«Конвоїри вбивали знесилених полонених»: художник Ісаак Тартаковський розповів сину про жахіття гітлерівських концтаборів в Україні
«Рух військових колон зупинився — тисячі червоноармійців потрапили в оточення»
— Тато зі своїми сусідами по намету, теж офіцерами-зв'язківцями, прокинувся від страшного гуркоту, — продовжує Анатолій Тартаковський. — Вони помчали до аеродрому, побачили там результат першого нальоту німецьких бомбардувальників — десятки літаків розтрощені, горять. Але частина винищувачів вціліла, тож надалі, кожного разу, коли ворожі літаки наближалися до аеродрому, радянські винищувачі піднімалися їм назустріч і розпочинався бій.
Мій батько зі своїми підлеглими забезпечував оповіщення про те, що до аеродрому наближаються гітлерівські літаки. Але через 10 днів надійшла команда перебазуватися далі від кордону — Червона армія стрімко відступала. Батько з іншими зв’язківцями направилися на машинах услід за літаками. Так повторювалося декілька разів: полк розміститься на новому місці, минає небагато часу, і знову наказ — передислоковуватися на схід.
Останній аеродром, до якого дістався мій батько зі своїми бойовими товаришами, знаходився на Чернігівщині біля містечка Носівка. Там також довго не побули. Наздоганяти зв’язківцям свій авіаполк ставало все важче — дороги були заповнені військами, які відступали. Причому їх весь час атакувала ворожа авіація, тому намагалися їхати переважно вночі. З чималими труднощами дісталися до Пирятина, що на Полтавщині. Червоноармійці голодували — кожний на день отримував лише по три сухарі, більше нічого. Тим часом начфін роздав зарплатню на пів року вперед, а господарники кожному охочому бійцю видавали нові чоботи, галіфе, гімнастерки, білизну.
— Це через те, що війська опинилися в оточенні?
— Саме так: рух військових колон зупинився — тисячі солдатів і офіцерів потрапили в оточення. Начальник штабу наказав зрізати з форми петлиці. Неподалік від того місця, де зупинився батько зі своїми зв’язківцями, знаходився гай, в якому сховалися тисячі червоноармійців. Німці накривали той гай мінометним вогнем, звідти лунали крики поранених.
Цей жах тривав три доби. Тато підібрав чиюсь гвинтівку, до того в нього був тільки пістолет. Нарешті командування спробувало провести вночі вихід військ з оточення: тисячі бійців у темряві пішли за командирами. Німці періодично стріляли в повітря освітлювальними ракетами. Коли вони здіймались у небо, осяваючи все довкола, солдати падали на землю. Але все одно гітлерівці їх помітили і відкрили вогонь. Стало зрозуміло, що вирватися не вдасться. Тато закопав у землю свій паспорт і затвор гвинтівки. Лишив при собі тільки військовий квиток і пістолет. Зі своїми товаришами він вийшов до величезної копиці сіна, біля якої примостилися декілька сотень червоноармійців.
Десь о шостій ранку з сильним гуркотом і пальбою з кулеметів з’явилася колона танків. Хтось крикнув: «Білу хустку!», замахали чимось білим, кулемети змовкли, відкрився люк і німець у чорному крикнув: «Рус, выходи!» Батько сунув у копицю військовий квиток та пістолет і пішов до тих, до кого вже під’їхали німецькі мотоциклісти. Так він потрапив до полону.
«Ззаду колони один за одним почали лунати постріли — конвоїри вбивали знесилених полонених»
— Ваш батько опинився в концтаборі?
— Не одразу. Спочатку полонених вивели в поле, де вже знаходилися тисячі червоноармійців, наказали всім сісти. Один з німців скомандував: «Євреї та політруки, виходь!» Мій батько єврей. Тож спитав у свого товариша лейтенанта Володимира Данчевського, який сидів поруч: «Що робити?» — «Та сиди». Вийшло декілька полонених, на одному були німецькі чоботи — його зразу розстріляли, інших увели. До речі, цей епізод батько зобразив на одній зі своїх картин.
Німці наказали полоненим вишукуватися в колону по восьмеро. Багато днів гнали їх, змучених, голодних, від концтабору до концтабору по 30 кілометрів за добу. Годували лише раз на день баландою, в якій плавало трошки пшона. Місцеві жінки виходили на узбіччя дороги, кидали бідолахам шматки хліба, варену картоплю, дивилися, чи нема в колоні людей з їхнього села. Одного разу полонені кинулися до якоїсь жінки, стали виривати в неї корки хліба. Німецький солдат підскочив і почав багнетом колоти полонених. Поранення тоді отримав і батько. Він затиснув рану рукою й пішов далі.
Їхню колону окупанти гнали у бік Кременчука. На узбіччі лежало багато трупів полонених з етапів, які пройшли тут раніше, всіх їх було застрелено розривними кулями пострілами у потилицю.
— За що їх вбили?
— Гітлерівці вбивали тих, хто знесилив. Або ж за будь-які дрібні провини. Наприклад, батько згадував, як одного дня, побачивши колону, в якій він йшов, жінки почали розкладати на дорозі шматки гарбуза. Полонені пришвидшили крок, щоб скоріше дістатися до їжі. Тим, хто був в останніх шеренгах, довелося ледь не бігти, щоб не відстати. Такий темп виявився не по силах для багатьох виснажених людей. Тож ззаду колони один за одним почали лунати постріли — конвоїри вбивали ослаблих. Зазвичай, коли таке траплялося, інші полонені одразу ж знімали з загиблих одяг і чоботи, бо вже було холодно. Трупи лишалися в нижній білизні.
Окрім гвинтівок у конвоїрів були палки, якими вони завзято лупцювали полонених, вигукуючи: «Шнель, шнель!»
— Полоненим дозволяли зібрати трохи їжі на полях, які траплялися по дорозі?
— Ні. Але коли колона проходила повз колгоспні поля, урожай на яких лишився незібраним, втримати голодних людей конвоїрам іноді не вдавалося: полонені розсипалися по краю поля, намагалися вирвати капустину, буряк — і мерщій назад в шеренгу. Бо охорона, як скажена, била порушників палками по головах, колола багнетами.
У батька не було ані шапки, ані пілотки. Коли вони зупинилися в одному з таборів, якась жінка перекинула йому через колючий дріт шкоринку хліба. Інший полонений вирвав у нього з рук той шматочок. Жіночка показала порожню хустинку — мовляв, нічого не лишилося. «Дайте хустинку!» — вигукнув батько. Так в нього з’явився дивний головний убір.
— Знаєте, який з таборів запам’ятався йому особливо?
— Кременчуцький — він справив на батька особливо гнітюче враження. Колону привели в цей табір, коли сутеніло. Вся територія була вкрита сотнями глибоких ям і насипів: полонені, щоб було де сховатися від вітру, дощу зі снігом, вирили ті ями казанками, кружками, консервними банками. Ще дорогою до Кременчуцького табору батькова колона проходила повз капустяне поле. Полонені кинулися на грядки, тато встиг вирвати капустину, частину з’їв, дещо лишилося. Тож у таборі він ходив від ями до ями, кричав: «Хто за капусту пустить до ями ночувати?» «А плащ-намет є?» — питали. — «Ні». — «То не треба». І так усю ніч по слизьких насипах ям… Зранку дали баланду чи то з горілої крупи, чи то з сажі з брудом. Їсти таке було неможливо, і погнали їх далі. За весь перехід у 30 кілометрів дозволявся один перепочинок на 15 хвилин. Через бруд розмитих доріг, що ускладнювало ходьбу у чоботах, батько йшов босим, а чоботи тримав у руках.
Один з таборів було облаштовано на території цегельного заводу. Тисячі полонених лягли спати на голій землі в жахливій тісноті. Дехто видерся спати на палі навісу для сушіння цегли. Вранці прийшли гітлерівці і ударами палиць почали піднімати людей. Ті, хто знаходився на навісах, намагалися зіскочити вниз, а охоронці стріляли по них. Почалася паніка, полонені з криками кинулися врізнобіч. У цій метушні батько загубив свого товариша Данчевського Володю. Німці вишикували полонених, наказали зібрати убитих до купи. Вийшла величезна гора трупів.
— Як вашому батькові вдалося вирватися на волю?
— В нього несподівано з’явився шанс на свободу, і тато ним скористався. Батько вже десять днів був у таборі біля Кіровограду. Це величезна площа, наповнена людьми в шинелях, обнесена колючим дротом зі сторожовими вежами. Страшно йому було дивитися на окремо виділений загін для євреїв, які ходили по ньому неначе безмовні примари. Всі вони були без чобіт, шинелі обрізані. Ноги обмотані шматками шинель замість взуття. Багато хто в кальсонах без штанів. Отримували вони баланду після всіх. Це вариво їм наливали в пілотки чи просто в долоні. Бувало, що, коли полоненому єврею наливали їжу в долоні, хтось з німців бив ногою знизу по руках і заливався сміхом. Завданням євреїв у таборі було чистити величезні корита від випорожнень полонених. Німці, розважаючися, тикали їх обличчями у смердючу рідину…
Коли полонених вчергове погнали отримувати баланду, тато зупинився біля колючого дроту, на якому висіла для сушіння кінська шкура. На ній ще залишалися маленькі шматочки м’яса, і він почав їх відщипувати. Раптом побачив, що колючий дріт в одному місці трохи піднятий. Це дозволяло продертися під ним на площу, де були дві невеликі групи полонених, які мали шанс отримати свободу. Німці тоді ще вважали: війна майже закінчена, і українців з окупованих територій можна потроху відпускати по домівках, щоб вони працювали на користь Німеччини.
Батько бачив з одного боку загін, де знаходились євреї, і розумів, що будь-якої миті може опинитися серед них, а з другого боку — лаз і шанс на спасіння. Він проліз під дріт і приєднався до групи полонених, яку, як виявилося, відпускали до Вінниці.
Потім була жорстка перевірка німцями і поліцаями. Вони попереджали: «Серед вас мають бути саме тільки українці». Питали: «Прізвище?», вимагали: «Прочитай «Отче наш». Виявили двох євреїв, що видавали себе за татар.
Батько представився Вєтровим. Почувши російське прізвище, поліцай подивився на нього… і промовчав. Тато отримав «Свідоцтво про визволення з полону». Нарешті під спів «Розпрягайте, хлопці, коней» з піднятими у руках «свідоцтвами» колона вийшла за ворота.
— Ваш батько пішов у Вінницю?
— Так, бо мав перепустку саме в це місто. Дістався туди зовсім виснажений. Перебивався випадковими підробітками, ночував у покинутих будинках. Одного разу його побили поліцаї, та все ж він лишився на волі. Тато пережив страшний березень 1942 року — вінницький Бабин Яр. Біль душі і ненависть до фашистів занотував у свою «захалявну книжечку» — малесенький блокнотик, що зберігся.
Втім йому пощастило: якось у вересні 1942-го, зовсім не маючи що їсти, батько підійшов до літньої жінки, яка сиділа біля хати, попросив шматочок хліба або картоплину. Ця чуйна жінка запросила в будинок, дала поїсти. Незабаром прийшли голова родини з дочкою. Батько розказав про свої поневіряння. А господарі — що їх син на фронті. Так, словом за слово, він дізнався, що ця родина, Савчуки Степан Маркович, Надія Марківна і Ліда, надавала притулок євреям — сім’ї товариша їхнього сина Льови Маніса, своїм сусідам Тульчиним. Тож тато зізнався, що і сам єврей. Спитав, чи не можна йому у них пожити. Люди ті спочатку злякалися, бо пів року до того відчували на собі подих смерті, коли шкільна вчителька німецької мови, дізнавшись про Льову, навела на них німців. Ліда на обличчі ще довго відчувала важкий німецький ляпас, та лише цим тоді обійшлося — Льова, ніким непомічений, вискочив з хати.
Савчуки знали, що покарання за переховування євреїв — розстріл всієї родини. Але відмовити не змогли. Так Ісаак Тартаковський (за документами Іван Вєтров) під виглядом далекого родича оселився в них у триметровій кімнатці, з якої можна було вибратись на горище. Під час облав батько вилазив на горище, драбину, на якій туди збирався, затягав нагору. Або ж ховався у сараї за дровами. У квітні 1943 року німці виселили Савчуків з їхньої хати. Родина разом з моїм батьком перебралася жити на околицю, у так зване Старе місто. Після звільнення Вінниці в березні 1944-го Савчуки повернулися до свого будинку, а батько пішов до військкомату. Там його залишили працювати, бо їм дуже потрібен був художник. Згодом перевели у київський військкомат.
До війни батько закінчив Київський інститут кінематографії, диплом з відзнакою захистив у видатного режисера Олександра Довженка, працював над фільмами «Велике життя» та «Олександр Пархоменко». А після війни, демобілізувавшись у 1945-му, вступив до Київського художнього інституту, який теж закінчив з відзнакою. Зараз численні твори батька зберігаються чи не в усіх музеях України.
— Ваша мама — та сама Ліда Савчук, яка разом зі своїми батьками допомогла Ісааку Тартаковському під час гітлерівської окупації Вінниці.
— Так. По війні, у 1953-му, Ісаак і Ліда випадково зустрілися в Києві на Головпоштамті. Ліда тоді вже закінчила Київський інститут народного господарства, працювала економістом. Мабуть, перетин їхніх доль під час війни сприяв виникненню взаємних почуттів. Вони побралися. Через рік народився я, а ще через чотири роки — моя сестра Олена. Ми з нею стали художниками. Мама ще й досі жива, 30 січня їй виповниться 97 років. А в квітні цього року буде 110 років з дня народження батька, народного художника України Ісаака Йосиповича Тартаковського, і 20 років, як він пішов з життя…
Фото надані Анатолієм ТАРТАКОВСЬКИМ
1864Читайте нас у Facebook
