ПОИСК
Суспільство та люди

«Поліцаї збирались розстріляти Олександру за те, що рятувала євреїв»: українці удостоєні звання «Праведник народів світу»

15:10 27 лютого 2022
Праведник народів світу
— Ми з сестрою знаємо, що моя прабабуся Олександра Байнак рятувала євреїв під час Другої світової війни, бо про це нам розповідав її син, наш дідусь Василь Арсентійович, — розказала «ФАКТАМ» Анастасія Байнак, якій посол Ізраїлю в Україні Міхаель Бродський вручив диплом і медаль Праведника народів світу, які мала б отримати Олександра Байнак, якби дожила до наших днів. — Моєму дідусю Василю було 11 років, коли гітлерівці захопили Літин Вінницької області, де він жив з мамою Олександрою та двома братиками. Більшість населення Літина тоді становили євреї. Не знаю, скількох з цих людей врятувала моя прабабуся Олександра, але дід Василь називав не менше десятка єврейських родин, яким вона допомогла. У чому полягала її поміч?

Приблизно на відстані 50 кілометрів від Літина на протилежному боці річки Рів починалася румунська зона окупації. Там також євреїв змусили оселитися в гетто, але порядки були значно ліберальніші, ніж на територіях, де хазяйнували гітлерівці. Тому шансів вижити під владою Румунії у єврейського населення було значно більше. Тож моя прабабуся Олександра водила родини євреїв на окуповану румунами територію. Жодної винагороди за це не брала. Прикриттям для її частих походів на той бік кордону, у Жмеринку, було те, що там жила рідна сестра Олександри з родиною.

«У дитинстві дідусь Василь товаришував з багатьма хлопчиками-євреями, допомагав їм ховатися від гітлерівців»

Фахівці Міжнародного інституту з вивчення Голокосту, який працює при меморіалі Яд Вашем, документально підтвердили, що Олександра Байнак врятувала як мінімум дві родини євреїв Літина — сім’ю Хани Шварцман і Леоніда Ситковецького.

Представниця посольства Ізраїлю зазначила: Хана Шварцман згадувала, що після ліквідації Літинського гетто її родину сховала одна сім’я, яка після війни була визнана Праведниками народів світу. Ці люди познайомили сім’ю Шварцман (шестеро людей) з Олександрою Байнак, і та погодилася перевести їх на той бік кордону. Вони йшли дві доби, Олександра багато кілометрів несла на руках молодшу сестру Хани. Так само жінка перевела до Жмеринки родину Ситковецьких — Леоніда, його батьків і сестру. Всі свідки згадують, що вона допомагала їм від щирого серця, нічого не просячи для себе.

— Серед спогадів мого діда Василя про його маму Олександру найбільш запам’яталося, як під час гітлерівської окупації її арештували і хотіли розстріляти поліцаї, — згадує правнучка Праведника народів світу Анастасія Байнак. — Хоча моя прабабуся казала всім, що ходить у Жмеринку до сестри, але все одно поліцаї врешті чи то запідозрили, чи то дізналися, що Олександра переправляє євреїв у румунську зону окупації. Тож її арештували і попередили, що розстріляють.

Читайте також: «Єврейського хлопчика Веню від гітлерівців переховували в піаніно»: 80 років тому в маріупольському Бабиному Яру нацисти розстріляли близько 12 тисяч євреїв

РЕКЛАМА

Мій дідусь зі сльозами на очах згадував цю історію. Як я вже казала, в нього було два братики. Вони втрьох носили мамі їсти і благали поліцаїв, щоб вони її не вбивали. І таки упросили — Олександру відпустили на волю. Але, як згадував дід Василь, вона й після того допомагала євреям дістатися Жмеринки. Бувало, ці походи займали в неї цілий тиждень. Адже до річки Рів відстань чимала — десь 50 кілометрів. Йти вдень було надто небезпечно, тож добиралися ночами. Як діставалися до річки, треба було найти когось з селян, який погодився б перевезти човном людей на протилежний берег. Все це займало багато часу. Вона дуже ризикувала, знаючи, що, якщо її стратять, діти залишаться круглими сиротами, бо була вдовою — чоловіка Олександри розстріляла більшовицька влада у 1937 році.

Дід Василь розповідав, що в дитинстві він товаришував з багатьма хлопчиками-євреями, неодноразово допомагав їм ховатися від гітлерівців і поліцаїв. Наприклад, згадував, як вони були в хаті разом з його другом Льовою Ситковецьким. У цей час з несподіваною перевіркою нагрянули поліцаї. Хоча Василю було чи то 10, чи то 11 років, він здогадався сховати Льову в пічку. До речі, після війни вони продовжували дружити. Коли Ситковецький переїхав з родиною до Ізраїлю, вони переписувалися.

Посол Ізраїлю в Україні Міхаель Бродський вручив диплом і медаль Праведника народів світу онуці Олександри Байнак Анастасії

РЕКЛАМА

Гетто в Літині було невеликим, адже переважну частину євреїв містечка есесівці розстріляли 19 грудня 1941 року. Вижити вдалося небагатьом. «ФАКТАМ» про це розповів голова Всеукраїнської Асоціації євреїв — колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів доктор історичних наук Борис Забарко.

— З 1990-х років я зібрав і опублікував спогади багатьох сотень євреїв, які пережили гітлерівську окупацію України, — говорить Борис Михайлович. — Серед людей, інтерв’ю яких я записав, були Йосиф Рубінштейн і Клара Шехтман.

РЕКЛАМА

Приблизно за пів року до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР родина 11-річного Йосифа Рубінштейна переїхала з Літина до Вінниці. Батько став працювати в господарчому магазині, старший син вчився в педагогічному інституті, середній — влаштувався учнем на завод. Молодший Йосиф ходив до школи. Коли він почув по радіо повідомлення про те, що почалася війна, в нього з’явилося передчуття великої біди, навіяні маловідомим зараз радянським фільмом «Професор Мамлок», в якому показано ставлення гітлерівців до євреїв.

Майже щоночі авіація противника бомбила Вінницю. У середині липня в парку, який знаходився навпроти будинку, в якому жила сім’я Рубінштейнів, почали вирубувати дерева — для побудови барикад. А вже 19 липня в місто увійшли передові частини вермахту. На вулицях з’явилися оголошення про те, що євреям забороняється з’являтися в громадських місцях і вони мають нашити на одяг зірку Давида. Через декілька днів окупанти відібрали кілька сотень молодих євреїв, нібито для переселення в Палестину, і розстріляли.

Читайте також: «Ударів не відчувала. Бігала, як божевільна, намагаючись знайти маму, сестру і брата»: 80 років тому в Бабиному Яру нацисти вбили майже 34 тисячі євреїв

Страти продовжувалися і в подальшому. Наймасовіший розстріл євреїв у Вінниці гітлерівці влаштували 19 вересня в П’ятничанському лісі. Тоді загинуло понад 10 тисяч людей (за іншими даними — 15 тисяч).

У той день зранку батько Рубінштейн зі старшим сином пішли в поле збирати картоплю. Йосиф був на вулиці, коли побачив біля свого будинку гітлерівців у касках, які стукали в двері. Хлопчик збагнув, що це облава, кинувся тікати на кладовище. Йому навздогін вистрелили, куля заділа праву ногу, але дитина продовжувала бігти, доки не дісталася цвинтаря і не заховалася там.

Протягом дня з боку лісу і житлових кварталів лунали постріли. Увечері вони припинилися, хлопчик вибрався з укриття і побачив сусідку, яку всі звали Терентіївна. Вона розповіла, що його мама жива, а середнього брата Давида гітлерівці забрали з собою (про його долю нічого невідомо). З поля повернулися батько зі старшим сином. І родина, не дивлячись на те, що в Йосифа була легко поранена нога, наступну ніч провела на кладовищі — боялися повторної облави. Мама розповіла, що вдень переховувалася у Терентіївни.

Пережите змусило Рубінштейнів повернутися з Вінниці до рідного Літина — містечка, значну частину якого тоді складали євреї (не тільки місцеві, але й переселені окупантами з інших місць). Поселилися в будинку дідуся і бабусі. На початку грудня окупанти наклали на єврейське населення контрибуцію — зобов’язали здати коштовності. А 18 грудня наказали зібратися наступного дня на площі, мати з собою кращі теплі речі і запас їжі на три дні.

Вночі родина Рубінштейнів не спала. У сусідніх будинках плакали жінки і діти. Зранку на площі управляючий на прізвище Романов відібрав певну кількість фахівців з різних спеціальностей, які могли знадобитися гітлерівцям, — кравців, шевців, слюсарів, ковалів тощо. Разом з родинами їх відвели на одну з вулиць, на якій у той день організували гетто. Всіх інших — 1 986 людей (300 чоловіків, 500 жінок і 1 186 дітей) — гітлерівці розстріляли.

«Маленький Йосиф сховався під мостом і так врятувався від розстрілу»

— Сім'я Рубінштейнів була серед тих, кого відвели в гетто?

— Ні. Батька тоді взагалі не було в Літині. Тож на місце збору прийшли мама зі старшим сином Левом та молодшим Йосифом, а також дідусь з бабусею. Їх разом з іншими повели на страту. Коли вони переходили через міст, Йосиф сховався під ним, залізши на один з будівельних щаблів. Колонна відійшла на значну відстань, і аж тоді хлопчик вибрався з-під мосту, сховався в кущах і просидів там декілька годин. Потім прийшов у містечко і зумів поселитися в одній з родин в гетто.

— Які там були порядки?

Про це мені розповіла Клара Шехтман, якій тоді, як і Йосифу, було 11 років. Вона теж дивом врятувалася від розстрілу 19 грудня 1941 року. Коли в той день євреї Літина зібралися на площі, її дядько опинився серед тих фахівців, кого управляючий Романов вибрав для поселення в гетто.

Побачивши це, мама підштовхнула Клару і старшого сина до дітей дядька, бо йому дозволили забрати свою родину. «Мама провела нас з братом поглядом. Її погляд був добрим, і в ньому я побачила впевненість, що ми з братом лишимося живими», — згадувала Клара Шехтман.

Перебування в гетто не було безпечним, бо періодично там з’являлися есесівці, хапали когось з жінок і дітей (хто траплявся під руки) і відвозили в невідомому напрямку — на страту. Тому Кларин дядько облаштував у квартирі на території воєнного містечка, де вони жили, схованку: вони відсували задню стінку буфету і потрапляли в темну комору. Траплялося, боялися вийти звідти по декілька діб.

А Йосиф Рубінштейн прожив у гетто до кінця серпня 1943 року і вирішив втекти на територію, контрольовану румунською окупаційною владою, бо залишатися в Літині ставало все більш небезпечно. Гітлерівці почали розстрілювати фахівців-євреїв і їхні родини. Йосифу тоді було вже 13 років. Він вибрався з гетто і попрямував до кордону, щоб потрапити в одне з єврейських містечок у румунській зоні окупації. Ішов декілька днів, перебрався через річку.

У Жмеринці він прийшов до керівника місцевого гетто. Той дав команду нагодувати хлопчину, але лишитися не дозволив, бо дав владі підписку про те, що там можуть жити виключно ті євреї, які зареєстровані в румунській жандармерії. Додав: «Ви ж не хочете наражати нас на небезпеку?» Вивів хлопця на шлях і показав дорогу до села Мурафа.

Виявилося, що в Мурафі жили декілька десятків тисяч євреїв. Вони голодували, побутові умови були жахливими: в одній кімнаті мешкало по 20—30 людей, ліжка мали не всі. На жаль, через хвороби і виснаження вмирали сотні тамтешніх жителів. Але все одно умови і рівень безпеки там були значно кращі, ніж у гетто в гітлерівській зоні окупації.

У Мурафі було створено орган самоуправління — юденрат, організовано єврейську поліцію. На гроші, які присилали румунські євреї, та податки (мешканці гетто оподатковувалися) юденрат відкрив безкоштовну кухню для найбільш нужденних, лікарню на 25 місць, аптеку, школу, дитячий садочок і дитячий будинок.

В’язні Мурафського табору працювали в кар’єрі, видобуваючи каміння за допомогою кайла. Хто не виконував норму (півтора кубометри каміння), того позбавляли мізерної пайки (шматка хліба та горохового супу). Тож багато людей хронічно недоїдали. Йосиф витримав усі випробування долі. 19 березня 1944 року Мурафу звільнив партизанський загін під керівництвом двох місцевих євреїв. А наступного дня в це село увійшли частини Червоної армії.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про художника Ісаака Тартаковського, який у своїх роботах зобразив жахіття гітлерівських концтаборів в Україні.

Фото Bundesarchiv

683

Читайте нас у Facebook

РЕКЛАМА
Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів