ПОИСК
Події

«Після 20 хвилин штучного дихання мої губи розпухли, як від удару»: у Єгипті дві українки врятували життя туристові з Білорусі

6:20 18 грудня 2021
Антоніна Задорожна та Наталія Розанова
16 листопада 50-річний Сергій із Мінська тепер називає своїм другим днем народження. До речі, справжнього дня народження, 6 грудня, чоловік міг би й не дочекатися, якби не дві молоді жінки з України — Антоніна Задорожна та Наталія Розанова. Саме завдяки їхньому професіоналізму, швидкості реакції та винятковій завзятості чоловіка, якого витягли з води без дихання та пульсу, вдалося врятувати.

Діло було так: Наталя та Антоніна з сім'ями відпочивали в Шарм-ель-Шейху. Сиділи на пляжі, засмагали. Аж раптом почули шум і крики… Кинулися на допомогу і побачили труп. Синій, бездиханний, зі скляними очима. Рятувальник, що чергував біля води, кудись зник, довкола потопельника збиралися люди… Ніхто не знав, що робити. Ніхто, крім Наталії та Антоніни, які працюють медсестрами відділення реанімації та інтенсивної терапії Національного інституту раку України.

«Рятувальник, який мав надавати допомогу, втік…»

— Ми з Наташею влаштувалися на роботу практично одночасно, — розповідає «ФАКТАМ» Антоніна Задорожна. — Спочатку якось не дуже сподобалися одна одній, були розбіжності по роботі. А потім спрацювалися та навіть стали близькими подругами. Цього року відпочивати вирішили їхати разом. Причому не вдвох, а великою компанією. Я — із 12-річною донькою, Наташа — із сином, мамою та друзями.

Для нас із Наташею це була перша поїздка за кордон. І знаєте, якось так усе клопітно було з цим виїздом! Мій чоловік дав дозвіл на виїзд дочки за кордон, але терміни були впритул до вильоту, довелося переробляти документ. У сина Наташі паспорт був майже простроченим, переживали, що не пустять. Дорогою в аеропорт у знайомих Наталчиної мами зламалася машина… Загалом, початок подорожі був метушний, всі були на нервах. Але потім ми заселилися в готель, скупалися в розкішному Червоному морі й це компенсувало всі попередні незручності. Ми розслабилися. Як виявилося, передчасно.

— Готель був бюджетненький, — пояснює Наталя Розанова. — Пляж, відповідно, також. А по сусідству — дорогий п'ятизірковий готель із кораловим рифом. І ми пару разів туди пробиралися, хоч це й не дозволено. Того дня також сходили туди. Поплавали, відпочили і на обід вирішили повернутися на свій пляж. І дуже вчасно.

РЕКЛАМА

Пройшло хвилин десять з того моменту, як ми прийшли. Раптом чуємо голос дядька Едіка з нашої компанії: «Наташо! Наташо!» Я відразу зрозуміла, що щось трапилося, і ми з Тосею побігли на понтон. Водночас інші відпочивальники, нічого не підозрюючи, поспішали до води. Я їх навіть розштовхувала і мчала вперед. Вони, певно, думали, що я неадекватна. Перша думка була: щось із нашими дітьми. Тому що і мій син, і дочка Тосі якраз тоді пішли купатися. Прибігла, глянула — з дітлахами все добре.

Потім перевела погляд і бачу, що перед нами на понтоні лежить труп — посинілий, набряклий, що не подає ознак життя. Відверто кажучи, неприємне видовище. Поруч із ним рятувальника не було. Стояв лише чоловік, який витяг його з води. Пізніше, вже повернувшись із відпочинку, ми знайшли один одного у соцмережах. Я дізналася, що його звуть Ярослав.

— Я опинився у потрібний час у потрібному місці, — розповів «ФАКТАМ» той самий Ярослав, турист із Полтави, який попросив не вказувати його прізвище в газеті. — Стояв на понтоні біля драбинки, хотів спускатися у воду, а той чоловік, котрого потім довелося рятувати, збирався підійматися. Я чекав, поки він зійде сходами, але раптом бачу: справа погана. Він лежить на воді обличчям униз. Мабуть, води сьорбнув. Рятувальнику кричу, показую на нього. Рятувальник, бідолаха, намагається витягнути мужика з води під руку, а тіло важке, слизьке, не виходить.

РЕКЛАМА

Тоді я вирішив взятися за справу. А я великий, 110 кілограмів. Спустився на одну сходинку, хапнув бідолаху за труси. Секунда — і він уже на понтоні. Але без ознак життя. Не дихає, обличчя різко змінює колір, потім піна пішла з рота. Я подумав, епілепсія. Насилу перевернув його, став стукати по спині, у нього з рота почала витікати вода. Що далі робити, я до кінця не розумів, хоч і проходив колись курс надання першої, долікарської допомоги. Рятувальник, який взагалі мав надавати цю саму допомогу, кудись втік. Може, за допомогою, не знаю. Загалом, я залишився з утоплеником віч-на-віч. За кілька хвилин підбігли дівчатка-медсестри. Ось вони діяли дуже швидко та вміло. Видно було, що професіонали.

Читайте також: Школяр пірнув і підняв потопельника на поверхню: бездиханного чоловіка реанімували відпочивальники на пляжі

РЕКЛАМА

— Нам вистачило кілька секунд, щоб оцінити ситуацію, — продовжує Наталя. — Я спитала Ярослава, скільки часу минуло з того моменту, як тіло витягли з води. Говорить, хвилин п'ять. Це важливо знати, бо якщо довше, починається кисневе голодування, незворотні наслідки, відмирає мозок. Ми кинулися проводити реанімаційні процедури. Я, попросивши у когось поруч футболку, почала через неї робити штучне дихання потерпілому методом рот в рот. Футболка була потрібна, тому що я не знала людини, чим вона, можливо, хвора. Там же слина, кров… А в мене троє дітей.

— Звідки кров?

Від поламаних ребер (шістьох, як потім з'ясувалося!). Якщо правильно та сумлінно робити масаж серця, щоб запустити його, а не просто поставити галочку, то ламаються ребра. Але лікарі на це не звертають уваги, бо головне у такій ситуації — порятунок життя.

«Ми почули пульс. Яке це було щастя, яке полегшення!»

— Спочатку за непрямий масаж серця взялася я, але в мене не вистачало сил, — каже Антоніна. — Це дуже важко фізично. Поруч стояв міцний серфінгіст, який непогано розумів російську мову. Показали йому, як треба натискати. Він узявся, потім злякався: «Хрумтить», — каже. Ми заспокоїли, мовляв, так і треба. І він продовжив. А я почала перевертати постраждалого та відстукувати його, щоб вода виходила з легенів. Отак утрьох ми проводили реанімацію, викладалися на повну. Час минав, а чоловік все не приходив до тями. Я впіймала себе на думці, що голосно повторюю: «Ну давай же, дихай! Приходь до тями! Ну давай!»

— Чесно кажучи, я теж весь час думала: «Не може бути, щоб він не прийшов до тями, — згадує Наталя. — Це ж здоровий, міцний чоловік! Ну як же так? Якоїсь миті стало страшно, що не врятуємо. Адже на роботі у нас завжди є лікарі, досвідчені фахівці. І ми проводимо реанімаційні процедури під їхнім керівництвом. За стінами інституту ні мені, ні моїй колезі ніколи не доводилося рятувати людей. А тут ми були віч-на-віч із бідою, і треба було зробити все, що в наших силах. І ми робили!

Звісно, у такій ситуації часу не відчуваєш. Раптом я почула голос рятівника, який, побачивши, що наші дії не дають результату, почав кричати: «Все, фініш, вистачить». Мовляв, настав час пакувати труп у чорний пакет і забирати. Я йому: «Скільки часу пройшло з моменту, як ми почали реанімацію?» Люди довкола сказали: хвилин п'ятнадцять. «Яке вистачить? — закричала я рятівнику. — За протоколом — 40 хвилин! Продовжуємо!» Якщо чесно, я грубіше сказала, на емоціях. Так, я розуміла, що за 40 хвилин шанси вижити були б майже нульові. Але відступати не мали права. Ми продовжили. І тут раптом…

— Почули пульс! - підхоплює Антоніна. — Причому Наталка відчула його на руці, а я боялася вірити цьому. Боялася, що видаю бажане за дійсне. «Ти не там міряєш, — кажу. — Треба на шиї, на центральній артерії». Помацала — і справді, пульс. Виразний! О, яке це було щастя, яке полегшення… Не було, звичайно, такого, як у фільмах показують, щоб різко задихав, відкашлявся й одразу встав. Він ледь чутно вдихнув. Але пульс був, це очевидно.

У цей час рятувальники притягли балон із киснем. Так невпевнено вони його несли, начебто вперше з ним мають справу. Я схопила балон, притиснула маску до обличчя постраждалого, викрутила вентиль. Незабаром дихання в нього відновилося, він дихав животом. Шкіра почала бліднути. Стало ясно: людина врятована. Хвилин за десять приїхала швидка, забрала чоловіка до лікарні. І лише на другу добу в реанімації він прийшов до тями.

«З реанімації Сергія випустили на четвертий день. Після лікарні він навіть ще встиг відпочити»

— Звідки ви про це дізналися?

Там, на понтоні, була дружина цього Сергія, Ольга. Вона бачила, як ми рятуємо її чоловіка, але була в паніці, розгублена, налякана. Її швидка навіть не взяла разом із чоловіком до лікарні. Вона сама знайшла нас потім у готелі. І далі ми вже спілкувалися. Взнавали новини, цікавилися, як почувається її чоловік, співпереживали.

— Цілком особливим був момент, коли він, вийшовши з коми, попросив дружину набрати мій номер, — продовжує Наталя. — «Наталочко, привіт, це Сергій. Дякую вам обом. Ви мої рятівниці, хрещені мами. І це мій другий день народження». Емоції свої важко описати. У мене досі мурашки по шкірі.

Чоловікові пощастило, що Антоніна Задорожна (ліворуч) та Наталія Розанова не просто медики, а співробітники реанімації

Спілкуватися із пресою Сергій не хоче. «ФАКТИ» не змогли вмовити його на телефонне інтерв'ю. Єдине, що він сказав у листуванні: «Наташі та Антоніні буду вдячний до кінця свого життя. Щиро бажаю їм здоров'я, всіх земних благ, удачі». На запитання, що ж із ним сталося, чому почав тонути, Сергій відповів, що нічого не пам'ятає.

— За всіма ознаками, це було втоплення, — пояснює Антоніна. — Чому він почав тонути, незрозуміло. Або в маску хапнув води, або вдарився об щось під водою й відключився. За словами очевидців, він збирався підійматися на понтон і раптом упав обличчям у воду. Але йому справді пощастило. Пощастило, що ми були поряд і знали, що робити. Він навіть встиг ще відпочити в Єгипті після лікарні: у них була путівка на два тижні, а з реанімації Сергія випустили на четвертий день. Тож ця ситуація відпочинок йому не сильно зіпсувала.

— А вам?

— Спочатку, звісно, був шок, — зізнається Антоніна. — До вечора ходили розбиті, самі не свої. Постійна тривога. І розмови всі були лише на цю тему.

— Фізично теж дісталося, — додає Наталя. — У мене від двадцяти хвилин штучного дихання та ударів об його зуби губи були сині й розпухлі. Пам'ятаю, йшла з понтона у бік пляжу, як у тумані. Така відчужена, вичавлена як лимон. Дружині Сергія Ользі сказала прямо, що, хоч ми його й відкачали, прогнозів немає жодних. Тому що ми не знаємо, чи було в нього кисневе голодування. Якщо так, людина може назавжди залишитися паралізованою рослиною. На щастя, цього не сталося. Але йому справді пощастило, що поряд виявилися не просто медики, а саме працівники відділення реанімації. Якби ми були медсестрами стоматологічного чи гінекологічного відділення, шансів на порятунок було б набагато менше. Я вам більше скажу, якби ми з Тосею на сто відсотків не були настільки впевнені в тому, що саме та як ми робимо, ми б навіть не взялися.

— Після повернення до Києва на вас звалилася слава. Директор Інституту раку нагородив дипломами, подарував квіти, вас показали по телебаченню. Ваше життя сильно змінилося?

— Живемо як завжди, працюємо, відкладаємо на нову відпустку, — усміхається Наталя. — Може, знову до Єгипту рвонемо. Або, дражню Тосю, поїдемо на Занзібар. Там хвилі більші, напевно, буде кого рятувати. Вона лише відмахується.

— А якщо серйозно, після такої події починаєш розуміти, що яким би ти не був здоровим і міцним, з тобою будь-якої миті може щось статися, — каже Антоніна. — І починаєш по-справжньому цінувати життя, кожну його мить.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, як на одеському пляжі дивом врятували восьмирічну дівчинку: дитину, яка наковталася води, відкачували 15 хвилин.

Читайте також: Хвилі води та гори каміння трощили вдома: на Закарпатті школярка врятувала від стихії своїх братів та сестер

Фото автора

4303

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів