Я ось останнім часом все частіше ставлю питання, яке зараз турбує, напевно, багатьох з нас: чому керівництво НАТО не йде назустріч відчайдушним проханням України закрити небо над нашою країною? Їхні пояснення здаються переконливими — мовляв, формально це може спровокувати Кремль до світової війни, мовляв, треба подивитися, чи не призведе масштабне російське вторгнення до ще більших жертв і руйнувань. І деякі до їхніх пояснень ставляться із розумінням.

Хоча до цих деяких не належать, як показало соціологічне дослідження, 73% американців, які вважають, що тільки так можна зупинити смертоносні удари російської авіації по мирних українських містах і селах, що тягнуть за собою страшні руйнування і жорстокі вбивства беззахисних людей.

Позиція керівництва НАТО дуже нагадує повільність західних країн перед початком Другої Світової війни, коли затяжні розмови про те, що, можливо, Гітлер не посміє виступити проти чи не всієї Європи, зрештою призвели до мільйонів (!) жертв у всьому світі.

Адже ще зовсім недавно, сподіваючись зупинити Путіна попередженнями про «пекельні» санкції, збірний Захід сподівався зупинити масштабне вторгнення військ РФ в Україну. Його це не зупинило. І санкції почали вводити вже після (!) ракетного обстрілу наших міст. Після загибелі безневинних людей. Зараз, по суті, відбувається те саме. Невже керівництво НАТО не розуміє, що на території України руками українських воїнів воно рятує життя парижан та берлінців, римлян та брюссельців?!

Так дайте ж у ці руки те, що здатне зупинити божевільного агресора. Допоможіть нашим воїнам там, де їм це не під силу. Закрийте нарешті небо над Україною! Тим самим захистіть подальше просування кремлівсько-фашистського війська до Західної Європи!

Одного разу в Амстердамі я почув від старого знайомого, який багато років живе там, історію, яка чимось нагадує мені нинішню поведінку натовських начальників. Сам він затятий собачник. Тому не дивно, що його розповідь ставилася до поведінки таких улюблених домашніх вихованців. Так ось, проходячи вранці повз сусідський будинок, на веранді якого літній господар читав свіжу газету, а поряд з ним лежала псина, що голосно вилила, мій знайомий зупинився в подиві: чому старий ніяк не реагує на це? Наступного дня історія повторилася. Повторилася вона і на день пізніше. Не витримавши, мій знайомий звернувся до сусіда:

— Вибачте, що трапилося з вашим собакою?

— З собакою? - перепитав той. — Та ніби нічого такого з нею не сталося.

— Тоді чому ж вона так голосно скиглить?

— Ах, це… Так вона просто лежить на цвяху, який стирчить у цьому місці.

— Чому ж тоді вона не встане та не перейде на інше місце?

— Бачите, юначе, — знявши окуляри і відклавши в бік газету, терпляче прояснив ситуацію господар собаки, — їй поки що боляче рівно настільки, щоб голосно скиглити. Коли ж біль стане нестерпним, він, напевно, пошукає для себе інше місце.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного, наскільки це можливо, дня. Як завжди, щиро ваш.