«Чотири дні в лікарні були пеклом для рідних Віки»: в Україні попрощалися із загиблою на війні письменницею Вікторією Амеліною

Книги Вікторії знали не лише в Україні, а й в багатьох країнах Європи. Вікторія написала два романи та дитячу книгу, була лауреатом кількох престижних літературних премій. Її тексти були перекладені англійською, німецькою, чеською, польською та іспанською мовами. На Донбасі, у прифронтовому селищі Нью-Йорк Бахмутського району, Вікторія організувала Нью-Йоркський літературний фестиваль.

З початком повномасштабного вторгнення Вікторія приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds і часто їздила до прифронтових та деокупованих зон, документуючи воєнні злочини росії. Саме Вікторія була тією людиною, яка знайшла в Ізюмському районі Харківської області щоденник убитого росіянами письменника Володимира Вакуленка. Вікторія не знала Володимира за життя, але останнім часом родина письменника стала їй рідною. За кілька днів до ракетного удару рф по Краматорську Вікторія представила щоденник убитого росіянами письменника на Книжковому арсеналі в Києві. Померла Вікторія 1 липня — у день народження Володимира Вакуленка.

«Якщо у світі є людина, в якій зібрані всі найкращі якості, то це саме вона»

Вікторії Амеліній було 37 років. У неї залишилися чоловік та син-школяр. Вікторія встигла пожити в Канаді та США, але щоразу поверталася до України.

— Ми були знайомі з Вікторією понад два роки, — розповіла «ФАКТАМ» мешканка селища Нью-Йорк, журналістка видання Нью-Йоркер.City Валерія Панасенко. — Віка приїхала до нашого селища і, зібравши у місцевій бібліотеці молодь, запропонувала організувати літературний фестиваль. Віка просто не могла справити на когось погане враження, це було неможливо. Я часто думала про те, що якщо у світі є людина, в якій зібрані всі найкращі якості, то це саме вона. Світла зовні та всередині. Її креативними ідеями одразу ж захопилась наша ініціативна молодь. І так народився літературний фестиваль. Метою було відродити культуру нашого селища, яка була знищена за часів СРСР. Чоловік Вікторії Олександр, до речі, родом із нашого Нью-Йорка. Він програміст. Віка також — вона закінчила Львівську політехніку, але, як людина творча, вирішила піти іншим шляхом.

— Вікторія довгий час жила за кордоном?

— У Канаді вона жила, ще коли була дитиною. Потім повернулася до України, до Львова. Вступила до університету і довгий час була тут. Потім на деякий час виїжджала до США. Була у Штатах, коли почалася пандемія коронавірусу. Але потім знову повернулася до України. Тоді ж і приїхала до нас з ідеєю провести літературний фестиваль. Ми почали працювати над цим разом. Мені завжди здавалося, що у добі Віки не 24 години, а набагато більше. Вона все встигала: писати книги, вести соцмережі, документувати воєнні злочини, організовувати літературні заходи, допомагати мешканцям прифронтових зон. Сьогодні вранці вона у нас, увечері — вже десь на Харківщині, а наступного дня — вже у Києві. Вона об'їхала половину фронту, якщо не більше. Досі не розумію, як їй це вдавалося.

27 червня, коли росія вдарила по центру Краматорська і з'явилася інформація, що там могла бути Віка, ми з подругою спочатку засумнівалися, адже вона щойно була на Харківщині. Може, це помилка й вона все ще там? У мене був шок, неприйняття… Я не могла повірити, що це могло статися з нашою Вікою. Потім побачила відео. Воно було нечітке, на ньому неможливо було розгледіти обличчя. Стороння людина Віку б не впізнала. Але ми впізнали. Її силует, її стиль… Сумнівів у тому, що вона була там, уже не залишалося. Але я все одно не приймала того факту, що Віка може померти. Ми знали, що вона отримала поранення голови. Але я була абсолютно впевнена в тому, що вона виживе, впорається. Як вона завжди справлялася з усіма перешкодами, що виникали на її шляху. Ми ж мали стільки планів…

Останнім часом ми з нею весь час були на зв'язку з приводу табору для дітей з Нью-Йорка. І навіть коли я вже знала, що Віка в лікарні, я подумати не могла, що нам доведеться все скасовувати. Була впевнена, що вона одужає і вже незабаром подзвонить із запитанням: «Ну що, як там Нью-Йорк?»

Читайте також: Особливо цікавило, чи є в ресторані люди: затримано коригувальника ракетного удару по Краматорську

Чотири дні в лікарні були пеклом для її рідних. Її чоловік був поряд. Синові лише 11 років, і ніхто не знав, як йому сказати про те, що трапилося з мамою… Вікторії не стало 1 липня.

— У день народження письменника Володимира Вакуленка, з родиною якого вона була дуже близька…

— Так, хоч самого Володимира вона не знала. Віка була однією із перших, хто приїхав на деокуповану Харківщину. Вона знайшла щоденник Володимира, і вона справді стала дуже близькою людиною для його батьків. У цьому була вся Віка. Вона все пропускала через себе. Чужа біда ставала її особистою бідою. Попри горе і трагедії, з якими стикалася щодня, вона не озлобилася, не дала ненависті взяти гору над іншими почуттями. Вона була неймовірною людиною.

«26 лютого 2022 року, коли через західний кордон України тікали від війни тисячі людей, вона перетнула його зі зворотного боку, повернулася додому»

— Я теж познайомилася з Вікою на літературному фестивалі у Нью-Йорку, — розповідає «ФАКТАМ» журналістка Ольга Русіна. — Я поїхала, щоб зробити про цей фестиваль репортаж — і з того часу ми з Вікою почали спілкуватися, стали подругами… Віка справді встигала все. З початком повномасштабного вторгнення одним з основних напрямів її діяльності були поїздки до прифронтових та деокупованих регіонів, де вона розмовляла зі свідками російських воєнних злочинів. Ми з нею бачилися на Книжковому арсеналі у Києві буквально напередодні трагедії. Віка казала, що збирається до Херсона для інтерв'ю з черговим свідком. Звала мене поїхати з нею, але в мене вже була запланована поїздка на Чернігівщину, через що я змушена була відмовитись. Хто ж тоді міг подумати, що це була наша остання зустріч… Одразу після Книжкового арсеналу Віка разом із делегацією гостей з Колумбії поїхала до Капітолівки на Харківщину — до родини письменника Володимира Вакуленка. У понеділок, коли вона була там, ми розмовляли. Але я не знала, що далі вона збирається їхати до Краматорська…

Нещодавно Віка отримала стипендію в Парижі — на написання книги про жінок, які документують воєнні злочини, та життя цих жінок під час війни. Вона активно працювала над книгою, писала її англійською мовою. Книга називається War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War. Попри те, що дописати її Віка не встигла, вона готується до друку. Коли ми з Вікою це обговорювали, вона говорила, що хотіла б, працюючи над книгою, ненадовго перервати свої поїздки та провести час із сім'єю. З початку повномасштабного вторгнення їм рідко випадала нагода побути разом… Віка дуже любила своїх рідних. І свою країну. Вона завжди була чесною із собою і намагалася використати на благо країни свої здібності — хорошу англійську, уміння спілкуватися з людьми, знаходити з ними спільну мову. Зараз ми, її друзі, розуміємо, що її справа має жити. Ми зробимо все для того, щоб в українському Нью-Йорку й надалі проходив літературний фестиваль. І табір для дітей обов'язково буде. І багато іншого.

«Людина, що відразу ставала рідною, — написала у фейсбуці журналістка Мирослава Барчук. — Не пригадую, скільки років я її знала. Може, рік, може, десять, може, все життя. При зустрічі, у розмові приступала дуже близько, говорила очі в очі, обіймала і горнулась. Талановита, глибока, чутлива, тонка авторка.

Вимріяла та заснувала у прифронтовому смт Нью-Йорку Нью-Йоркський літературний фестиваль. Жила ним. Дуже хотіла повернути українському сходу його справжню історію й родинну пам’ять.

Кілька разів протягом життя поверталась в Україну з еміграції. З Канади. Потім з Америки.

26 лютого 2022 року, коли через західний кордон України тікали від війни тисячі людей, вона перетнула його зі зворотного боку, повернулася додому. Через «важливість буття з усіма». Всі місяці великої війни збирала історії людей, допомагала постраждалим, виступала на міжнародних фестивалях і форумах, писала, їздила світом, відвідувала прифронтові і деокуповані міста, документувала злочини росіян з правозахисною організацією Truth Hounds.

Переймалась людським горем, брала чужий біль до серця.

За чотири дні до свого смертельного поранення у Краматорську, цілий день возила рідних страченого росіянами письменника Володі Вакуленка Києвом. Показувала місто, планувала їхній відпочинок.

Увечері 23 червня 2023 року ми побачились з нею на Книжковому Арсеналі, ходили від події до події, щасливо обіймались з друзями. Зустріли Алекса Заклецького з фотоапаратом, і Віка сказала: «А зроби нам фото!». Ми вибрали гарне світло, тло, і тепер я маю останнє красиве фото з Вікою.

Потім ми, втомлені, вийшли з брами Мистецького Арсеналу. Вона розповіла, що їде у Краматорськ з колумбійськими письменниками і журналістами. Я не сказала їй «може, не їдь?», мені не спало на думку зупинити людину, яка бувала у прифронтових містах десятки разів.

Читайте також: Рашисти вдарили по вокзалу у Краматорську: десятки загиблих і поранених

Ми ще трохи поговорили про Каталіну Гомес і Гектора Абада, про завтрашні дискусії, які вона модеруватиме. Обійнялися, я пішла до машини. І лише коли сіла за кермо, пригадала, що обіцяла Віці, що підвезу. Повернулася, шукала її. Але вона ніби розчинилась в довгих вечірніх тінях на Лаврській. Її не було ніде.

Зараз мені все це виглядає як знак, звичайно. Прокручую цей кадр в голові знову й знову. Запитую себе, як і десятки інших людей: «Як ми могли не відчути й не перестерегти її? Як?» Нема відповіді.

Восени 2022-го, після звільнення Ізюмщини, Віка разом з батьками Володі Вакуленка знайшла у садку його щоденник окупації, який Володя закопав під вишнею напередодні загибелі. Щоденник був виданий книжкою «Я перетворююсь…». Віка написала до нього пронизливу передмову, яку у день народження Володі Вакуленка цитувала Тетяна Терен. Сьогодні цей Вікин текст набув ще більш трагічного сенсу. Ось він:

«Після українського контрнаступу на Харківщині, коли в Ізюмському лісі підіймають з могил тіла загиблих за час окупації, я в розпачі шукаю в землі щось інше — щоденник мого страченого колеги письменника Володимира Вакуленка.

За моєю спиною чекає, важко дихаючи, його розгублений батько. Він першим почав копати, але нічого не зміг знайти. А син же просив його, ховаючи щоденник у саду 23 березня 2022 року, під час російської окупації: «Коли наші прийдуть — віддаси». Минуло пів року, і я прийшла до Володимирової хати, але щоденник під вишнею — ніяк не знайдеться.

Втрата рукопису, про який я ще кілька годин тому не знала, а батько Володі не пам'ятав, зараз видається нам обом непоправною. Батькові — бо не зміг виконати волю сина. Мені — бо збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження.

Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв'язки: я шукаю у слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти: другу частину «Вальдшнепів» Хвильового, п'єси Куліша, останні поезії Стуса, щоденники часів Голодомору, українські стародруки, спалені в київській бібліотеці в 1964-му. Всі наші втрати, від стародруків до щоденника Володимира, здаються одним великим текстом, який уже ніколи не прочитати. Що там написано, у цьому щоденнику? В усіх тих текстах?

…Я випростовуюсь і повертаю батькові Володимира непотрібну лопату, намагаюся підібрати слова, щоб хоч якось його втішити. Але слів немає. Тож я опускаю очі і раптом — бачу щось у землі, нахиляюсь і витягаю тонкий згорток в поліетиленовому пакеті.

— Знайшла! — вигукую радісно, ніби дістала з землі не окупаційний щоденник, а справді — всю загублену українську літературу.

Прощаючись, я обіцяю батькові Володимира, що зроблю все, аби про його сина говорив світ".

Раніше «ФАКТИ» розповідали про те, що шокуючий щоденник хлопчика з окупованого Маріуполя передали Папі Римському.

Фото зі сторінки Вікторії Амеліної у фейсбуці

1924

Читайте нас у Facebook