«Кожного дня в мене був страх»: зірка серіалу «Слід» про життя під час великої війни
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Тетяна розказала про свій найстрашніший спогад, нервову напругу та бажання на день Перемоги.
«Я відчувала — щось станеться»
— Тетяно, що відчуваєте зараз, коли велика війна йде вже понад півтора року?
— Біль від того, що відбувається з моєю країною. Гадаю, всі ми відчули шок, коли почули про повномасштабне вторгнення, побачили, як горять наші міста, почали дзвонити родичі й розказувати подробиці того, що відбувається, наприклад на Чернігівщині. Не хотілось вірити, що це може бути насправді.
— Життя українців повністю змінилося. Що для вас вже ніколи не повернеться?
— Київ, яким він був до 24 лютого. Він стане іншим. А якщо говорити про тих, хто вже ніколи не повернеться — це мій батько. Війна пришвидшила темп його хвороби й він помер.
Війна зруйнувала мирне життя і відчуття безпеки та розуміння, що робити далі, як жити, де буде моя дитина. Мені, мабуть, пощастило більше, бо ми з сімʼєю переїхали до Франції за пів року до початку повномасштабної війни. Це відбулось через роботу чоловіка у посольстві. Тому у нас був хоча б майданчик, на якому ми зустріли війну — квартира в Парижі. Поруч чоловік та син. Але загалом розуміння, куди повертатися, яким чином повертатися і що робити, не було — думаю, ці питання сьогодні є у всіх українців.
— Чи було у вас очікування, що велика війна станеться?
— Я поїхала з Києва за десять днів до початку повномасштабного вторгнення, після закінчення зйомок. І у мене було відчуття, що щось станеться. Напевно ніхто з пересічних українців до кінця не вірив, що може розпочатися ось така війна, але те, що щось відбувається, було зрозуміло. Особливо посилився мій страх, коли почали евакуювати посольства з Києва.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Пам'ятаю, як десь о пів на п’яту ранку моєму чоловіку подзвонили. Він працює консулом Посольства України у Франції. На вулиці було ще темно, і він дуже швидко почав збиратися. Я відкрила очі, питаю: «Хто це телефонує так рано?» І він мені просто сказав: «Війна почалась». Мене охопив жах, я сіла й почала дивитися новини про те, як бомблять наші міста, і дзвонити батькам.
«Моя рідна школа повністю зруйнована»
— Ви родом з Миколаєва. Чи залишились у вас там рідні?
— Мої однокласники, з якими я періодично зідзвонюсь. Моя рідна школа повністю зруйнована через пряме влучання ракети. Це була історична будівля, одна із найстаріших у Миколаєві, частка мого дитинства. Знаю, що у моєму будинку в Миколаєві немає вікон. Як казала моя однокласниця, ставити вікна, просто немає сенсу, тому що коли весь час «прилітає», вони все одно знову вилетять.
— Який період за час великої війни став для вас найважчим?
— Коли помер мій батько. Коли він захворів і ми дізналися діагноз, я поїхала в Київ його забирати — й це був мій перший приїзд в Україну від початку повномасштабної війни. Я відчула різницю одразу, щойно перетнувши кордон з Польщею.
Пам’ятаю, як їхала передмістям Києва, селами Мила і Віта-Поштова, де цілі вулиці були знищені. А раніше ми часто тут їздили. На вулицях були люди в камуфляжі, з автоматами, уздовж дороги стояли бочки з полум’ям, а вдома через блекаут не було світла і води. У цих обставинах треба було вивозити батька, який дуже хворий і тільки-но після операції. Це був найважчий період.
Читайте також: «Нами прикривалися, як щитом»: популярна акторка про життя в окупації
— За час повномасштабного вторгнення ви поверталися до знімального процесу?
— Я тричі приїздила у Київ і навіть встигла відзнятися у серіалі «Слід». Тому усю «красу», коли виють сирени, теж встигла відчути на собі. Памʼятаю, приїхала у Київ на поминки свого батька і колеги попросили залишитися на кілька тижнів заради серіалу. У мене був тоді такий стан, що я не в змозі оцінити свої емоції від знімання. Але кожного дня у мене був страх. Коли я приїхала вперше на зйомки, побачила величезні ями прямо біля знімального майданчика. А мені кажуть: «Ти не знала? Сюди танк стріляв». Посеред клумби лежали гори мішків, а за ними люди зі зброєю, на дорогах «їжаки» — це не вкладалося у моїй свідомості. Я залишала інший Київ у лютому.
— Так, про укриття тоді мало хто думав…
— Поблизу мого будинку нема укриття, тому ми користувались правилом двох стін. Я вперше почула тривогу, коли ми як раз лягали спати. Як тільки вона почала вити, я одразу ж вилетіла з ліжка і побігла в коридор. Мама мені кричить: «Заспокойся, ми не вперше таке чуємо. Або хоча б одягнись». Тоді я себе зупинила й змусила заспокоїтись. Але те, що я у Києві весь час була у напрузі, відчула, лише приїхавши у Львів, коли почало вже відпускати. До цього нерви були як натягнута струна. Мабуть, я не така сильна жінка, як моя героїня зі «Сліду».
Читайте також: «Мамо, мені дуже страшно»: Зоряна Марченко про виклики першого року великої війни
— Ваша Ольга Косач стримана та сувора…
— Знаєте, я бачу по людях, які мені пишуть, що моя героїня зараз потрібна — ось така, яка вона є. Тобто образ Ольги Косач є зараз дуже необхідним, адже її агенція «ОСА» — це така структура, яка перемагає зло. У кожної людини, мабуть, є свій «якір» — те, що пов’язує із мирним життям. Напевно, для когось це «Слід».
— Шо мрієте зробити відразу після нашої Перемоги?
— Я привезу сина у мирний Київ, не боячись за нього. Потім піду на могилу батька.
Раніше телеведучий і сценарист Руслан Шаріпов про причини ненависті росіян до українців.
3042Читайте нас у Facebook
