Проїхавши за короткий час кілька країн, повертався до Києва нічним поїздом із польського Пшемишля. Вагони були забиті повністю. В основному жінками з дітьми та немічними старенькими. Не залишало відчуття, що все це мені бачити вже доводилося. І зовсім недавно. Три місяці тому, коли відправляв до Львова дружину з молодшою донькою. Жахлива евакуація воєнного часу. Напевно, в різні роки і в різних країнах вона виглядає майже однаково: плач малюків, відчайдушні крики збожеволілих від горя і страждань матусь і жах, застиглий в очах старих, які стільки бачили на своєму віку, але так до кінця і не вірять у те, що це зараз відбувається саме з ними.

Звичайно, поїзд із Пшемишля лише нагадував евакуацію. У величезній черзі до виходу на перон, де стояв обгороджений з усіх боків український склад «Інтерсіті», вже не було тих несамовитих криків та відчайдушних спроб за всяку ціну триматися разом, щоб, не дай Боже, не втратити з уваги рідну людину. Усе було вже більш-менш цивілізовано. Люди поверталися додому. І у кожного це відбувалося по-різному.

Наш вагон уночі практично не спав. Не треба було напружувати слух, щоб почути, як одна розповідь накладалася на іншу, як подробиці однієї історії вражають сильніше історії іншої, подібної. Наскільки я зрозумів, що додому поверталися мало хто.

Більшість жінок з дітьми, які встигли за цей час влаштуватися хтось на роботу в Польщі, хтось на «соціал» у Німеччині, вперше за час війни проривалися назад, в Україну, на короткочасну зустріч із рідними, яких не бачили з кінця лютого чи початку березня. Дому, як такого, у багатьох оповідачок, зважаючи на все, вже й не залишилося. В одних згорів унаслідок пожежі від потрапляння ворожої міни. В інших був зруйнований вщент ракетою.

— Ви не повірите, — сумно згадувала повна жінка, що укладала на колінах дівчину, що засипала, — але в наш будинок снаряд прилетів двічі. В один і той самий під'їзд. До нашого під'їзду. І якщо спочатку нам здалося, що все найстрашніше вже позаду — адже перше влучення зруйнувало лише одну квартиру, то другий снаряд уже вбив наші сподівання. У прямому значенні цього слова. І дому нашого не стало, і сусіди загинули. Нам ще пощастило — ми після першого вибуху вискочили на вулицю і мовчки спостерігали за тим, що відбувалося. А хтось казав, що снаряд в одну вирву двічі не влучає… Виявляється, влучає.

Вони вже не плакали. Мабуть, усі сльози були виплакані раніше. Вони просто ділилися з іншими своїм гірким досвідом виживання. Спочатку на своїй землі, охопленій війною. І потім в іншій країні, куди доля закинула їх невідомо на який час. Вони їхали побачитися з рідними — і знову повертатися до іншої країни, де діти вже встигли піти до школи, де почали звикати жити за новими правилами, де вибудовують плани на невизначений час. Плани на життя, в якому остаточне повернення на батьківщину вже зараз багатьма з них ставиться під сумнів. А що буде далі, ніхто не знає.

Письменник Василь Биков якось сказав, що найгірше у житті — невизначеність: вона забирає волю до дії. Напевно, він мав рацію. І хоча у всіх це відбувається по-різному, але у більшості це відбувається саме так. Побачитися з рідними — і повернутись на чужину. Мріяти про повернення до своєї країни — і при цьому вибудовувати нове життя далеко від батьківщини. У цій страшній історії зараз перемелюються долі мільйонів українців. І чим усе скінчиться, покаже лише майбутнє. Просто так хочеться вірити в те, що майбутнє буде світлим, так хочеться, аж ніяких сил немає.

Всім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня.