«Мабуть, у пеклі не так страшно, як зараз у Бахмуті»: мешканець міста про життя під обстрілами
Пенсіонер Володимир Петрович, після окупації Донецька переїхав до спокійного українського Бахмута і залишався в місті до останнього. Проте настав день, коли навіть чоловік, який вважав себе витривалим, зрозумів: все, в пеклі люди не живуть! Інакше рідне місто він не міг назвати, власне й міста як такого майже не лишилось. Особливо тієї частини, яка неподалік селища Опитне.
Про життя під постійними обстрілами, запах смерті, що окутує колись квітуче місто розповів «ФАКТАМ» Володимир Петрович, який буквально пару тижнів, як евакуювався з Бахмута. Нині він живе на Кіровоградщині у дитячому садочку, облаштованому для перебування біженців.
«Майже щодня нам розповідали, що росіяни вже захопили Бахмут»
— Володимире Петровичу, чому так довго не евакуйовувались, невже вам не пропонували?
— Пропонували й не раз. Ще на початку літа з міста виїхало багато людей, проте тоді я вважав, що ніколи не залишу своєї квартири. Якщо й помирати, то лише у своєму житлі! Влітку в Бахмуті ще можна було нормально жити: працювали деякі магазини, продавався хліб, аптеки. Час від часу нам видавали хороші продуктові пайки. Коли вже у квартирі відключили газ, ми готували в дворі. Для цього змайстрували пічку, нарубали дров, які запирали у своєму під'їзді, щоб їх не покрали. Охочих щось поцупити там багато лишилось.
Так, нас обстрілювали, але не настільки вже й часто. Було терпимо. В місті все ще лишались деякі знайомі. Ну як я міг полишити дім і поїхати невідомо куди? Наприкінці літа, а особливо осінню ситуація почала дуже сильно погіршуватись, проте ми з кількома жителями нашого будинку скооперувались і всі разом виживали. Телефони підзаряджали у хлопців, які приїздили з генератором. Щоправда, зв'язок був рідко. Люди казали, що треба обережно розмовляти телефоном, бо начебто нас прослуховували. Буквально з кожним днем ставало все гірше і гірше. З міста виїжджали всі ті, хто намагався триматись до останнього.
— То чому ж ви не їхали?
— Куди? Кому я потрібен?
— Але ж держава розселяє людей, яким немає куди їхати і є виплати ВПО.
— Тоді я вважав, що ніхто нічого мені не платитиме, просто вивезуть десь і все. А що робити далі пенсіонеру?
— А як же ваші родичі?
— Вони вже тоді були за кордоном. Постійно пропонували їхати до них, але краще ж вдома. До того ж я мав наглядати за своєю квартирою і помешканнями родичів та сусідів. Ми й досі всі віримо, що після закінчення війни всі разом житимемо в нашому будинку. Де до війни було багато дітей, молоді, пенсіонерів, які саджали квіти на клумбах і постійно одне на одного бурчали, що вони не политі.
Так от, осінню наше місто почали «утюжити»: обстріли фактично не припинялись. Складалось враження, що нас обстрілюють всім, що лише є на озброєнні. Ракети вже прилітали в магазини, дитсадки, школи, будинки поряд. Величезні вирви від обстрілів регулярно з'являлись посеред вулиць.
Якщо після перших обстрілів люди ще забивали вікна плівкою собі та сусідам, аби квартири хоч якось пережили все це, то після третього разу, коли всю цю конструкцію зламали, ми зрозуміли — це марна справа. Не треба навіть сили витрачати, все одно розбомблять. Стало зрозуміло: вірогідність, що наші будинки переживуть війну, з кожним днем знижувалась.
Ставало не просто страшно, а дуже страшно. Майже щодня нам розповідали, що росіяни вже захопили Бахмут. Проте ми бачили наших солдат, і це в одних вселяло надію, в інших, навпаки, розчарування.
«Я навіть у фільмах про апокаліпсис такого не бачив»
— Ви сказали, що чимало людей, які лишились були, як то кажуть «і нашим, і вашим»?
— Так, це правда. Таких там було і є багато. Чув навіть таку думку, мовляв, хай би віддали Донбас, навіщо він українцям. Не буду приховувати, пропаганда роками мізки людям проїдала, а думати не всі хочуть і можуть. Краще ж повірити якійсь Симоньян чи Соловйову. Ще до війни у дворі часто можна було чути суперечку між мешканцями: одні підтримували Україну, інші росію. В багатьох сім'ях молодше покоління «за» Україну, а старше «проти». Приміром, дід надриває горло вихваляючи рф, а онук, поїхав навчатись в Харків, приїжджає і починає розмовляти українською. В результаті, дід кричить, доводячи свою позицію та дратуючись, бо чує українську мову, хапається на нервах за серце, онук намагається довести свою точку зору і теж психує. Проте переконати старше покоління — майже неможливо. Хоч і не тільки старше. Я теж не молодий, але ж бачу — росіяни несуть смерть. Вони взагалі ніде, нікому нічого хорошого не зробили. В Грузії, Сирії вони багато горя принесли.
Коли нас сильно обстрілювали було не до політики: думали як вижити. З кожним днем місто нещадно руйнували. Деякі райони перетворились у щось страшне. Я навіть у фільмах такого апокаліпсиса не бачив.
Те, на що росіяни перетворили місто — це жахіття, яке навіть важко собі уявити: побиті, вигорілі будинки, вулиці вкриті вирвами та залишками ракет і техніки. Бувало, вітер як подує і принесе страшний сморід людських тіл, що розкладаються. Про це важко розповідати. Здається, росіяни створили справжнісіньке пекло. Можливо, навіть пекло не так страшно виглядає, як деякі райони Бахмута сьогодні. Добре, що жінки повиїжджали, бо все це бачити важко навіть чоловікам з міцною психікою.
І серед цього всього ще живуть люди. Наші військові з усіх можливих і неможливих сил намагаються втримати місто. Дай Боже, щоб їм це вдалось!
— На жаль, Бахмут останні місяці не зникає з військових зведень, як одна з найгарячіших точок ведення боїв. Ваш будинок вцілів?
— Коли я виїжджав, то у квартирах не було вікон, дверей, а сама коробка ще стояла. Але то було пару тижнів тому, яка ситуація сьогодні — невідомо. Там же буквально щохвилини йдуть обстріли і ситуація змінюється на гірше. Подзвонити та щось розпитати фактично немає кому. Тобто там лишився ще один знайомий, який не захотів їхати, але боюсь, чи він хоч ще живий.
Знаєте, я тримався до останнього. Але одного дня подзвонив племінник накричав, щоб я не морочив голову, не заважав військовим робити свою роботу і їхав з волонтерами. Ще й сестра якось додзвонилась і теж дуже вилаяла. Тоді вирішив: гірше ніж є, не буде і поїхав. Тоді думав: їду в нікуди, але якось воно буде. Родичі казали, щоб не хвилювався, щось вигадають. Але їм нічого й не довелось робити, бо мене як біженця поселили в хороших умовах. Зараз я живу в дитсадку в Знам'янці в одній кімнаті ще з трьома такими ж переселенцями-чоловіками.
Знаєте, я був сильно вражений, коли мені ще в потязі дали 2 тисячі гривень.
— Ну от бачите, ніхто ж вас не кинув напризволяще.
— Що ви! Я сьогодні живу в теплі та добрі, у нас є гаряча вода і можливість помитись. Після пережитого, можу з упевненістю сказати — мене комфортно поселили і немає на що скаржитись. Єдине, виникають суперечки за телевізор. У нашій кімнаті живе троє чоловіків, а в іншій — жінки. І от ми ніяк не помиримось, бо хочемо різні передачі дивитись. Чоловікам цікавий футбол, а жінкам якісь шоу. Але це так, дрібниці. Новини дивимось всі разом, бо дуже переживаємо за рідні міста. До того ж мені легше, бо поряд такі ж, як і я, переселенці. Є з ким і поговорити, ми добре розуміємо один одного.
А ще нас тут годують: дають каші, котлети, сосиски, супи. Коли мені хочеться, то їду в супермаркет, щоб купити щось смачненьке. Ось на базарі взяв холодець, а в магазині цукерок і улюбленого сиру. Заодно і прогулявся містом. Так, тут гарно, але наш Бахмут до війни був не просто красивим, а якимось таким європейським, може, й кращим.
Також я оформився як переселенець, і сказали, що платитимуть 2 тисячі гривень на місяць і пенсію дають. Тому все добре. А от за Бахмут дуже хвилююсь, щоб нам було куди повертатись. В гостях добре, але ж дома завжди краще!
Читайте також: «Бахмут — ключ до перемоги на Донбасі. Це серце, яке росіяни хочуть вирвати у країни»: військовий експерт
В заголовку фото Костянтина і Влади Ліберових в Instagram
Фото з соцмереж
2781Читайте нас у Facebook
