Високо у горах Стародавнього Китаю жив старий пустельник. Харчувався він лише тим, що приносили йому відчайдушні сміливці. Ще б пак! Для того, щоб дістатися до самітника, який у всій окрузі мав славу мудреця, потрібно було пройти по підвісному мосту, колись давно протягнутому над глибокою ущелиною. Рідко кому вдавалося зважитися на такий відчайдушний вчинок. Від найменшого пориву вітру міст сильно розгойдувався і тому навіть ті, хто встиг пройти ним кілька десятків метрів, поспішали повернутися назад. Проте на тих, кому все ж таки вдавалося пересилити страх і подолати небезпечний перехід, чекала довга розмова з людиною, мудрість якої вистоялася, як гарне вино у спеціально обладнаному для цього місці.

Зазвичай розмова зводилася до того, що пустельник, підвівши гостя до краю прірви, у тисячний раз повторював ту саму істину про те, що тільки людина, яка спроможеться подолати свої страхи, здатна на щось значне у своєму житті.

І ось одного разу, коли до гірського самітника добрався чоловік, який виглядав значно старшим, ніж він сам, і вислухав знайому всім історію про подолання страхів, гість несподівано сказав:

- Ти, мабуть, мене не впізнав. Я твій старший брат. І прийшов сюди, щоб повідомити тобі про смерть батька нашого. Тож збирайся.

І, промовивши ці слова, він рішуче повернувся до містка, що розгойдувався на вітрі, і попрямував на другий бік ущелини. Кинувшись одразу за ним, пустельник на мить завмер перед містком, потім зробив кілька нерішучих кроків і зупинився. Він, який багато років навчав усіх науці подолання страхів, свій страх побороти так і не зміг. Повернувшися у стару халупу, що служила йому будинком, пустельник взяв сокиру і на очах у людей, що стояли з іншого боку ущелини, обрубав мотузки, що з'єднували два краї прірви. Його гучні ридання чули всі. Окрім старшого брата, який, не обертаючись, поспішав попрощатися з батьком.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш