ПОИСК
Україна

Окупанти призначили винагороду за нашого командира та погрожували вбити його сім'ю, — учасник боїв за Ірпінь

15:00 19 квітня 2022
волонтер Павло Нетесов

— Побратими приїхали до мене в офіс увечері 23 лютого, щоби ми разом зібралися на війну, — розповідає учасник оборони Ірпеня відомий волонтер Павло Нетесов (позивний «Цитадель») з Києва. — Але ми й не підозрювали, що росія нападе на Україну вже наступного ранку. Ми примчали в село Горенка, що поруч із Києвом, коли в сусідньому Гостомелі на аеродромі вже висадився з вертольотів ворожий десант і там точився бій. Десант тіснив нацгвардійців, вони відступали. Ми спробували їх зупинити та організувати лінію оборони біля доту, збудованого ще перед Другою світовою війною (таких дотів навколо Києва збереглося чимало. — Авт .). Попросили у місцевих лопати, почали рити окопи, але у нацгвардійців наказ був інший — відходити у бік Києва. Просили їх залишити нам автомати, кулемет, але марно. Ми залишилися самі. Частина наших хлопців поїхала на пошуки хоч якоїсь зброї. Наступного ранку, 25 лютого, у нас були іржавий кулемет і патрони. Наша команда добровольців (переважно ветерани колишнього 11 батальйону «Київська Русь») висунулася того ранку трасою до повороту на Ірпінь та Гостомель. За кілька годин за нами підірвали міст. Ми фактично опинилися у напівоточенні. З того дня аж до повного звільнення Ірпеня (тобто цілий місяць) ми брали участь у боях за це місто. Важливий момент: він ніколи повністю не був окупований — більша частина Ірпеня навіть у найважчі дні залишалася під контролем українських військ.

«Завдяки відважним людям ми фактично в режимі реального часу знали про будь-які переміщення ворога»

— В Ірпіні наша команда одразу ж приєдналася до територіальної оборони, яку очолив мер Олександр Маркушин, — продовжує Павло Нетесов. — Потім налагодили зв'язок з підрозділами Збройних сил України, які займали оборону на протилежному березі річки Ірпінь. Надалі працювали з ними у зв'язці.

Лінія оборони нашого підрозділу не обмежувалася Ірпенем. Ми проїхали сусідніми селами, домовилися з місцевими про те, що вони будуть нашими очима та вухами. Завдяки цим відважним людям ми фактично в режимі реального часу знали про будь-які переміщення або інші дії ворога в Дмитрівці, Стоянці, Бузовій, Петрушках, Ворзелі, Гостомелі, Бучі. Поки що не час називати прізвища людей, які нам допомагали. Корисні розвіддані надала, наприклад, майстриня-перукарка Ірина з Бучі, у якої я підстригаюся вже понад 15 років. Вона передала нам інформацію про два російські БТРи. Ми якраз знаходилися разом із бойовою групою ЗСУ на пункті спостереження, тому негайно відреагували — боєць із позивним «Бро» підбив один із цих БТРів. Незабаром окупанти увірвалися до будинку Ірини. Шукали, хто нам допоміг. На щастя, вона повелася так, що росіяни не запідозрили її. Просто забрали у жінки та її мами телефони, пригрозили та пішли. Ірина, не зволікаючи, взяла найнеобхідніші речі й з мамою та котом поїхала з Бучі (це було до тотальної окупації цього міста). Дуже добре, що Ірина вчасно евакуювалася. Адже у Бучі вже знайдено тіла понад 400 людей, яких окупанти катували та вбили. Остаточна цифра, ймовірно, буде ще більшою.

На лобовому склі машини Павло Нетесов написав свій позивний «Цитадель»

— Чим ви були озброєні?

— Нашій команді часто доручали прикривати танконебезпечні напрямки. Для цього нам видавали переносні протитанкові ракетні комплекси NLAW, які ефективно знищують бронетехніку на дистанції 400−600 метрів. Ці ПТРК шведського виробництва є на озброєнні армії Великобританії. Ми виходили на виконання завдань із 5−6 ракетами NLAW. А стрілецька зброя нашій команді дісталася трофейна — після розгрому колони росгвардії на мосту через річку Ірпінь.

«Подивився в один бік — нарахував 5 трупів. Подивився в інший, а там 10 убитих людей на дорозі та узбіччі»

— Який день боїв за Ірпінь вам найбільше запам'ятався?

— У моїй свідомості весь цей місяць злився докупи. Врізалися у пам`ять конкретні історії. Наприклад, така: під час дуже щільного мінометного обстрілу (ми тоді лежали між припаркованою машиною та багатоповерхівкою, втискаючись у землю, щоб уберегтися від уламків), раптом побачили, що у дворі сусіднього будинку з'явилася жінка з кошиком, у якому сидів кіт. Ми кричали, щоб негайно сховалась, але невідомо, чи чула вона нас. Цю жінку (ми потім дізналися, що її звуть Ганна) поранило уламком міни в голову та живіт. Ми підбігли до неї, затягти в укриття. З моїм другом Максом Роєнком закрили Ганну собою. До речі, тоді ще бронежилетів ми не мали. Загалом із забезпеченням були проблеми. Скажімо, каска в мене з'явилася десь у середині березня, а бронежилет — в останні дні боїв за Ірпінь. Так ось, коли обстріл закінчився, доставили Ганну до лікарні, яка тоді була цілою. Потім орки розбомбили її.

Запам'яталася дівчина на позиції «Жираф», яка винесла нам цілу гору найсмачніших млинців зі згущеним молоком: «Це вам, хлопці». Днями ми проїжджали це місце. Будинку тієї красуні, на жаль, вже немає — одні руїни. Хочеться дізнатися, що сталося з Ганною та багатьма іншими місцевими жителями, з якими я познайомився у ті дні.

До речі, багато людей виривалися із окупованої частини Ірпеня лісами. На превеликий жаль, ті, хто випадково виходив на позиції російських військ, загинули: окупанти катували цих людей та вбивали. У лісах навколо Ірпеня багато тіл цивільних із зв'язаними руками та слідами жорстоких знущань.

Ще до повного звільнення Ірпеня та сусідніх міст та селищ ми знали, що загарбники розправляються з місцевими. Але коли на власні очі побачили, як багато вбитих, були в шоці! Після відступу росіян ми з побратимами поїхали до Бучі. Зупинилися на перехресті, яке я добре знаю ще по мирних днях. Подивився в один бік — нарахував 5 трупів. Подивився в інший, а там 10 убитих людей на дорозі та узбіччі…

Читайте також: «Лопатами віддирали тіла» — мер Ірпеня розповів про знущання орків над місцевими

Я не можу зрозуміти росіян: у нас із ними одна релігія, частина історії спільна, мови споріднені, слов'янські. Чому ж вони по-звірячому поводяться з нашими людьми?! Війна наочно показала, що Україна та росія — це дві абсолютно різні цивілізації. Президент Зеленський правильно сказав росіянам: «Яка ви Русь? Ви орда!».

«Це диво, що ми всі семеро вижили, коли за кілька метрів від нас розірвалася міна 80-го калібру»

— Під час боїв за Ірпінь були випадки, коли ви опинялися за крок від загибелі?

— Таке траплялося майже щодня. Наприклад, одного разу за 1,5−2 метри від моєї машини розірвалася ворожа міна 80 калібру (це дуже потужний боєприпас). Зазвичай, у радіусі не менше 25−30 метрів навколо епіцентру вибуху такої міни не залишається нічого живого. Але в цьому випадку вона закопалася в землю так, що уламки полетіли у протилежний бік від машини. Нас було семеро. Причому один сидів зверху на багажнику. Вибуховою хвилею його відкинуло на узбіччя. Автомобіль закидало землею. Але всі залишилися живі та неушкоджені. Це було фантастичне везіння!

Кілька разів траплялося так, що ми вели спостереження за ворогом з якогось висотного будинку, а коли спускалися звідти, противник починав стріляти туди, де ми були буквально кілька хвилин тому.

Ворог регулярно намагався прорвати лінію оборони то в одному місці, то в іншому. Треба було на це швидко реагувати — перекидати на ці ділянки додаткові підрозділи. Наша команда добре знає вулиці Ірпеня. Тому нам доручали проводити підкріплення туди, де воно було потрібно, — ми виконували роботу провідників. Це дуже небезпечно, адже ми вели підкріплення у самісенькі епіцентри боїв, часто дуже запеклих.

Я пишаюся тим, що наш підрозділ (ми назвали його «Каскадери», тому що позивний нашого командира «Каскад») зумів утримати всі свої позиції від початку до кінця боїв за Ірпінь. Місцевість поряд із ними нагадує Сталінград під час Другої світової війни: немає жодного вцілілого будинку, деякі з них розгромлені вщент.

— В Ірпені вам вистачало їжі?

— Сталося так, що якраз напередодні війни я завершив 30-денне лікувальне голодування і почав виходити з нього. Пам'ятаю, за планом мав уранці пити сік, на дві третини розбавлений водою, а ввечері — нерозбавлений сік. Але сталося так, що заїхав до своїх побратимів, вони поставили переді мною тарілку пельменів. Я її з'їв, та ще й бутербродом з ковбасою закусив. Так і вийшов із голодування (усміхається). А в Ірпені спочатку ми три дні не їли. Потім харчування налагодилося. Нас чудово годували якісними смачними стравами. Готували Надія Гунченко, Олексій Багмут та їхні помічники. Я їм дуже вдячний.

— Дуже мерзли?

— Так. Випробування холодом було важким. Ми втішали себе тим, що «свинособаки» мерзнуть не менше. До того ж їх усі тут ненавидять, а нас — люблять і всіляко стараються допомогти.

«Павло, поки ти воював в Ірпені, всі ми, 10 людей, щодня молилися за тебе»

— До 24 лютого бойового досвіду в мене не було, — каже Павло. — З 2014-го по 2017 рік я брав участь у гуманітарних та волонтерських проєктах, створив кілька військових музеїв, але не воював зі зброєю в руках. Солдатом став в Ірпені.

У боях за це місто один побратим із нашої команди загинув. Один помер — просто вранці не прокинувся. Ще двоє були тяжко поранені, четверо отримали поранення та контузії середньої тяжкості. Я дивом залишився майже неушкодженим — отримав лише опіки від розриву однієї з мін.

— У вас був оберіг?

— Так, обереги маю з 2014 року. Днями я зателефонував до одного свого знайомого запитати, чи не потрібна якась допомога. Він сказав: «Павло, поки ти воював в Ірпені, всі ми, 10 людей, щодня молилися за тебе». Дуже приємно було почути, у мене навіть сльоза навернулась.

— Після ірпенської битви ваша машина підлягає ремонту?

— Вона вся пробита й понівечена, але, як не дивно, у робочому стані. Правда, довелося змінити всю ходову частину, тому що задній міст був майже відірваний, колеса вивернуло в різні боки. Шини витримали усю ірпенську кампанію. Лише кілька днів тому вже у Києві спустило колесо. Поїхав на СТО. Майстри витягли з коліс два десятки металевих предметів, залатали отвори від них.

До речі, до 8−9 березня моєю машиною їздив наш командир «Каскад». У ті дні, якщо не помиляюся, 4 березня «Каскаду» прийшла СМС із погрозами: за його голову рашисти призначили велику винагороду. До того ж автори послання погрожували вбити його сім'ю, яка жила в Ірпені. Командирові довелося терміново вивезти родину.

Ветерани 11-го добробату «Київська Русь» знову у строю. Свій нинішній підрозділ вони називають «Каскадери», бо позивний їхнього командира – «Каскад»

Окупанти якимось чином дізналися, якою машиною їздить «Каскад», і стали цілеспрямовано полювати на неї. Крім того, що вони сподівалися знищити командира, цей автомобіль їх сильно дратував, бо на ньому було прикріплено червоно-чорний прапор УПА. Командирові довелося пересісти на інший автомобіль, а мене попросили прибрати з моєї машини червоно-чорний прапор, щоб не так сильно впадала в очі ворогові.

Наразі на своїй машині допомагаю людям діставатися до їхніх будинків у селах Київської області, звідки вони були змушені тимчасово евакуюватися через війну. Ще допомагаю розвозити гуманітарку. До того ж долучився до збору тіл загиблих солдатів.

Павло Нетесов: «Зараз у Київській області багато собак залишилося без господарів»

Певно, слід сказати, чому я зараз не в армії. Справа в тім, що в боях за Ірпінь вся наша команда брала участь як добровольці, фактично цивільні люди, які з власної волі приєдналися до тероборони Ірпеня та підрозділів ЗСУ, задіяних на цьому напрямку. Ми воювали, не будучи офіційно призваними до війська. Я навіть хлопцям зробив шеврони з написом «Той самий підрозділ». Це точно описує наш статус сьогодні. Але це все тимчасово. Війна продовжується. Попереду на нас чекають інші міста, які потрібно звільнити від рашистської окупації. Боротьба буде до нашої повної Перемоги.

Нагадаємо, що в Ірпені під Києвом загинули та були закатовані рашистами сотні мирних жителів.

Фото надані Павлом Нетесовим

3758

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів