Сестра відправила смс на всі номери: «Це кінець» — як жінка стала навідницею для артилерії ЗСУ під Києвом
У цю війну український народ творить чудеса сміливості, гідності та доброти. Але й страждає від убивць та ґвалтівників. Розповіді про те, як мешканці Київщини пережили окупацію, чимось подібні. Але й відрізняються. Про те, як жінка із захопленого ворогами села стала навідницею наших артилеристів, розповіла киянка Марина Остапенко, родичі якої понад місяць провели в окупації під Макаровим.
«Одного разу пролунав страшний вибух — на сусідній будинок упав літак. Це був український літак»
Спершу невелика преамбула.
«Коли народився наш син, чоловік запропонував своїм батькам переїхати з Полтавської області ближче до онука та купив їм будинок у Макарівському районі, за 20 км від Києва, — каже Марина. — Батьки категорично не хотіли їхати до міста, бо «земля годує», тим більше, що до столиці пів години маршруткою.
Будинок упорядкували, пробили свердловину, бо через якісь катаклізми вода в колодязях поступово зникала і вже років п'ять її в селі не було. Свекор помер півтора року тому, так що мама залишалася одна з курями та дворняжкою Марсиком, якого цуценям підібрали на задньому дворі".
— 24 лютого, коли Росія завдала перших ударів, чоловік зателефонував сестрі та попросив, щоб вона забрала маму та їхала до нас, — продовжує розповідь жінка. — Вона зібрала речі та з 12-річною донькою поїхала за мамою. Але 80-річна свекруха вирішила, що «землю не покине» і що «пережила одну війну, переживу й другу», а ще «в погребі пересидимо, якщо що». Типовий набір заперечень, через які сотні людей та дітей залишилися в окупації, бо не змогли кинути своїх батьків та бабусь. Три дні Житомирська траса, біля якої стояв будинок, була забита машинами, що їхали на захід, щодня ми просили своїх поїхати. Чому вони не прислухалися, не знаю, можливо, до останнього не вірили, що війна прийде прямо в їхній двір.
Читайте також: Під Києвом дві жінки та дитина 10 днів сиділи в ямі півтора на півтора метри без води та електрики
Почалися обстріли, били з обох боків. Ночували у погребі. Погріб — це викопана у землі яма півтора на півтора метри з драбиною та поличкою для консервації. Наприкінці зими картоплі, як правило, вже не було, залишалася тільки та, що на посадку. Там було холодно, але з ранку вони заходили до хати, грілися, готували їжу, а вночі знову лізли в погріб. Якось пролунав страшний вибух — на сусідній будинок упав літак. То був наш, український літак. Другий ворожий винищувач, що збив наш, зайшов на коло і, пролетівши над сараєм, зрізав крилом, як по маслу, високу сусідську ялину. Під завалами того будинку загинула жінка з дитиною.
Стрілянина дужчала з кожним днем. Моя 12-річна племінниця, сидячи кілька днів у погребі, вже легко розрізняла, з якого виду зброї гатять. Якось, коли вони вилізли з-під землі, будинку не було. Посеред руїн, як вічний вогонь, горіла газова колонка. Їжі не було, нічого не вціліло, я не знаю, з чого в нього вдарили, але будинок був випалений зсередини до цегли. Марсика, нашого дворового пса, теж не було. Можливо, він втік, злякавшись вибуху, бо його тіла так і не знайшли.
Їх врятувало те, що погріб був не в будинку, а в сараї поруч. Тож як були вони в капяцях і домашньому одязі, бо встигли стрибнути в підвал в останню хвилину, в тому й лишилися. З того дня почалося пекло. Літак, що впав, перебив лінію електропередачі, електрики в селі не стало. Телефони відключили, щоб заощаджувати батарейку і хоч раз на день виходити на зв'язок. Картоплю пекли на вогнищі за сараєм, воду набирали в копанці в кінці городу, кип'ятили та пили. Про чищення зубів або вмивання взагалі не йшлося. Район зайняли рашисти. Тепер картоплю пекли прямо в сараї, тут ходили й у туалет, адже якщо висунути носа назовні, — одразу чулася автоматна черга. Через кілька днів завалився і сарай. Машина, що стояла поруч, дивом вціліла, там ще залишалося кілька літрів бензину, так що можна було трохи погрітися і підзарядити телефон. Потім бензин скінчився. У мами почалися галюцинації, ліків не було, дитина застудилася. Так і сиділи вони в тому погребі, три жінки і собака, моя Нессі. Вона навчилася їсти картоплю із солоними огірками, стрибала у льох при перших пострілах і вилазила сходами. А вночі міцно притискалася до дівчинки і зігрівала її… Якось кононада тривала без перерви сім годин, земля здригалася і сипалася. Лежачи на підлозі і міцно притискаючись один до одного, вони не знали, що побачать, коли вийдуть на поверхню. Якщо вийдуть…
«Я увірувала у силу колективної молитви»
— З перших днів ми шукали можливості вивезти їх звідти. Щодня залишали інформацію на всілякі гарячі лінії, 112, ДСНС, Червоний Хрест та інші. Всюди був автовідповідач. Пару разів додзвонилися операторам. Вони говорили, що обов'язково потрібно надати номер телефону безпосередньо тих, хто постраждав. Я терпляче пояснювала, чому це неможливо. Якось я додзвонилася до селищного депутата, який начебто організовував допомогу, просила його принести їм їжі, свіжої води та ліків. Депутат сказав, що він знає про ситуацію, мовляв, про них уже знають усі, хіба що не в ООН, але туди не піде, бо там стріляють. І ніхто туди не піде. Я запитала:
— То що ж робити?
— Ось у мене у дворі лежать двоє поранених руських, місцевий фельдшер відмовляється їх лікувати, а кому я дзвоню, всі кажуть: пристрели. То що робити мені? А?
Я промовчала.
Друзі не дадуть мені збрехати, що ми справді робили все можливе та неможливе, щоб їх звідти дістати, але той район був недоступний. Доказ — розстріляні автомобілі, розкидані тіла людей по всьому відрізку траси. Іноді ми читали про той чи інший гумконвой з Бучі, Ірпеня чи Макарова. Волонтери, які намагалися допомогти, пропонували нашим жінкам під'їхати до місця евакуації. Але як це зробити без бензину? А пішки свекруха не дійшла б і до кінця села. Тим більше, що село окупували орки. Таких, як вони, було повно в навколишніх селах, люди страждали по всій країні. А потім сестра надіслала смс. На всі номери, що були у телефоні. Вона прощалася: «Це кінець…»
І я написала на Facebook. Сотні людей відгукнулися на повідомлення, сотні людей молилися та посилали свої промені добра. І я увірувала в силу колективної молитви. Бо нічим іншим не можу пояснити те, що через два дні їм вдалося видертись з тієї ями і знайти притулок в одного із сусідів. Після війни ми обов'язково зустрінемось і віддячимо цим чуйним людям. Сусід виявився справжнім господарем. Утеплений підвал, повний усіляких запасів, добротний будинок, генератор і — о, диво! — кілька каністр бензину. До того ж його дружина працювала кухарем у місцевому ресторані, і, коли зникла електрика, господиня ресторану дозволила забрати звідти всю їжу, щоби рашистам не дісталася. Після того, що жінкам довелося пережити, це був рай. Дзвінки стали частішими, а дитина навіть змогла завантажити з інтернету шкільні уроки, бо найбільше боялася, що «пропустить школу». Але на вулицю намагалися не виходити — снаряди продовжували літати над селом, автоматні черги теж нікуди не поділися.
«Орки розпочали допит, натякаючи, що у них є відморозки, яких неможливо контролювати і які дуже люблять маленьких дівчаток»
Щось, мабуть, моїх оберігало, бо орки до їхнього нового будинку не заходили. Можливо, тому, що далі були багатші котеджні містечка і звичайні сільські хати російських мародерів не приваблювали? Але залишатись далі на місці було небезпечно. Лінія фронту поступово наближалася до села. Ось звільнили Макаров, ось Бузова вже наполовину вільна. Ми спостерігали за кожним переміщенням наших військ, вишукували кожну щілину, в яку могли б прослизнути наші, але дарма. Щодня ми питали, чому танки та техніка орків спокійно їздять трасою, причому в один і той же час, на заправку, а їх ніхто не розколошматить? Чому ніхто не бахне по їхній базі в лісі? Сестра розповідала про місця розташування ворожої техніки, син переводив її інформацію в точні координати, які передавали нашим військовим. За кілька днів почалося… Наші били досить точно… Але наступного дня до хати прийшли. Якимось чином орки вирахували, з якого квадрата виходив сигнал, вони шукали чоловіків та телефони. Під дулами автоматів рашисти заштовхали сестру в будинок і почали випитувати, де її чоловік. Напевно, їм і в голову не могло прийти, що так точно навести на ціль могла жінка. І тут сестра побачила свій телефон, він лежав на самому краєчку стола. Якщо орки його побачать і знайдуть те, що шукають, тоді — смерть. Старенька мати помітила погляд доньки і всім тілом впала на стіл, вдаючи, що їй стало зле. Одним рухом вона засунула телефон собі у кишеню. Через пару хвилин вона стала проситися на двір, у туалет, і один із орків вийшов разом із нею. Зачинивши двері, вона спочатку хотіла викинути телефон у дірку, але подумала, що вони залишаться без зв'язку, і сунула його на дно кошика з використаним папером.
Орки розпочали допит, натякаючи на те, що у них є відморозки, яких неможливо контролювати і які дуже люблять маленьких дівчаток. У сестри підкосилися ноги, стало зрозуміло, що вночі вони прийдуть. Тому одразу, як ті пішли, всі троє побігли до іншої сусідки. Поруч сестра помітила підвал у напівзруйнованому будинку і показала доньці, як пробратися туди і сховатись у разі небезпеки. Наступної ночі вони теж пішли до сусідки, яка розповіла, що їх уже шукають, тож треба бігти негайно. Вирішили вибиратись пішки. А вранці сусідка казала, що від сусіднього села збирається гумконвой. Їхати треба було через російські патрулі. Вони набрали місцевого депутата, запитали, чи він знає про конвой і звідки він їде. Він знав.
Отже, залили в машину трохи бензину, начепили білі ганчірки на палки й висунули їх у вікна, мала лягла на підлогу під заднє сидіння, а старенька свекруха сіла попереду, поряд із дочкою. Потроху доїхали до місця зустрічі. Але конвою не було. Чекали дві години. Раптом почався обстріл. Заправку, яка була поряд, розбомбили. Вони вискочили з машини і побігли до вцілілої стіни. Дочку та маму сестра встигла штовхнути у зруйнований холодильник. Там і лежали, доки обстріл не скінчився.
По дорозі з лісу побачили низку автівок і машину з червоним хрестом. Підійшли орки, перевірили машину: руки зверху на кермо, вікна відчинити, їхати повільно. Підходять наші: ви звідки? Вас немає у списку. Виявилося, що це не той конвой, до якого вони мали приєднатися. Супроводжуючі, швидше за все, це був Червоний Хрест, сказали, що в них чітко визначена кількість автомобілів і вони не можуть порушувати домовленості, тому не несуть відповідальності за інших. «Можете їхати позаду машини з хрестом, на свій ризик». Поки доїхали до наступної зупинки, за ними вже був «хвіст» із кількох десятків машин, які також приєдналися до конвою. Пізніше з'ясувалося, що колону, на яку чекали мої на дорозі, рашисти розстріляли. Не знаю, чи це правда. Рухалися повільно повз тіла людей і розстріляні автомобілі з відчиненими дверима. «Ауді», «мерседеси», «порше» — всіх зрівняла війна. З однієї машини стирчали ноги.
Наші вибралися. Це було щастя.
Ця новина застала мене в потягу Ужгород — Київ, тож наступного ранку ми змогли обійнятися. Нессі раділа більше за всіх, але я помітила, що вії на її розумних оченятах стали сивими".
7013Читайте також: «Мені дуже страшно, але я вірю в перемогу», — написав учителю 9-річний Матвій, якого разом із братом та мамою вбили рашисти
Читайте нас у Facebook
