Проходячи по залах неймовірного гарного палацового комплексу Сан-Сусі, що знаходиться за півтора десятки кілометрів від Берліна, я мимоволі згадував своє перше відвідування Потсдама. Це було рівно 30 років тому, у перший рік мого редакторства у щойно створеній тоді газеті «Київські Відомості». На запрошення німецького посольства я проїхав тоді буквально через усю Німеччину, завітавши до редакцій відомих газет, і побувавши у знаменитих музеях. Саме в тій поїздці на зустрічі з керівництвом найстарішої берлінської газети «Берлінер Моргенпост», заснованої Акселем Шпрінгером, один із її керівників звернув увагу на те, що мої ініціали та ініціали творця їхньої газети абсолютно збігаються, і передрік мені велике видавниче майбутнє.

Чи міг я тоді уявити, що його слова виявляться пророчими, що після створення майже десятка досить відомих в Україні газет я самостійно видаватиму найулюбленішу з них — газету «ФАКТИ»? Та ще й у такий непростий час, коли олігархам та державі на видання газет стало вже давно начхати. Потім ще й прогриміла війна, що поставила видання газет у нашій країні взагалі під питання. А «Берлінер Моргенпост» усі ці роки продовжує виходити звичним для себе (і, до речі, не дуже зручним для читачів) форматом А2, і в кожному берлінському кафе, що поважає себе, її щодня можна побачити на тому ж місці, що і 30 років тому, — праворуч від входу…

Проходячи по залах Сан-Сусі, я якраз міркував про цю відому німецьку стабільність і педантичність, коли раптом помітив, як мені махає рукою в білій рукавичці строгий музейний доглядач. Спочатку я навіть не зрозумів, чи це мене стосується. Адже завжди намагаюся дотримуватись правил відвідування таких місць, навіть руки підкреслено тримаю за спиною. Виявилося, що, нахилившись уперед, щоб ближче розглянути вазу, що стояла на високому каміні, я мимоволі порушив порядок — носок мого взуття виступив за край позначеного проходу сантиметра на 2−3, не більше. На мій здивований погляд наглядач тільки розвів руками: так, мовляв, ви нічого такого не зробили, але я був змушений вас попередити, бо правила встановлював не я і дотримуватись їх слід усім, без винятків.

Чесно кажучи, така поведінка музейного наглядача мене тільки порадувала. Адже я сам, з нетерпінням чекаючи відкриття в Києві нашого музею порцелянових фігур, з тривогою думаю про те, щоб неакуратна поведінка відвідувачів не призвела до пошкодження крихких (і унікальних!) виробів із порцеляни. А в Німеччині дотримання порядку — всіма і буквально у всьому — взагалі зведено у справжній культ. Тут ви не побачите, щоб міський житель посмів винести побутове сміття, попередньо не розфасувавши його в різні кульки (скло, пластик, папір, харчові відходи). Тут ви не зустрінете машину, припарковану в недозволеному місці.

Тут практично не буває запізнень громадського транспорту навіть на кілька хвилин. Тут ніхто не перевищує швидкість, тому що за це порушення обов'язково прийде величезний штраф, невчасна оплата якого спричинить кратні додаткові витрати.

І при цьому німці, які так економно і раціонально ставляться до всього одними з перших, почали приймати у себе десятки тисяч українських біженців, в основному жінок з дітьми. І надавати їм соціальне житло, і виплачувати щомісячну дуже солідну грошову допомогу. І забезпечувати безкоштовний проїзд у громадському транспорті та поїздах (за пред'явленням українського паспорта). І навіть відвідування музеїв, вхід до яких для самих німців залишається високим, близько 12−15 євро, для українців зараз зробили безкоштовним. Нам би ось тільки ще навчитися дякувати німецькій державі за цю допомогу. Коли ми покидали старовинний палац, на стоянці машин перед ним, майже перегородивши виїзд інших машин, стояв великий позашляховик з київськими номерами.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.