операції такого масштабу, тим більше з виходом на зовнішньополітичну арену, затверджують певні посадові особи — міністр оборони та президент. Якщо ця операція планувалась ще у 2018 році, як розповідають, повинен бути підпис п’ятого президента. Через певний час, причому невеликий, після виборів новому президенту зобов’язані були представити цей задум для перезатвердження, тоді ця операція далі продовжується. Чи є такі підписи? Можливо, було якесь усне схвалення, а ніякої фіксації немає. Це вже говорить про те, що політики ховаються за спину безпосередніх виконавців, тобто військових.

Такий прецедент є дуже небезпечним для держави, в тому числі в умовах можливого широкомасштабного наступу. Хто буде приймати рішення? Яким чином воно буде оформлене? Хто буде нести відповідальність за це? Ми це проходили у 2014 році.

Другий момент. Заява про те, що голова Офісу президента нібито передав за дорученням президента прохання призупинити операцію. Тут виникає питання іншого характеру — до військових. Ви ж розумієте, хто керує і хто дає вказівки та хто несе відповідальність? Чому ви дозволили, що вам передають вказівки чиновники, у яких нема таких повноважень і обов’язків?

Якщо це операція за дорученням президента, повинно бути так. Єрмак приніс Бурбі запечатаний пакет: «Ось відкрий, там є рішення президента». Ознайомився, розписався, запечатав. Це все фіксується. Є ціла процедура: час, місце, хто був присутній. Відсутність цих базових моментів дає можливість для маніпуляцій для обох сторін. Вони не оперують документами. Все решта, я вважаю, це гра на емоціях. Хтось сказав з великих: «Як тільки гра на емоціях, значить, це брехня».

Ця історія важлива і для політиків, і для військових, тому що в критичній ситуації виникнуть проблеми з прийняттям рішень і відданням розпоряджень.

Я це зрозумів по 2014 року, коли в ніч з 25 на 26 травня приймалось рішення по розблокуванню Донецького аеропорту, де засіли кадирівці. Крайня фраза, яку я почув: «Діяти згідно з обставинами». Я запросив документ, який підтверджує, що нам робити. Тому що ми розуміли, що це не просто знищення, це зовсім інший формат операції — активні дії та наступ потягнуть втрати й руйнування певних об’єктів. Так хто буде приймати рішення? Потім були плітки, що хтось дав команду завдати ракетного удару. Такої команди не було, заявляю стовідсотково.

Читайте також: «Навесні 2014-го ми були готові повністю зачистити Донецьк»

Прийшов документ від голови СБУ (тоді він через штаб АТЦ командував антитерористичними операціями): «Згоден». З чим згоден, незрозуміло. В армії як? Затверджую, погоджую. Ну добре, згоден. Я відправив копії своїх рішень на п’ять адрес — виконувачу обов’язки президента, у Верховну раду, в Раду національної безпеки, голові СБУ, в Міністерство оборони та в Генеральний штаб. Протягом шести годин. У відповідь — тиша. Нам, військовим, самим прийшлось приймати рішення і переходити до активних дій.

— Тоді був такий хаос…

— А зараз хіба не так? Основна умова початку активних дій з боку росіян — створення хаосу в Україні. Ознаки паралічу влади, активізація якихось політичних процесів або провокування своїми заявами, діями та рішеннями громадських протестів, вибори, перевибори — вони саме цього очікують. І хто б не розхитував, хто б не був на якомусь боці, під яким би лозунгом воно не проходило, але повинна бути стабільність та стійка позиція у рішеннях щодо оборони України. Це найголовніше. А цього розуміння у владі та українського суспільства поки що немає, на жаль.

Коли країна повністю керована, коли чітко визначені посадові особи, які повинні приймати рішення, коли суспільство знає їх і вважає компетентними, коли є відповідна вертикаль, тоді росіянам зрозуміло, що йти напролом загрожує великими проблемами, в першу чергу великими втратами й великою кров’ю. А якщо хаос… Пам’ятаєте, як росіяни це реалізували на Донбасі? «Народні мери», мітинги, маніфестації, захоплення адмінбудівель, «референдуми», і пішло-поїхало.

— Дуже добре пам’ятаю.

— Зараз створюються такі ж умови — розділяють функції, дублюють відповідні структури, створюють якісь регіональні та міжрегіональні асоціації. Можливо, це робота на перспективу. Може, у когось є в планах змінити парламент цими народними вічами та референдумами. Це може бути одним з етапів цієї операції. Якщо він буде реалізований, наступним етапом буде широкомасштабне вторгнення. Якими силами, на яких напрямках, в яких обсягах — це вже інше питання, але для цього повинні створити умови. А людям, які приймають рішення, достатньо не приймати їх добу-дві — і все, пізно. Поразка…

Закон України покладає на Верховного головнокомандувача обов’язок прийняти рішення про введення воєнного стану, яке потім затверджує Верховна Рада. І тоді вже йде процес за вертикаллю державного управління.

Днями перший віцеспікер парламенту Корнієнко сказав, що у разі російської агресії Рада збереться протягом кількох годин, щоб ввести воєнний стан. Питань немає. Верховна Рада зібралась, проголосувала за воєнний стан на певний термін (зараз 60 діб — це максимально). А хто буде реалізовувати? Які державні посадові особи? Це всім зрозуміло? Чи є розуміння реалізації правового режиму воєнного стану? Коли 28 листопада 2018 року був введений воєнний стан в 10 областях, я бачив ступор у багатьох керівників центральних органів влади — що ж робити в цій ситуації, які у нас обов’язки, як це реалізовувати? Тоді з 28 пунктів положення про правовий режим воєнного стану було введено всього 7 чи 8, і то не змогли все повністю реалізувати.

Єдиними доповідями на РНБО за підсумками воєнного стану була моя та ще когось з силовиків — про те, що зроблено. А де мобілізація економіки, де рішення про створення чи не створення військово-цивільних адміністрацій, чи є кадровий потенціал для їх створення? Ось, наприклад, в якомусь регіоні не змогла зібратись обласна рада, тоді вводиться воєнна-цивільна адміністрація. А хто ж увійде в її склад? Чи є підібрані кадри, спроможні управляти цим регіоном? Чи це зроблять росіяни за вас?

Росія відпрацювала всі питання: перекидання військ, створювання угрупувань у мінімально короткі терміни. Зараз техніка стоїть, людей немає, через одну-дві доби вони будуть там. Поки перший ешелон буде заходити, вже будуть нарощування в тому числі із резервних частин (стратегічний резерв). Питання мобілізації людей, мобілізації економіки, роботи фінансової системи в умовах воєнного часу у них відпрацьовано.

У нас це зроблено? Ні. Виникає питання: чи спроможні ми весь цей комплекс провести в короткі терміни? Зараз пишуть, що нам для переводу економіки на воєнний стан потрібна певна кількість часу. А чи вкладемось ми в цей термін, якщо ця операція (якась локальна на якомусь окремому напрямку) буде швидкоплинна і розрахована на 20 днів або на місяць? Чи буде у нас такий час? От в цьому, я вважаю, є небезпека.

Іноді мені закидають, що я нібито критикую владу. У декого створюється враження, мовляв, я ображений, тому критикую. Ні. Зрозумійте, що нас будуть сприймати тільки через призму нашого опору. Якщо ми будемо здатні себе захистити. Навіть наш ворог це враховує.

— Від Сполучених Штатів Америки, Євросоюзу й НАТО чітко прозвучав меседж: такого, як 2014 року, коли ніхто не реагував на загрози Україні, не буде. Але ми розуміємо, що ані європейські країни, ані США не готові у силовий спосіб відстоювати наші кордони.

— Ми не повинні розраховувати, що хтось (війська держав НАТО, Британії, Сполучених Штатів чи Німеччини — хто завгодно) буде нас обороняти, а ми в цей час будемо готуватись разом з ними вести бойові дії. Питання в тому, щоб нам надали допомогу, тому що ми розуміємо співвідношення ресурсної бази Російської Федерації та України. Наскільки ми зможемо забезпечити наші Збройні Сили, і не тільки їх? Тому що по великому рахунку завжди воює держава загалом.

Мене трохи насторожують ці бравурні лозунги: «наша армія сильна», «це не армія 2014 року», «ми встоїмо». Армія вистоїть, питань немає, але армії потрібна підтримка та опора. А перша опора — це стабільний тил, постачання і забезпечення. Нам будуть допомагати партнери?

Ми розуміємо технологічну перевагу росіян в питаннях озброєння і військової техніки — крилаті ракети, високоточна зброя, які завдають удари практично на всю глибину української території без будь-якого ризику отримати адекватну відповідь. Чи достатньо буде у когось політичної волі, навіть якщо у нас з’являться якісь засоби для ефективного удару у відповідь, завдати цей удар по російській території? От про що йде мова.

У нас спостерігається, вважаю, бажання деяких політиків та наближених до них ЗМІ скинути всі проблеми влади на армію. Якщо щось піде не так, то це армія винна. «Ми їй все дали, а вони чомусь не впорались». Хоча все далеко не так…

Другу частину інтерв’ю з генералом Муженком читайте тут.

Фото Володимира Вовкогона

4620

Читайте нас у Facebook