«Ми весь час „на стрьомі“, весь час готові до надзвичайної ситуації»: студент медуніверситету працює медбратом у трьох операційних
До Слов'янської міськлікарні Ілля Черніков, 22-річний студент медуніверситету, спочатку потрапив як пацієнт. А в результаті вирішив там залишитися як медик, і зараз працює медбратом у травматології та трьох операційних і забезпечує лікарню необхідним в умовах війни обладнанням, яке купує завдяки друзям та волонтерам. Встигає Ілля й допомагати українським військовослужбовцям, особисто відвозячи допомогу на передову. Про те, як йому вдається все це поєднувати та як із приходом повномасштабної війни кардинально змінилося його життя, Ілля Черніков розповів «ФАКТАМ».
«Після кожного обстрілу йде потік поранених. І в тебе немає часу на те, щоб страждати та боятися»
Роботу в Слов'янській міськлікарні зараз можна назвати фактично роботою на передовій — місто практично щодня зазнає ворожих обстрілів.
- Коли я тільки почав працювати у лікарні, було непросто до цього звикнути, — каже Ілля Черніков. — До того, що не спиш ні вдень, ні вночі, що після кожного обстрілу йде потік поранених. Ось привезли семеро поранених — і кожному з них потрібна допомога цієї секунди, бо від цього залежить їхнє життя. А наступного разу привезли вже 20 людей. І в тебе немає часу на те, щоб страждати, боятися, думати про щось погане. Ти просто вмикаєшся і працюєш. Є чітке завдання — урятувати цих людей. Ти його виконуєш. З одного боку жити й працювати в таких умовах нелегко, але з іншого, саме робота допомагає не збожеволіти.
Ми весь час «на стрьомі», весь час готові до надзвичайної ситуації. Навіть якщо я сьогодні не на чергуванні, я знаю, що у разі масованого обстрілу міста, я одразу поїду до лікарні, де б я не знаходився. І так само вчинять мої колеги. Бо у лікарні не вистачає рук. Власне, з цієї причини я вирішив залишитися в лікарні як медпрацівник.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Ілля був студентом другого курсу медуніверситету та не мав медичної практики. Все почалося із травми ноги, яку він отримав рік тому.
Читайте також: «Таня була на восьмому місяці»: на Херсонщині вагітна жінка загинула, намагаючись врятувати своїх бабусю та дідуся
- Це сталося 29 червня, — розповідає Ілля. — Удома не було води, і ми змушені були митися та прати речі у річці Казенний Торець. Там це і сталося — я напоровся ногою на іржаву трубу. Пам'ятаю величезну калюжу крові та госпіталізацію. Попри те, що роботи у лікарів було дуже багато (було багато поранених внаслідок обстрілів) мені дуже швидко та професійно надали допомогу. Мене вразило те, як оперативно та самовіддано медперсонал робить свою роботу. Десятки поранених, екстрені операції, боротьба життя важких пацієнтів. Люди працюють на межі та якимось чином ще встигають підтримувати в лікарні чистоту та порядок, зберігати спокій та приділяти увагу кожному пацієнтові. Це вражало. Я дивився на них і думав: я ж теж дещо вмію. Так, я поки що не дипломований лікар. Але я знаю, як надавати першу допомогу, маю деякі знання. Чому ж я не тут?
Рішення було ухвалено миттєво. Думаю, мої батьки теж зрозуміли це без слів — коли побачили, як у мене спалахнули очі. Вони намагалися мене відмовити. Особливо мама. Вона так за мене переживає, і ні для кого не секрет, що російська армія дуже часто прицільно обстрілює лікарні. Але я попросив її спробувати мене зрозуміти. Ще на початку повномасштабної війни ми вирішили нікуди не їхати. І мені здається, краще працювати і бути корисним, ніж сидіти вдома та рахувати вибухи за вікном.
Як тільки нога Іллі почала загоюватися, він прийшов до шпиталю вже в білому халаті. Ілля каже, що прийняли його охоче, бо у лікарні справді катастрофічно не вистачало рук.
- Спочатку це було стажування, — каже Ілля. - Маніпуляційний кабінет у відділенні хірургії, потім пропускний пункт. Багато хто думає, що робота в пропускному пункті — це просто записувати дані пацієнтів, але це зовсім не так. Там роботи вистачає, першу допомогу пораненим ми часто надаємо саме там. Для мене це був безцінний досвід. До того, як я туди потрапив, мої знання були більш теоретичними. А тут замість манекенів — реальні люди, яким терміново потрібна допомога. Зовсім інша реальність, відповідальність…
«Ще один метод боротьби зі стресом — це волонтерство»
- Потім мене перевели у відділення травматології, — продовжує Ілля. — Зараз я операційний медбрат, на мені три операційні та гіпсові. Ми надаємо допомогу пораненим внаслідок обстрілів, які постраждали в ДТП, людям, яким покусали бродячі тварини. Їх зараз у Слов'янську дуже багато, зокрема й породистих. Рятуючись від війни, люди залишили їх на вулиці, і тепер поширюється сказ. До нас надходить дедалі більше пацієнтів з укусами.
Попри те, що людина звикає до всього, іноді витримати напругу дуже складно. Особливо коли гинуть люди. Коли батьки втрачають дітей чи маленькі діти — батьків. Назавжди запам'ятаю хлопчика, якого рятувальники дістали з-під завалів зруйнованого снарядом будинку. Уся його сім'я загинула, він лишився зовсім один. Я ніколи не забуду його очі… Від таких історій неможливо абстрагуватися, хоч би як намагався.
Читайте також: «Окупанти лише на мене одного використали протитанкову ракету. Вважаю — це рівень»: історія війни Дмитра Устименка
Напевно, у кожного тут свої почуття, свої страхи. Я, наприклад, досі боюсь ночей. Хоча вдень ймовірність обстрілу не набагато менша, саме вночі чомусь страшніше. Я часто просто сиджу і вслухаюся. Ловлю кожен звук — щоб розуміти, де «прилетіло» і через скільки хвилин до нас привезуть поранених. Чим ближче — тим швидше… Неодноразово були ситуації, коли снаряди пролітали прямо над дахом нашої лікарні. Але навіть у такій ситуації ти маєш бути зібраним, бо від тебе залежить чиєсь життя.
Для Іллі ще один метод боротьби зі стресом — це волонтерство. Почалося все із закупівлі деяких речей, вкрай необхідних для лікарні, що працює в прифронтовій зоні.
.jpg)
- У військових лікарів є всі необхідні засоби захисту — каски, рації та інше. А у звичайних лікарів у прифронтовій лікарні — нічого з перерахованого, — каже Ілля Черніков. — Коли ми обговорювали можливість проведення операцій у бомбосховищах, де немає мобільного зв'язку, я брякнув: «Нам потрібні рації». Колеги запитали, де їх взяти. Я раніше ніколи не займався волонтерством, ні на що не збирав гроші. А тут вирішив спробувати. Став обдзвонювати своїх друзів. Подзвонив хлопцям, з якими ми разом займаємось рибальським спортом. Їхня допомога була дуже суттєвою. Так ми змогли купити перші чотири рації.
Потім були бронежилети для медперсоналу. Їх також вдалося купити за зібрані Іллею гроші.
- Підключилися знайомі волонтери з Волинської, Полтавської та Одеської областей, яким я дуже вдячний, — каже Ілля. — За півтора тижня ми змогли зібрати гроші на вісім комплектів бронежилетів та каску. Потім купили протиуламкові тактичні окуляри. До того я не вірив у свої сили й не думав, що можу бути волонтером. А тут зрозумів, що з такими друзями я можу зробити багато чого корисного. Ми змогли налагодити постачання необхідних нам медикаментів з інших країн. Потім я почав допомагати й ЗСУ. Збирати гроші на дрони, інші необхідні прилади. Я питаю у хлопців, які зараз на нулі, що їм потрібно. Вони кажуть, я починаю збір. А потім намагаюсь особисто все це їм привозити. Я був у Бахмуті…
Читайте також: «Після Перемоги ми житимемо в Бердянську»: історія кохання британця та українки
Дуже вдячний мамі, яка мене розуміє та, попри переживання, не перешкоджає цим поїздкам. Вона за професією фотохудожник, але фотографувати весілля у Слов'янську наразі не дуже актуально. Щоб бути корисною та не сидіти без діла, вона пішла працювати до супермаркету. У місті залишилося не так багато людей, а продуктові магазини мають працювати. У нас були ситуації, коли я йшов зустрічати її з роботи й ми разом потрапляли під обстріли… Жити в прифронтовій зоні нелегко, але мені допомагає триматися відчуття, що я не один. Що практично всі, хто зараз залишився у місті — це команда. Ми один за одного горою, будь-якої хвилини готові прийти на допомогу. Був період, коли на все місто залишалося три чи чотири «швидкі». При постійних обстрілах із десятками постраждалих це ніщо.
Але ми впоралися — бо розвозити людей лікарнями допомагали поліцейські, військові, рятувальники. Підключалися і прості люди, які мали машини. Ніхто не сидів без діла. Напевно, це справді найголовніше — що ми є одне в одного.
Раніше «ФАКТИ» писали про дружину засновника хаба «Халабуда», який зник у Маріуполі рік тому, яка продовжує його пошуки та проєкт: «До останнього шукав можливості евакуювати людей».
1020Читайте нас у Facebook
