ПОИСК
Інтерв'ю

«Прощаючись зі мною, син став на коліна й сказав, що додому вже не повернеться»: про загиблого у Маріуполі 23-річного «азовця» розповіла його мама

12:05 2 грудня 2022
Станіслав Джура-Соколовський

Щотижня вона несе на кладовище свіжі квіти та улюблений «Снікерс» сина, гладить його портрет. Вона боїться випрати його шкільний костюм, аби не втратити запах найріднішого. Вже понад сім місяців Оксана Джура-Соколовська з Вінниччини оплакує 23-річного сина Станіслава — старшого сержанта окремого загону спеціального призначення «Азов». З перших днів широкомасштабного вторгнення російських військ на територію нашої держави він боронив Україну, зі зброєю в руках відстоював свободу та майбутнє кожного українця. 9 квітня у Маріуполі герой загинув, проте поховати його рідні змогли лише на початку серпня, адже через окупацію не могли забрати тіло. Станіслав Джура-Соколовський нагороджений орденом «За мужність III ступеня» (посмертно).

— Коли я дізналась, що вагітна хлопчиком, чомусь відразу вирішила, що назву його Станіславом, — розповіла «ФАКТАМ» мама воїна Оксана Джура-Соколовська. — Дуже боляче, що його появи на світ не дочекались мої батьки, вони досить рано померли. Не так давно я втратила й рідного брата. Але хоронити сина — такого навіть запеклому ворогу не побажаєш. Кажуть, що час лікує. Насправді це не так, болітиме завжди. Єдина втіха — мене сильно підтримують земляки та небайдужі. Просять відкривати ветеранський хаб, знаючи, наскільки я активна. Точно таким і був мій Стас, хоча спочатку в школі він вирізнявся серед ровесників. Високого зросту, худенький. Він був дуже повільним, але вчителі хвалили його, що всі завдання завжди виконував якісно. Його навіть дівчатам ставили у приклад. Не повірите, але якось мене викликали до школи, бо син вибив однокласниці зуба. З'ясувалось, що ця дівчинка зірвала з його сорочки ґудзик, тож він і вдарив її кулаком.

Мені дуже запам’яталось, як змалечку Стас цінував речі. Завжди охайний, він обожнював носити світлі кольори, навіть його шкільний костюм був світлий… Як тільки впаде ниточка, син все чистив до ідеального вигляду. Самокритичний та дисциплінований — це його риси. Станіславу було 16 років, коли внаслідок саркоми помер його батько: дався взнаки Чорнобиль, він був одним з ліквідаторів аварії… Я тоді була вагітна молодшою сестричкою Станіслава Сніжаною, яка так і не побачила тата.

Станіслав з мамою та сестрою

— Як так сталося, що син опинився в армії? Адже наскільки мені відомо, він обожнював роботу на залізниці.

— Після школи постало питання з вибором професії. Син хотів займатись програмуванням, але потім вирішив, що буде залізничником, адже я 30 років працювала художником, оформляючи вокзали, колії та шлагбауми. Часто брала Станіслава на роботу, бо не було з ким залишити, тому він і загорівся цим. Навчався у місцевому професійно-технічному училищі, отримав найвищий, шостий розряд. Після того у 2018 році почав працювати монтером колії на підприємстві. Пригадую, що довго не могли йому знайти взуття, бо при зрості понад 190 сантиметрів він носив 45-й розмір. На роботі в сина все виходило, він об'їздив всю Україну, працював навіть у Чорнобилі. Хоча це досить важко було, адже у сніг та дощ потрібно було бути на вулиці. Інколи я просила Станіслава змінити професію, але він казав, що її, як і любов до своєї батьківщини, не зрадить. А ще постійно наголошував, що своє життя присвятить Україні, ніколи не поїде за кордон, хоча багато його колег через невисокі зарплати шукали кращого життя за межами країни. Де б він не був, кожного місяця надсилав кошти й просив витрачати їх на себе та сестричку, Стас дуже нас любив і оберігав. Коли доньці було два роки, в мене виявили пухлину. То син близько місяця доглядав за Сніжаною. Повністю взяв на себе обов’язки батьків, донечка навіть називала його «тато». З болем і сльозами пригадую момент, як я лише відійшла після операції, розплющую очі, а поруч мої діти. Виявляється, що синочок попросив головного лікаря пустити їх, бо вони дуже переживали, чи я виживу. Саме заради своїх дітей я й встала на ноги.

Стас наголошував, що своє життя присвятить Україні й ніколи не поїде за кордон

Потім Стас заявив, що піде в армію. Мовляв, війна в Україні, він має бути корисним. Йому лише виповнилось 19 років… То до мене навіть командир дзвонив і питав, чи не проти я. Відповіла, що мені важко його відпускати, бо це моя кровинка, але вплинути на рішення не могла. Я ростила сина не для війни. Але знаєте, якщо мій син не піде, ще чийсь, то хто нас захищатиме від окупантів? Станіслав служив за контрактом в рядах «Азову» із 2019-го до початку 2022 року. Служив у місті Маріуполь, хоча йому пропонували служити в Президентському полку в Києві. Та він відмовився, мовляв, має бути там, на передовій. Після закінчення контракту Станіслав повернувся додому та поновився на роботі. Навіть отримав підвищення, мав підлеглих. Але встиг пропрацювати лише місяць, адже почалась повномасштабна війна. Оскільки син був залізничником, підприємство дало йому «бронь» від служби. Та, попри це, Стас все одно вирушив до військкомату й у перші дні вже був із «Азовом» у Маріуполі. Зі сльозами згадую, як він прощався зі мною. На веранді став на коліна. Казав, що додому він вже не повернеться, бо це страшна війна, на якій вбивають. Та я й слухати це не хотіла, дала синочку ікону, благословила та сказала, що чекатиму його із перемогою. Хотіла провести його на вокзал — не дозволив…

Станіслав служив за контрактом в рядах "Азову" із 2019-го до початку 2022 року

Читайте також: «Як мінімум тричі Назар прощався з нами»: сповідь матері наймолодшого захисника «Азовсталі»

— Що розповідав вам Станіслав про Маріуполь та ситуацію там?

— Ви знаєте, хоч там і не було комунікацій, синочок якогось знаходив можливість і щодня телефонував. Він був на посаді стрільця. Ще на початку березня в одній з розмов син зізнався, що ситуація важка. За кожну вулицю, за кожен сантиметр нашої землі вони будуть битись. Я запитала: «Станіслав, і ти там стріляєш та вбиваєш?» На що він відповів, що по-іншому не можна, бо знищать вороги тебе. Окупанти кидають фосфорні бомби, б'ють з моря, неба. А вони в оточенні й кільце звужується. Повітряна тривога лунає постійно. Майже все харчування бійці віддавали цивільним, тож бувало таке, що через голод деякі воїни просто втрачали свідомість. Син не завжди мав можливість щось з'їсти за день й радів кожному шматочку сухарика, якого розмочував у морській воді, її бійці носили в касках. Другий шматочок сухарика вже не ліз, починалась блювота. Але жодної мови про те, аби здатись, не було. Стас казав, що битимуться до останнього патрона, бо «Азов» не здається в полон. Кожне його смс «Я живий» давало мені сил жити далі. 8 квітня син скинув кошти на комунальні послуги та продукти, просив не голодувати, писати, коли щось треба. А в нас на той момент не було світла, ми не змогли поспілкуватись.

— Що вам відомо про обставини загибелі сина та як вдалось забрати тіло?

— Трагічну звістку дізналась випадково… 9 та 10 квітня син вже не подзвонив. Оскільки він лишив свій ноутбук сестрі, ми зайшли туди. Та в соцмережі помітили свічку на сторінці й повідомлення, що Стаса більше нема. Та у мене все одно жевріла надія, що, може, то неправда, може, помилка. З командування мені ніхто не телефонував. Тому я почала обривати «гарячі лінії» всіх інстанцій. Спочатку мені казали, що у списку загиблих Станіслава немає. Та через кілька днів підтвердили, що він «двохсотий». В душі все обірвалося!

Все сталося 9 квітня на «Азовсталі». Він разом із побратимом вийшов на позицію на бойове завдання, і почався мінометний обстріл зі сторони ворога. Осколок поцілив Стасу в голову, як мені сказали командири, він не мучився, смерть була миттєвою. Добу через обстріли його тіло не могли забрати.

Мені здається, що весь мікрорайон чув, як я кричала від горя. Побратими дякували мені за сина, захоплювались його хоробрістю. Мовляв, він ніколи не відмовляв, коли потрібно йти на бойове завдання. Та він обіцяв нам, що ніколи нас не покине, а тепер ми залишились самі…

Похорон героя

Читайте також: Підірвали зсередини: у мережі з'явилися фотодокази військового злочину рашистів у Оленівці

Після підтвердження смерті сина я здала ДНК, постійно їздила до СБУ, спілкувалась з працівниками Донецької прокуратури. Влітку отримала дзвінок, що після обміну тіл в одного з бійців знайшли телефон, а там зарплатна картка з прізвищем сина. Запросили на впізнання. Через пару годин я була вже у Києві. Після тривалого опитування посадили у машину та повезли до Боярки, де знаходились рефрижератори. Там і буряти, і росіяни, і українці — багато тіл… Почали відкривати пакети. Один був невідомий. Знаєте, чотири місяці пройшло. Внутрішніх органів не було, рук теж, пів ноги. Важко було щось по цьому опізнати. Та потім побачила телефон, картку, стікери від улюбленої кави Стаса й таблетки, які він взяв у дорогу. Я сама перекладала рештки сина у цинкову труну, я повинна була це пройти, хоч і боліло до нестями. Вирішила хоронити його у Жмеринці, бо ще за життя Стас просив, що у разі його загибелі забрати тіло з Маріуполя, щоб його не рознесли собаки. У труну своєму сину поклала весільний костюм світлого кольору, як він і любив… Поховали сина 6 серпня. Не дочекалась коханого з війни його наречена Дар'я, з якою вони мріяли побратись і жити у Вінниці…

У Жмеринці люди, стоячі на колінах, провели героя в останню путь

Нагадаємо, раніше в «Азові» розповіли, чому було ухвалено рішення про здачу воїнів у полон.

3503

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів