«Чоловік благав мене виїхати, наші стосунки зіпсувалися»: Віра Кекелія про перші місяці війни та народження другої дитини

— Віро, як вас змінила війна?

— Я стала впевненішою. До війни мала багато сумнівів у собі — то якась не така, то пісні у мене не такі, то як мама й дружина не ідеальна. Постійно до себе прискіпувалась. А з початком повномасштабної війни зрозуміла, що все це так неважливо, що треба акцентувати на інших речах. Навчилася надовго не планувати, а за можливості жити «тут і зараз». Тому що завтра може й не настати та життя може обірватися будь-якої миті. Стала сміливішою у прийнятті рішень. Більше відповідальності беру на себе, а не чекаю, поки само собою все якось розрулиться. І ще, якщо мене щось не влаштовує, я це кажу. В собі не тримаю. Раніше думала більше про те, як не образити людей. Зрозуміла, якщо ти не говориш про це, то ображаєш себе. Навіть у стосунках з Ромчиком (музикант Роман Дуда — чоловік Віри. - Авт.). І тоді ці стосунки навіть чеснішими стають.

— Коли вам було найстрашніше за цей рік війни?

— Коли почула перші вибухи 24 лютого, у мене не було страху. І навіть зараз немає. Це дуже дивно, може, так мене оберігає моя психіка. А вже потім, коли ти починаєш читати новини й занурюватися в них, бачити той жах, що відбувається, тоді й з’являється страх. Напевно, коли ти на власні очі чогось не бачиш, ти до кінця не можеш зрозуміти, з якими жахіттями та з яким болем стикаються люди. Особливо я переживаю, коли читаю жахливі новини, пов’язані з дітьми. Коли почалась війна, я вже була вагітна другим сином, тому мене лякали саме такі історії. Тож в якийсь момент, аби зберегти своє психічне здоров’я і заради дитини, яка росла в моєму животику, я видалила зі свого телефону всі новинні канали.

— Ви зізнавалися, що під час війни у вас з чоловіком зіпсувалися стосунки. Через що були непорозуміння?

— Стосунки у нас з Ромою зіпсувалися перед війною, прямо на порозі 24 лютого. Він був впевнений, що почнеться війна, і наполягав, щоб ми виїжджали. У нас не було ніяких інсайдів, у Роми просто аналітичний склад мислення, тому він вирахував, що за всіма ознаками повномасштабне вторгнення буде. Хоча більшість наших друзів і знайомих не вірили в це. І я так само — вірила, що все буде добре. Рома був постійно знервований через те, що я до нього не прислухаюся і не хочу виїжджати із сином. Я вважала, що він перебільшує з цим нагнітанням. Вдома була шалена напруга, чоловік мене благав поїхати, а я йому відповідала, що у мене ж зйомки «Жіночого кварталу» та ЖВЛ, у мене зобов’язання перед колегами, я не можу просто так зірватись і кудись поїхати.

— Знаю, що ваші батьки так і не виїхали з Харкова, який досі жорстко обстрілюють росіяни. Чому?

— Я проти того, щоб там залишалися мої батьки. Але вони мене не слухають і нікуди не хочуть їхати. В нас було багато розмов з цього приводу. Вони дорослі люди з якимись своїми установками. Так, вони усвідомлюють, що є велика небезпека залишатися жити в Харкові, але батьки також переконані, що мають залишатися жити вдома, на своїй землі. Батько ходить на роботу, а мама іноді приїжджає до нас у Київ, допомагає доглядати дітей.

Один раз я прийняла рішення за них і вивезла їх звідти. Це коли ми всі разом влітку поїхали народжувати в Грузію, до татових родичів. Мої пологи були вагомим важелем, аби батьки погодились виїхати з Харкова, бо тоді там «прилітало» з усіх сторін. Наш будинок якимсь дивом там стоїть. Поруч купа інфраструктурних об’єктів, по яких ціляться російські ракети. Ризики величезні! Я підозрюю, що батьки, аби не лякати, не все мені розповідають, що до них «прилітає» з боку росії.

Але потім, коли ми вже з Грузії повернулися в Україну, я від мами почула, що ця подорож їй важко далася. Що їй краще все ж таки вдома.

— Ви й самі не виїжджали з країни у перші місяці війни, поїхали лише влітку, за місяць до пологів…

— Ми на якийсь час виїжджали на захід України. Але у мене були такі відчуття, що ти ніби там пересиджуєш, нічого корисного не робиш. Авжеж, ми там ходили допомагали волонтерам, але, з моєї точки зору, цього було недостатньо, я б могла допомагати в Києві більше. Тому на мене це почало психологічно тиснути. Ти ніби не можеш повернутися до свого звичного життя та не можеш жити далі по-новому. Ну, от я виїду за кордон. Де я там буду жити? Що я там буду робити?

— У вас є ще рідний брат. Як його сім’я?

— Гурам з дружиною та 13-річною дочкою наприкінці березня виїхали з Харкова. Вони місяць під обстрілами у підвалі просиділи, все чекали, як і більшість українців тоді, що ось-ось все закінчиться. Але нічого не закінчувалось, і вони поїхали, бо дитина навіть на вулицю боялася виходити. Ми дуже переживали за її психічний стан. Навіть коли вони вже були у Львові, Сніжана не могла заспокоїтися. Тільки коли вже перетнули кордон, вона зрозуміла, що її там ракети не дістануть, що тільки там вона буде у безпеці. Мій брат з самого дитинства має інвалідність, тому його пропустили. Вони поїхали до Грузії, до родичів, а потім я з батьками й сином наприкінці липня до них приїхала.

— Як вас зустріли рідні у Тбілісі?

— Я дуже вдячна нашим грузинським родичам. Вони весь час були поруч з нами, допомагали в усьому. Так цікаво склалося, що ми отримали величезну підтримку ще й від волонтерів. Я їх навіть і не бачила — це були небайдужі забезпечені грузини, які об’єдналися, аби допомогти українським біженцям. Бо добре пам’ятають, хто такі росіяни, тому що колись вони напали й на Грузію. Тож ці волонтери надали чудову квартиру у затишному районі, де ми жили три місяці. І вони ж допомогли мені у медичному плані, з пологами. Я їм дуже вдячна.

— І все ж таки ви повернулися з немовлям до Києва.

— Я вагалася, чи повертатися мені додому з двома маленькими синами. Думала, приїду, подивлюсь, що та як, і якщо буде дуже небезпечно, знов поїду кудись за кордон. І ось день за днем я собі говорила: завтра точно прийму рішення. І так досі (посміхається. — Авт.).

— Як змінилося ваше життя з появою Матвія?

— Стало ще менше вільного часу. Я раніше думала: як це, мати другу дитину? Це, напевно, забере весь мій час. Але ні, не набагато важче, ніж з однією. Тобто мої страхи не виправдались. Ми з Ромчиком говорили про другу дитину, спеціально її не планували, але наші мрії швидко реалізувалися, і ми від того щасливі. І я навіть з самого початку чомусь знала, що в мене буде другий син, Матвійчик. І ім’я йому ще до народження вибрали.

Матвій геть не схожий на старшого братика. Іван емоційніший, а Матвійчик — спокійніший, стриманіший, більше зосереджений.

— Ви зараз активно працюєте — зйомки для ЖВЛ, «Вечірній квартал». Хто допомагає з синами?

— Тепер набагато спокійніше залишаю дітей вдома. З одним Іваном було більше страхів. Чи він поїсть? А що саме? Чи поспить? З Матвійчиком таких переживань немає, тому що є досвід з першою дитиною. Інколи мама допомагає, інколи чоловік. У нього офісна робота зараз, тому Ромчик здебільшого вечорами з ними сидить і на вихідних. До речі, першого сина ми ж з чоловіком разом народжували, а Матвійчика я сама у Тбілісі. Показала тоді малюка татові по відео. Одна з причин, чому я хотіла скоріше повернутися додому, — щоб Ромчик наживо побачив сина. Хотіла, аби наша родина була разом! Зрозуміла, що так мені легше й спокійніше.

Раніше зірка «Спіймати Кайдаша» Антоніна Хижняк розповіла «ФАКТАМ» про свій найстрашніший день під час війни та зміни у житті.

3740

Читайте нас у Facebook