Свою найбільшу в житті любов Лев Перфілов, день пам'яті якого відзначається сьогодні, зустрів, коли йому вже було за 50. А міг не зустріти ніколи. За годину до їхнього знайомства стояв, спершись на перила київського Московського мосту, і всерйоз подумував про те, як би раз і назавжди покінчити з цією нещасливою своєю долею. Потім, ніби почувши голос зверху, майже бігцем кинувся на пошту дзвонити старенькій мамі, прощатися. А на пошті, де раніше були пункти міжміського зв'язку, молоденька телеграфістка так закохано подивилася на нього, так щиро захвилювалася, перепитуючи: «Невже це ви?!», що він уже й думати про все забув. Немов у саму душу його зазирнула. Та там і лишилася. На довгі 17 років. До останніх днів.

Звичайно ж, Віра одразу його впізнала. Перфілова знала вся країна. Щоправда, не беруся стверджувати, що всі глядачі, які запам'ятали актора за ролями майже у 120 фільмах, ставилися до нього доброзичливо. Це зрозуміло. Адже ролі у нього, як правило, були негативними, огидними. А грав він своїх героїв настільки блискуче, що багато глядачів щиро вірили, що й сам він такий самий — грубий, безжальний, поганий, одним словом. Вже після однієї з перших його ролей — барона Вольдемара у фільмі «Таврія», знятому за однойменним романом Олеся Гончара, — газети написали: «Нарешті, з'явився актор, який так переконливо грає мерзотників». Ось і посипалися пропозиції від режисерів зніматися у ролях злодіїв, убивць, алкоголіків, шпигунів та піратів. У «Казці про Хлопчика-Кібальчиша» він був офіцером Буржуїнської армії, у фільмі «Акваланги на дні» — бандитом Лохматим, у картині «Розвідники» — німецьким офіцером.

Насправді Перфілов був зовсім іншим — добрим, чуйним, уважним до людей, інтелігентним. Адже недарма з юності всі знайомі називали його Льовушкою. Та й випадкові люди, розговорившись із ним, легко переконувалися в тому, що він та його герої, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Через його доброту і довірливість і в особистому житті в нього довго все складалося геть погано. І перша дружина пішла до забезпеченого високопосадовця. Це було ще у Новосибірську. І друга, з якою він познайомився вже у Києві, де почав працювати на кіностудії імені Довженка, згодом почала йому зраджувати. Тільки робота його, власне, й рятувала. Грі в кіно він віддавався повністю. Може тому й запам'ятовувався всіма своїми яскравими ролями. Сама тільки роль співробітника МУРу Грицька Ушивіна (фотографа на прізвисько «Гриша шість-на-дев'ять») чого варта! Ця блискуче зіграна Перфіловим роль стала, мабуть, найвідомішою у творчості.

Тож нічого дивного не було в тому, як захоплено зустріла його 25-річна телеграфістка одного з київських поштових відділень. 17 щасливих років судилося прожити Леву Перфілову зі своєю Вірою, зі своєю Улюбленою, як він її ласкаво називав. І вже коли, мучившись через невиліковну хворобу, майже нікого навколо не впізнавав, свою Улюблену визнавав одразу. І іноді навіть просив: «Може, сходила б у магазин? Щось цукерок закортіло». Так і відправив її за «солоденьким» того ранку 24 січня 2000 року. Щоб не бачила, як вмиратиме… Повернулася його кохана з кульком, повним цукерок, а Льовушки вже й не стало.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.