«Це той самий російський прапор, об який українські воїни витирали ноги в Ізюмі»: що покажуть на виставці, присвяченій розгрому ворога на Харківщині

«Харків зараз живе в режимі майже повного блекауту — вуличне освітлення не включають заради маскування»

— Якою була обстановку в Ізюмі, коли ви приїхали в це місто зразу ж після його визволення?

- Там скрізь чатувала небезпека: перед втечею окупанти хаотично розкидали там з повітря величезну кількість протипіхотних мін, які називаються «пелюстки». Деякі з цих мін вибухають через 72 години після розсіювання. Інші детонують непередбачено або ж допоки на них не наступлять. Щоб знешкодити ці вкрай небезпечні пастки, їх розстрілюють зі стрілецької зброї.

Що ще запам’яталось в Ізюмі — регулярно в вдень, і вночі було чути вибухи. Такого звукового «фону» не було під час двох моїх попередніх експедицій, пов’язаних з нинішньою війною. Ми були одними з перших, хто дістався звільнених міст Харківщини — майже одночасно з поліцією.

— Як вдалося туди дістатися?

— Без серйозних перешкод, єдине що на під’їзді до Балаклеї нас зупинили військові на блокпосту і сказали, що далі їхати не можна. Але ж не повертати назад, здолавши від Києва 700 кілометрів! Тож зупинилися на околиці села біля поля, переночували в машині, а зранку через цей же блокпост, на якому все ще стояли наші нічні співрозмовники ми таки потрапили до звільненої Балаклеї.

Скоро стало зрозуміло, чому напередодні нас туди не пустили. У центрі міста ми зустріли військових з орденськими книжками. Один з них впізнав мене (ми познайомилися під час реалізації іншого музейного проєкту). Тож спитав: «Хто вручав нагороди? «Володимир Олександрович», — була відповідь. Увечері з Інтернет-повідомлень ми дізналися, що президент України Володимир Зеленський приїздив, окрім Балаклеї, у звільнений Ізюм. Власне тому й було вжито особливих заходів безпеки — нікого зі сторонніх в цей район не пускали.

До Ізюма ми дісталися, коли вже настав вечір. Лив дощ, зв’язку і світла не було. Магазини зачинені. Тож на найближчому блокпосту звернулися за допомогою до військових, та за їхньою допомогою переночували поблизу у місцевих. Наступного ранку з нами зустрівся командир сьомої роти на ім’я Олег. До того я бачив багатьох командирів, але такого молодого, як цей, зустрів на високій посаді вперше. Виявляється, він з цьогорічного дострокового випуску одного з військових училищ. З Олегом ми проїхалися по місцях боїв, зібрали велику кількість експонатів. Також нам в цьому допомагали місцеві жителі.

Військові надали нам трофейний КамАЗ, щоб доставити зібране до Харкова. Обласного центру дісталися увечері перед початком комендантської години. Певно, ви знаєте, що Харків зараз живе в режимі майже повного блекауту — вуличне освітлення не включають заради маскування. Світло горить лише в локальних точках, як то бензозаправки. На одній з них ми й зупинилися. Її співробітники не вимикали освітлення поки ми не розвантажили той КамАЗ. Ми заночували на заправці у своїй автівці.

Там нас вже очікувала вантажівка «Газель» нашого музею, яка прибула з Києва. Наступного ранку, допоки місто ще повністю не прокинулося (це була субота), ми швидко завантажили частину трофеїв (в основному це пошкоджені зброя і боєприпаси) відвезли на тимчасово зберігання до наших харківських колег. А решту речей доставили в Київ. Ця експедиція тривала 5 діб. З них тільки 2 ночі спали в ліжках, всі інші — в автівці.

Існує стереотип, що музейна робота — це коли бабусі чемно стежать за дотриманням порядку в залах з експонатами. Насправді, наша робота може бути доволі екстремальною. В експедиції траплялися стресові ситуації, ми переживали сильні емоції, іноді навіть шоковий стан. Тому закарбувалось в пам’яті кожна з речей, які ми привезли.

«Росіяни там де їли, там і паскудили»

— Окрім російського прапора, об який наші бійці витирали ноги і Ізюмі, покажу, ще дещо з того, що нам вдалося зібрати на звільнених територіях Харківщини і доставити в Київ в наш музей, — продовжує Юрій Савчук. — Серед цих речей є предмети, пов’язані з субкультурою, модою, яка виникла на фронті — трофейні протигази та автомобільні номери. Річ у тім, що серед українських бійців з’явилась мода одягати чорні російські протигази на фари (заради маскування вночі), а також на капоти і дзеркала машин. Візуально чорний протигаз на автівці нагадує череп. Мимоволі виникає асоціація зі скальпами, які знімали з переможених ворогів під час воєн минулих століть. А номери з російських військових машин наші бійці розбирають на сувеніри.

Ось дивіться: шапка армійського зразка, на якій російський окупант написав, певно, своє прізвисько — «zлой». Цей солдат був водієм бензовоза. Сьома рота той бензовоз «затрофеїла» і тепер він використовується українськими військовими. На Харківщині ми поповнили свою колекцію й чималою кількістю російських касок. Деякі з них з написами, наприклад, «Ленин».

Ми привезли звідти стільки трофейного спорядження різного зразка, що в нього можна вдягнути навіть не роту, а цілий батальйон. В кишенях військової форми росіян знайшли різні речі, наприклад, жіночі сережки — наочна ілюстрація того, що окупанти грабують мирне населення.

Ми роздобули й чимало трофейної зимової амуніції, набір різних рукавиць. Також — багато армійського взуття: кирзові чоботи, берці, валянки. Маємо й купу російських бронежилетів різної конструкції, в тому числі дуже важкі ще 1986 року випуску з технічними паспортами до них (мені казали, що такі бронежилети використовувалися ще під час війни в Афганістані). Поповнили колекцію музею листами, які отримували солдати ворога з дому, та пресою (пачкою газет «Красная звезда»). Все це знадобиться для майбутньої виставки. До речі, щодо пропагандистських видань: за допомогою місцевих жителів ми роздобули газети, які випускали окупанти — «Харьков Z» та «Изюмский телеграф».

Всім цим «добром» зараз займаються наші реставратори: очищують речі від бруду, деякі — від крові, дезінфікують, перуть особливим способом, висушують, проводять консервацію (щоб як слід зберігалися).

Під час експедиції ми роздобули й деякі харчі в банках різного об’єму, якими забезпечується армія окупантів: щі, розсольники, «свекольники», тушкованки, каші з м’ясом, овочеві салати. Навіть пиво з зображенням на банці радянського герба і написом «Совпиво». На бляшанці з тушкованкою та скляних банках зі щами — латинські літери «Z» та «V».

— Бачу, що ви привезли з експедиції й шкільне приладдя. Яке вона має відношення до війни?

— Це речі з однієї з найкращих гімназій не тільки в Ізюмі, але й в Україні. Обстрілюючи місто, загарбники майже повністю зруйнували будівлю гімназію. Посеред одного з вцілілих класів вони поставили мангал, смажили на ньому м'ясо, а в кутку цього ж класу лежали купки екскрементів — росіяни там де їли, там і паскудили. Ми плануємо на майбутній виставці відтворити навчальний клас ізюмської гімназії.

— Що вважаєте найціннішим з того, що вдалося зібрати в експедиції на Харківщину?

— Один з місцевих мешканців передав нашому музею щоденник, який він вів, ризикуючи життям, під час окупації. Я не певен, що вже можна розкривати ім’я цієї людини — з міркувань безпеки. Але однозначно можна казати, що його щоденник — це перлина серед того, що ми привезли з цієї експедиції.

«Залужний подарував нашому музею карту об’єктів Києва, які мали намір захопити російські диверсанти на початку великої війни»

— Ви сказали, що до цього були в двох експедиціях, пов’язаних з нинішньою війною. Де саме вони проходили?

— В першу експедицію я поїхав, зразу ж після звільнення від загарбників Київського регіону. Було так: третього квітня пощастило зустрітися з головнокомандувачем Збройних сил України генералом Валерієм Залужним, отримав від нього дозвіл на збирання експонатів на звільненій території. А вже п’ятого квітня ми з фотографом нашого музею Віктором Бившевим в супроводі військових вирушили на місця недавніх боїв. За тиждень до нас приєдналися й інші співробітники музею. Тоді окрім чималої колекції, яка стала основою виставки «Україна. Розп’яття», було зроблено приблизно 1750 фотографій. До речі, одним з перших та центральних експонатів цієї виставки (вона ще триває) стала карта, на якій позначено найважливіші інфраструктурні об’єкти в Києві, які мали намір захопити російські диверсанти на початку великої війни. Цю карту нам подарував генерал Валерій Залужний.

В другу експедицію вирушили влітку з фотографом-іноземцем Анджеєм Маркевичем (три місяці він був волонтером нашого музею). В супроводі представників Генерального штабу ЗСУ ми проїхали Україною 2800 кілометрів: від Києва до Харкова, потім вздовж лінії фронту — до Миколаєва і Одеси.

P. S. Наприкінці вересня в Литві в місті Каунасі у Музеї війни імені Вітаутаса Великого презентовано виставковий проєкт «За волю України!». Його було створено торік з нагоди 30-річчя Незалежності України. Раніше ця виставка проходила в Національному музеї історії України в Другій світовій війні. В перший же день повномасштабного нападу росії на нашу державу експонати демонтували. Наступного дня — евакуювали. Тепер експозицію відтворено в Каунасі, який цьогоріч являється культурною столицею Європи. «За волю України!» — це перша українська музейна виставка відкрита за кордоном після отримання Україною статусу кандидата в члени Європейського Союзу.

Читайте також: Московити сприймали українську політичну культуру як незвичну і незрозумілу їм: відкрилась виставка «Європейська Україна. Доба Мазепи»

В заголовку фото Сергія Нужненка, Радіо Свобода

Читайте нас у Facebook

Зробіть «ФАКТИ»
обраним джерелом
у Google News