ПОИСК
Україна

«Як мінімум тричі Назар прощався з нами»: сповідь матері наймолодшого захисника «Азовсталі», який разом з побратимами понад 100 днів перебуває у полоні рашистів

12:40 1 вересня 2022
Назар Грінцевич

19-річний бойовий медик Назар Грінцевич із позивним Грінка — наймолодший захисник «Азовсталі», який нині перебуває у російському полоні. Під вогнем російських окупантів, сам поранений, він рятував побратимів і цивільних. А вже у полоні не піддався на інформаційну провокацію російських пропагандистів… Більше про його долю немає жодних звісток.

Мати юного героя вимагає справедливості та хоче дізнатись бодай щось про долю сина та його побратимів.

«16 травня ми отримали від Назарчика «крайню» есемеску: «Люблю тебе! Чекай вдома…»

— До лав «Азову» мій Назар потрапив цілеспрямовано, — розповіла «ФАКТАМ» мати бійця Маріанна Колос. — Син мріяв захищати Україну ще з 9 класу, і саме в «Азові». Після школи, яку закінчив на відмінно, вчився на першому курсі Донецького національного університету у Вінниці на юриста. За чесність, правдивість, відкритість та відмінні оцінки став старостою групи. Але щойно синові виповнилось 18 років, як він сам поїхав до Маріуполя — призиватись до омріяного підрозділу. Звісно, ми підтримали вибір сина. Хоча й дуже переживали.

Син пройшов понад два місяці курсу молодого бійця та курсу виживання — дуже жорстких та навіть жорстоких випробувань сили духа, тіла та розуму, аби стати «азовцем». Наприклад, стрибки з гелікоптера у море, яке щойно звільнилось від криги. Або марш-кидок у снігу лише у шортах та майках. Без перебільшення, там, в «Азові» готували та виховували справжніх Воїнів з великої літери. І Назарчик успішно, один з небагатьох добровольців-курсантів, пройшов ці надважкі випробування і став до служби.

Назар мріяв захищати Україну ще з 9 класу, і саме в «Азові»

Вже юним бійцем Назар, якого хлопці з повагою називали Грінкою, постійно брав участь у бойових діях. Хлопці часто їздили на передову. Але він нам практично нічого не розповідав. Лише казав: «В мене все добре!». Він по життю — оптиміст. І ще й опанував професію військового парамедика. Бо Назар марив, крім служби в «Азові», ще й медициною. Ось так одночасно здійснив дві свої мрії. Не забував і про особисте життя.

Назар на фронті

— Чи приїжджав син додому у відпустку напередодні вторгнення?

— Планував на Новий, тоді 2022-й, рік. Але вдалось погостювати ще на початку грудня 2021 року буквально дві доби. І знову поїхав. Казав лише коротко: «Ситуація напружена, ми усі на службі! Знову їдемо на передову». Можливо, він знав, що вторгнення не за горами. Та й материнське серце передчувало біду…

Потім я вже дізналась, що напередодні вторгнення, у 20-х числах кохана Назарчика відвідала його у Маріуполі. Планували бути певний час, але вийшло лише кілька діб. Дівчині довелось терміново вертатись додому. Відкрита війна вже висіла у повітрі, дехто кидав своє майно та їхав з міста якнайдалі. Вже 20 лютого усі «азовці» вийшли на позиції у повній бойовій готовності.

Читайте також: В росії призначили винагороду в мільйон рублів за командирів «Азова»

— Назар щось повідомляв вам про війну, бої, розповідав, як трималось місто?

— Коли бої ще йшли на передовій перед Маріуполем, ми спілкувались доволі регулярно. Назар, як завжди, був у бойовому гарному настрої та заспокоював нас. Щоправда, казав, що бої в зоні АТО-ООС у порівнянні «із цим» — дитячі казочки… Потім ми дізнались, що в одному з боїв сина контузило, але він лишився у строю. Лінія фронту дуже швидко наблизилась до міста… Дзвінків стало набагато менше. А коли вже пішли вуличні бої, син писав лише коротенькі есемески. Що живий, що з ним все гаразд… Інколи зв’язку із ним не було й декілька діб.

День народження сина 10 березня. Тож він на фронті зустрів 19-річчя. І навіть забув про це. Лише за декілька діб розповів мені, що так і не згадав того дня про важливу дату. А ми жадібно ловили кожну новину, кожен репортаж, кожне фото зі вже оточеного та заблокованого Маріуполя. А потім був відчайдушний прорив до «Азовсталі».

— І 19-річний юнак став справжнім «азовським кіборгом»…

— Ще у березні указом президента України сина нагородили орденом «За мужність» третього ступеня. Зі скупих розповідей тоді ще евакуйованих з міста поранених побратимів та дівчини сина я дізналась про тисячі поранених та сотні загиблих, зруйноване дотла та спалене місто, розбомблені шпиталі із тисячами хворих та поранених, підриви побратимів на мінах та фугасах і ще багато чого жахливого. А ще про голод та спрагу, що вбивали оборонців не гірше за кулі чи снаряди.

І що син сам теж був знову поранений: осколок влучив в обличчя, був ще перелом ребер. Але він тримався. І рятував поранених військових та цивільних, незважаючи на все. Бо не було вже чим лікувати, хоча б перев’язувати… І я чудово розумію, що навіть пораненим син тримався до кінця. Інакше він не міг і вчинити. Бо мусив рятувати тих, кому було значно важче…

У Маріуполі Назар отримав декілька поранень

— Чи вдавалося вам спілкуватись під час боїв на «Азовсталі»?

— Короткі есемески, що «все гаразд» і живий… І ці есемески я вже зберігаю, наче родинну реліквію. Бо яке вже там «все гаразд»?.. Постійно телефонувати з підземель та катакомб, де мобільний зв'язок під постійними обстрілами не ловив, він вже не міг. Як мінімум тричі він прощався з нами. Про події на «Азовсталі» та навколо неї ви усі добре знаєте. І ми теж сподівались на екстракцію хлопців до третьої країни зі зброєю в руках та на якнайскоріше повернення додому…

Але настав страшний травень. І 16 травня ми отримали від Назарчика «крайню» есемеску: «Люблю тебе! Чекай вдома…» Можливо, Назарчик разом з усіма хлопцями та дівчатами вірили, що їх таки врятують. Усе! Більше жодної звістки. На знаменитих фотографіях та відео змучених, скривавлених, але нескорених «азовців» і сотень інших захисників підземної фортеці та Маріуполя сина не було. За достовірною, але неофіційною інформацією, сина разом з іншими захисниками «Азовсталі» доправили до якоїсь «виправної колонії» на окупованій Донеччині. Буцімто, він там і досі. А може, вивезли до росії? Серце розривається від невідомості.

“У відчаї я особисто вже готова прикувати себе ланцюгами до Офісу президента із запитанням: “Де «Азов» і де мій син?” - говорить мати Назара Маріанна

«Інформаційним гієнам так і не вдалось збити з пантелику мужнього юнака…»

Вже буквально за декілька діб після виходу воїнів з «Азовсталі» російські «журналісти» оприлюднили так званий «допит» бійця «Азову», ставлячи йому різні провокаційні запитання про «бендер», «фашыстов», «нацыстов» та інші нісенітниці. Але інформаційним гієнам так і не вдалося збити з пантелику чи розхитати волю й життєві погляди мужнього юнака. Це й був Назар Грінцевич. Це відео нині вже облетіло увесь світ.

— Що я відчувала, коли переглядала цей «фарс»? Бо журналістикою це не назвеш. З одного боку — шалений біль, що ти не можеш захистити свою дитину, свою кровинку від цих неймовірних страждань. Лише стискаєш кулаки та зуби у відчаї і вже не стримуєш сльози. І лише уявляєш, ЩО коїться «за кадром»! — каже Маріанна Колос. — А з іншого боку, невимовна гордість за не по роках дорослого сина, який став справжнім Чоловіком, Воїном, Героєм. Як він сміливо, спокійно, холоднокровно відповідав рашкінським пропагандистам і жодного разу не пристав на їхні провокації та підковирки! І саме тому ми усі досі щодня десятки разів переглядаємо це «інтерв'ю», — аби вловити погляд, слово Назарчика.

— І після цього «інтерв'ю» у вас досі немає жодної правдивої інформації про долю сина? А потім була ще й Оленівка. І прізвища сина ж не було серед імен, які оприлюднили окупанти?

— Жодної інформації… І прізвища дійсно не було, але нам від цього аж ніяк не легше. Бо ми досі здригаємось від кожного телефонного дзвінка. З острахом читаємо повідомлення про передачу тіл наших загиблих Героїв — а раптом… Тішились тим, що хоч деяких поранених таки звільнили з полону. Однак де решта хлопців і дівчат? Бо якщо до трагедії в Оленівці мені та ще сотням матерів, дружин, сестер, доньок захисників та захисниць «Азовсталі» та Маріуполя з нашої громадської організації дружньо радили мовчати, щоб не «зірвати процес», то зараз я вже не знаю, що думати та що робити. Бо далі була ще пресконференція звільнених з полону «азовців», зокрема з Оленівки. Вони розповідали таке, що волосся дибки… На жаль, про долю сина я так нічого й не дізналась.

Жодної інформації про Назара його мама не має

А тут ще усі російські пропагандисти та їхні поплічники підливають олії у вогонь розповідями про «суд», «страту», кидають фото кліток у театрі зруйнованого ними ж Маріуполя… І що тут робити від безсилля? Куди кричати, кому плакати про свою біду? Особисто мені та ще тисячам посестер по нещастю ніхто нічого не каже.

Читайте також: «На моїх очах росіяни забили до смерті українського військовополоненого»: розповідає колишній в’язень Оленівки

— Чи вдалось вам особисто достукатись зі своєю бідою та бути почутою?

— Я за ці пекельні «сто днів» розповідала про свою біду сотням чиновників зі всіх владних кабінетів країни, зокрема й найвищих, силовикам усіх рангів, чи не усім провідним українським та іноземним ЗМІ. І я чудово розумію, що росія агресор, був напад на Україну, захоплення Маріуполя, смерті тисяч ні в чому не винних людей. Водночас, хочу знати: хто, кому, чому, де, як, за яких обставин давав так звані «гарантії», що хлопців і дівчат обов’язково повернуть додому? А в результаті вони опинились в руках катів та моральних виродків…

Де ООН, Червоний Хрест, ОБСЄ, сотні інших правозахисних організацій, назви яких раніше було чутно з кожного кутка? Чому вони мовчать? Чому мовчать, що катують й вбивають медиків, які, згідно з міжнародними конвенціями, є недоторканими під час воєнних конфліктів. Чому про вивезення українського зерна бігом домовились, а про людей досі тиша? А там же були не лише «азовці», а й бійці ЗСУ, моряки, прикордонники, добровольці, медики…

Чому мовчить Офіс президента України, Кабмін, розвідка? Як вистачило совісті у депутатів Верховної Ради України проігнорувати звернення до усієї міжнародної спільноти стосовно трагедії в Оленівці? Чи це наші депутати? Чи просто зрадники?

Читайте також: Хто має відповісти за вбивства в Оленівці, де працюють та утримуються російські військовополонені, — розповідає Денис Малюська

У відчаї я особисто вже готова прикувати себе ланцюгами до Офісу президента з єдиним питанням: «Де „Азов“ і де мій син?». Бо втрачати мені вже немає чого. І боятись немає чого.

І я вірю й відчуваю своїм материнським серцем та душею, що мій Назарчик живий! Незважаючи на всі біди та негаразди! Бо я не для того народила синочка ще у 18 років, виховувала його справжнім патріотом та бійцем по духу, коли це ще було «не в тренді» у нашому суспільстві, і виховала Воїном та Чоловіком!

Читайте також: «Я будь-що-будь повернуся додому»: рашисти чотири місяці утримують у полоні вагітну військову лікарку

Фото з родинного архіву

Відео — «Індіго»

4522

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів