«Якщо не одягнув на руку білу пов'язку, то тебе можуть розстріляти на місці»: житель Херсонщини про життя в окупації
Тим не менш загарбники не втрачають надій анексувати чужі території, готуючи псевдореферендум на вересень цього року. Про те, як сприймуть цей фарс херсонці, а також про життя в окупації, «ФАКТИ» поспілкувалися з жителем села Високопілля Ігорем Ратушним. Ігор Алимович — український патріот, учитель фізкультури у місцевому ліцеї, депутат районної ради кількох скликань від партії «Свобода». Він майже два місяці разом зі своєю родиною провів в окупації. Його здавали рашистам дехто з місцевих мешканців. Як вважає сам Ігор Алимович, йому дуже пощастило, що загарбники так і не взнали, від якої партії його обирали в депутати. Інакше, цілком можливо, для нього та його родини все могло закінчитись плачевно.
«Тільки окупанти заходили в якесь село, вони насамперед грабували аптеки»
— До різних сіл Херсонщини заходили різні російські військові угруповання, — згадує Ігор Ратушний. — Наприклад, до нас у Високопілля зайшли представники так званих «днр-лнр», в Іванівці були буряти, у Потьомкіному, Вознесенівці — чеченці та росіяни. Різниця була між ними лише в цьому. Але всі вони поводилися однаково. Щойно заходили в якесь село — насамперед грабували аптеки. Там їх цікавили не лише ліки, а й наркотиковмісні препарати. Другого дня вони починали грабувати магазини. Спершу виносили все спиртне. Але незабаром у тих магазинах взагалі не залишилося нічого.
— Як місцеве населення відреагувало на появу непроханих гостей?
— Дехто думав, що прийдуть росіяни, зберуть усіх мешканців десь у клубі та розкажуть, як ми житимемо під час окупації. Але жодних загальних зборів не було. Однак окупанти донесли до всіх моїх односельців, що відтепер їм доведеться пересуватися Високопіллям виключно з білою пов'язкою на рукаві. Вважалося, що якщо хтось відмовляється вдягати білу пов'язку, то ти бунтуєш — не погоджуєшся з їхніми правилами. Могли й застрелити на місці.
— І чи були такі випадки?
— Розстріли були. За що саме вбивали цивільних у Високопіллі, я поки що сказати не можу, бо село досі перебуває під російською окупацією. З тих, кого знаю, розстріляли чоловіка та дружину, родину Ланевичів. Розстріляли їх у дворі власного будинку. Сергія Ланевича вже забирали і тримали кілька днів у ямі. Після того, як його відпустили, я попередив: вдруге тебе в яму саджати вже не будуть. Просто розстріляють. Тобі треба виходити із села. Але він не встиг. Він та його дружина — не єдині жертви. Трохи пізніше за Будинком культури було знайдено братську могилу, в якій виявили 25 розстріляних односельців.
Окупанти не дозволяли ховати людей на цвинтарі. Тих, хто гинув від снарядів або вмирав своєю смертю, закопували родичі у своєму дворі чи на городі.
Ходити селом без діла було заборонено. Не дай Боже, зупинишся і будеш щось розглядати! Ми були в повній ізоляції від цивілізації. Електрики, газу, води цього нічого не було. Магазини не працювали. Інтернет вони глушили. Про те, що відбувається в Україні, ми не знали.
Мій день починався з того, що я рано-вранці виходив на вулицю, розкладав цеглу і розпалював вогонь для приготування їжі. Готували з тих запасів, які залишалися вдома. Часто поєднувалися з сусідами. У мене, наприклад, був невеликий запас макаронів, а в сусіда — цукор. Мінялися. У іншого сусіда без діла три роки стояв повний газовий балон. Він сказав, що буде для нас усіх — сусідів — на газі пекти коржі. Була взаємовиручка. Багато з тих, хто до війни мав між собою погані стосунки, помирилися і допомагали один одному вижити.
— У вас у селі є бомбосховище?
— Наше бомбосховище зайняли росіяни. Місцевим мешканцям забороняли туди заходити. Вони ж що робили? Наприклад, поставлять міномети за лікарнею і починають обстрілювати нашу армію. Щоб ви розуміли, ЗСУ стояли лише за три кілометри від Високопілля. Так ось, вони випустять кілька мін у напрямку наших позицій — і ховаються в бомбосховищі. Хвилин через 10−15 летить «відповідь» від наших по лікарні. А наступного дня росіяни нам кажуть: от подивіться, ЗСУ зруйнували вашу лікарню. Ви бачили, що це не ми зробили. Ми по лікарні не стріляли. Ми взагалі тихі та мирні. У ваше село зайшли без жодного пострілу. А ЗСУ руйнують ваші будинки та лікарні.
«Рашист приставив автомат до голови мого 84-річного батька та сказав: «У вас є дві хвилини»
— Вам особисто доводилося спілкуватись з окупантами?
— Так. Якось вони прийшли до мене на двір і кажуть: «Відчиняйте гараж». Я відповідаю: «Я не господар машини, яка там стоїть. Хазяїн — мій тато, йому дев'ятий десяток, він не ходить. Запитуйте про машину в нього». Тоді рашист пересмикує затвор автомата, заходить у будинок і приставляє дуло до голови батька зі словами: «У вас є дві хвилини». Автомобіль «Судзукі» 2006 року довелося віддати. А крім того, вони забрали телевізор, мікрохвильову піч і навіть старий килим, поїдений міллю, з підлоги, який їм знадобився б лише для того, щоб окопи застилати.
Потім приходили ще раз. Готувалися проводити перепис населення для подальшого проведення фейкового референдуму.
— Пограбування стали в селі постійними? Росіяни могли зайти до будь-якої оселі та забрати все, що їм сподобається?
— А хто їм міг заборонити? Вони ж ніколи по одному не ходили селом. Тільки у п'ятьох, з автоматами. Один залишався на хвіртці, двоє заходили у двір, двоє до хати. Що їм можна протиставити?
— Місцевих заарештовували за проукраїнську позицію?
— Мене кілька разів забирали. Я ж, крім іншого, ще й депутат районної ради багатьох скликань. Добре, що росіянам не сказали, що я був депутатом від партії «Свобода», яка в росії вважається екстремістською.
— Тобто «росіянам не сказали»? Місцевих здавав хтось із односельців?
— Особисто мене здали голова ОТГ, її заступниця та депутат. Вперше мене забрали за гуманітарну допомогу, що зберігалася у мене в одному з гаражів. Гуманітарку у Високопілля привезли за день до того, як у село увійшли росіяни. Ці два п'ятитонні буси з допомогою зі Франції мали незабаром переправляти далі, в зруйновані села.
Так от, щойно росіяни увійшли до нашого села, на ранок до мене йдуть голова ОТГ, заступниця та депутат. Голова каже: «Ми знаємо, що у вас є гуманітарка, і ви повинні нам її віддати». Я відповідаю, що ця гуманітарна допомога не належить нашому селу і тому не можу вирішувати її долю.
Наступного дня о десятій ранку до мене на двох машинах приїжджають окупанти, надягають наручники, мішок на голову і забирають мене. Теж починають говорити про гуманітарку. Мовляв, ми знаємо, в якому саме вона гаражі, цю гуманітарну допомогу ти маєш нам віддати, військова адміністрація у вас цю гуманітарку вилучає. Пригрозили, що якщо відмовлюсь виконувати їхній наказ, то мені прострелять коліно.
Змусили мене вантажити все до їхніх машин. Попередили, що потім все це потрібно буде ще й розвантажити. У результаті мене привозять із гуманітаркою, куди б ви думали? У будівлю адміністрації. Я заходжу з першою коробкою до сесійної зали, де мене… з усмішкою зустріли голова ОТГ, її заступниця та депутат, які приходили напередодні.
— Що вам відомо про подальшу долю голови ОТГ?
— За кілька днів вона вийшла з Високопілля. Наразі знаходиться у Кривому Розі. Там їй виділили кабінет. Співпрацювала чи ні — що я можу сказати? Я написав заяву до поліції, але вона зараз може розповідати, що її змушували співпрацювати, тримаючи автомат біля скроні. Заступниця голови так і залишилася на сьогодні в окупованому Високопіллі.
«Ті, хто здавав окупантам активістів, потім продавали крадені у них речі на базарі в Криму»
— А які настрої були у жителів Високопілля стосовно окупантів? Чи були такі, хто чекав на росіян?
— У нас мешкають різні люди. Напевно, були й такі, хто чекав росіян. Ось у нас є кілька суто російських сімей, наприклад, він з Уралу, вона з Благовіщенська. Коли прийшли окупанти, ці двоє вийшли з паспортами, щоби показати, мовляв, ми росіяни, розмовляємо російською. А вони у відповідь: «Ти менше балакай, руський. А то зараз у рило дам. Краще ключі від гаража давай. Нам потрібний твій автомобіль». Якщо хтось і чекав росіян у нашому селі, то я думаю, тільки з однією метою — щоб нажитися. Ось написали окупантам список активістів, можливо, їм за це гроші заплатили. Та й частина награбованого діставалася зрадникам. Вони потім везли речі односельців до Криму та продавали на базарі. Там були і мікрохвильові печі, і пральні машини-автомати, телевізори. Що хочеш.
— У Високопіллі була тероборона?
— Із цим у нас взагалі сталася дуже дивна ситуація. Кількість людей у нашій ТРО я називати не буду. Нагадаю, село й досі під окупацією. Перед в'їздом до села ще до війни поставили вагончик, з бетонних блоків було викладено блокпост. За два дні до того, як росіяни зайшли до села, хтось дав команду цей блокпост розібрати. Хто дав таку команду — невідомо. Хто загалом здав Херсонську область? Про це на сьогодні ніхто не знає. Хто злив усі мінні поля, заміновані мости? Росіяни маршем пройшли із Криму до Херсона. 540 кілометрів — без жодного пострілу! І в нашому селі стояв підрозділ ЗСУ. Але за день до того, як прийшли росіяни, наші військові покинули село.
Читайте також: «У нас була тиха здача Херсону», — мешканка міста розповіла про спротив земляків окупантам
— Вам із родиною таки вдалося вирватися з окупованого Високопілля?
— Так, я вийшов на Великдень. Побачив, що окупанти цього дня не стали чекати вечора і потихеньку починали святкувати зранку. Вони ходили по підвалах, забирали у людей спиртне та залишки їжі. По всьому було видно, що готується велика гульба, а потім на нас чекає терор.
До того, щоб виїхати з Високопілля, ми готувалися давно. Жити там було неможливо. Незадовго до Великодня село покинув наш сусід. Він виїхав велосипедом, щоб менше привертати увагу. А мені залишив ключі від гаража, де мав старенький «Москвич», на який росіяни не зазіхали.
Росіяни випускали з Високопілля лише на Херсон. На кожному блокпосту треба було казати, що прямуєш саме туди. Поки їхали окупованою територією, ми пройшли 58 блокпостів.
— Чи сильно перевіряли?
— У мене тато-інвалід, який переніс три інсульти, сидів на передньому сидінні, тому нас особливо не затримували. Але на кожному блокпосту вимагали, щоб їм дали спиртне, цигарки чи, якщо є, батарейки. Перед Херсоном я повернув в інший бік. Знав одну стежку, якою можна було виїхати на підконтрольну Україні територію. І так потрапив до Кривого Рогу.
Наскільки знаю, у селі залишилося зараз ще 70 мирних жителів. А сусідню Іванівку нещодавно деокупували. Але там зараз дуже небезпечно. Усіх мешканців села евакуювали на більш-менш безпечну територію. В Іванівці нині жодного цивільного не залишилося.
— Скажіть, які настрої сьогодні у Херсоні? Як там люди зараз живуть? Я бачив інформацію про те, що у Херсоні космічні ціни. Наприклад, імпортний шампунь, який у Києві можна купити по 65 гривень, у них у магазині коштує 600.
- Всі товари подорожчали у Херсоні через те, що все везуть із Криму. Коли з міста виїхали усі підприємці, припинилося надходження товарів із України, продукцію почали завозити з нашого тимчасово окупованого півострова. Тому й такі високі ціни. Я нещодавно зідзвонювався із зятем, який мешкає в Херсоні, так він каже, що у них десяток яєць коштує 105 гривень, кілограм м'яса — 240 гривень.
— Окупанти готують у Херсонській області фейковий референдум про приєднання до росії. Звісно, сподіваюся, що область до цього моменту звільнять, але… Якщо цей псевдореферендум відбудеться, херсонці проголосують за росію?
— Ніколи! Хіба один відсоток наберуть зрадників, та й це буде для росії хорошим результатом. Зять каже, що жоден із тих, кого він знає, ні на який референдум йти не збирається. Там за російськими паспортами на весь 300-тисячний Херсон прийшло лише 23 особи.
Нагадаємо, раніше публіцист Андрій Піонтковський заявив про те, що Херсона може бути звільнено вже в серпні, і це стане великим шоком для окупантів. А військовий експерт Олег Жданов вважає, що звільнення окупованого Херсона може стати тригером для того, щоб посипалася вся оборона Росії.
Тим часом, як повідомляли «ФАКТИ», понад тисячу рашистів потрапили на Херсонщині в оточення.
4455Читайте нас у Facebook