Часом трапляється так, що мені доводиться проводити у нашому музеї порцелянових фігурок дві екскурсії на день. Одразу одну за одною. Загалом виходить майже шість годин на ногах. Не замовкаючи. Адже відвідувачів, які давно мріяли побачити на власні очі рідкісні шедеври, привезені мною до Києва з десятків країн світу, цікавить буквально все. І як такі величезні композиції з багатьма персонажами, птахами, квітами, каретами, машинами можна було спочатку придумати, потім вручну виготовити, потім прикрасити найдрібнішими деталями, обпалити при величезній температурі у печі, а потім, нарешті, в цілості та безпеці перевезти (часом з іншого кінця світу!) до нашого міста. І, бачачи палаючі очі юнаків і дівчат або вже немолодих людей, які побачили світ, або дітей, які цей світ тільки зараз починають для себе відкривати, я розповідаю, розповідаю, розповідаю…

Про те, що дізнався за багато років захоплення колекціонуванням порцелянових див. Про те, що бачив у найвідоміших музеях на різних континентах. Про те, що вивідував сам, зустрічаючись у різних країнах із майстрами цього дивовижного мистецтва.

Нечисленні колеги, які допомагають мені в музейній справі, іноді питають: «Як вам вдається витримувати такі навантаження?» І я їм відповідаю: «Я не витримую. Я насолоджуюся…» Даючи в цей важкий воєнний час відвідувачам музею можливість відновити душевні сили та внутрішню рівновагу, я ніби сам заряджуся разом із ними. Адже невипадково на вході у нас висить табличка, що відповідає суті музейного закладу — «Пункт духовної незламності».

Кілька тижнів тому проводив екскурсію для групи киян, які страждають на фізичні та психологічні проблеми. Мені здавалося, що той біль, з яким вони не розлучаються ані на мить протягом усього свого життя, передавався мені в кожному їхньому погляді, у кожному їхньому слові. Спочатку сумнівався, чи зможу пояснити те, що допомогло відкрити їм неймовірні секрети майстрів, закладені в унікальних фарфорових історіях, тисячі яких представлені в експозиції. На щастя, зміг. Вони самі допомогли мені це зробити — своєю дивовижною відкритістю та рідкісним умінням відчувати красу.

Перед прощанням до мене підійшов смаглявий хлопець років тридцяти, мабуть, і обережно спитав:
- Можна я обійму вас, брат-джан?
- Чому джан? — здивувався я.
- Знаєте, батьки мене вчили до тих, кого дуже поважаєш, звертатися словом Джан.

Ніколи не забуду його незручно вивернутих рук, якими він, притулившись, міцно мене обхопив, і його жорсткого чорного волосся, яким уткнувся в мої груди, тихо промовивши:
- Дякую вам, брат-джан… Я ніби побував у якійсь казці.

Можливо, відкриваючи музей для відвідування у цей непростий час, ми справді робимо щось дуже важливе та корисне? А?

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.