У світовій історії є безліч прикладів того, як народи, які зіткнулися з силами загарбників, що набагато перевершували, опинялися перед дилемою, знайомою наразі, на жаль, кожному з нас. Боротися до останнього та загинути? Чи здатися на милість ворога і жити поневоленими у приниженні та злиднях, але при цьому зберегти життя (або, скоріше, існування)?

Звісно, вирішувати цю дилему різним народам доводилося по-різному. І однозначних відповідей, начебто, немає і не може бути. Натомість є перекази, здатні допомогти деяким із наших співвітчизників визначитися у їхньому непростому виборі. До таких переказів відноситься і легенда, почута мною у стародавній Олександрії під час тривалої і неймовірно цікавої подорожі Єгиптом, з якої ми з дружиною винесли чимало цікавих і повчальних уроків.

У дні війни з агарянами сили християнського воїнства явно поступалися незліченним полчищам ворогів. І був якийсь вельможа, який шалено закликав царя скоритися чужоземному завойовнику. Набір аргументів у нього був досить переконливим, як уявлялося багатьом. Підкорившися загарбником, мовляв, можна було б і життя зберегти, і міста залишити цілими, не зруйнованими, і у майбутньому подумати про новий шлях розвитку. Адже майбутнє є лише у тих, хто вижив.

Але не став слухати цар християнської держави вельможу свого. Виступив він із невеликим військом проти завойовника і загинув у кровопролитній битві з ворогом. Мовчазно засудивши загиблого царя за нерозсудливість, вельможа виявив покірність магометанському володарю і був залишений при владі. Таким чином вельможа, який вижив у момент поневолення рідної країни, упевнився у власній мудрості і у милості агарянсьій.

Проте невдовзі завойовник зажадав, аби дочка вельможі увійшла до його гарему. Гірко задумався вельможа, але не послухатися не насмілився і віддав улюблену дочку свою на наругу. Коли ж повелитель агарянський наказав віддати у свій гарем і єдиного сина, у розпачі нарікав вельможа і одразу був разом з усією сім'єю своєю відданий ганебній і болісній страті.

Перед смертю прокляв себе вельможа за те, що не бився він з мечем у руці і не загинув зі славою поруч із царем своїм, і розкаявся у своїй шаленій вірі у милосердя ворога. Зрозумів він, що милість хижака виявляє себе лише в тому, щоб не різати всіх овець разом, а одну за одною.

Зізнаюся, на цьому легенда закінчувалася. І тут можна було б поставити крапку. Але, спостерігаючи, наскільки відчайдушно та успішно українська армія протистоїть натиску набагато переважаючих сил агресора, наскільки любов до рідної землі та відданість ідеалам свободи та незалежності здатні творити небачені досі дива мужності та героїзму наших воїнів, наскільки загроза поневолення зуміла об'єднати наш народ, починаєш думати про те, що є ще один варіант результату всіх подібних потрясінь — перемога переконаних у своїй правоті над зневіреними у своїй непереможності. І, до речі, прикладів тому у світовій історії є чимало. Втім, це вже тема для наступного оповідання.

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.