«У нас все добре, поки ви в безпеці»: 18-річний студент з Маріуполя пішов добровольцем на фронт та поліг в боях за Україну
«Те, що Дмитро теж воює, дізнався після кількох ротацій»
— Із 2014 року я допомагав нашій армії у різні способи. А з 2021 року сам підписав контракт із ЗСУ, тому що був переконаний, що ми, батьки, маємо боронити країну, аби наші діти мали можливість вчитись, працювати, народжувати нам онуків, — крізь сльози зізнається «ФАКТАМ» батько героя Валерій Яременко. — Наші позиції з сином були поряд, але те, що Дмитро теж воює, дізнався після кількох ротацій. Звісно, як кожен тато, не міг благословити на війну. Просив лише берегти себе…
Велика війна застала Яременків у Маріуполі — вже з ночі тут лунали вибухи. Голова сім'ї знаходився у Пісках на бойових позиціях, тому постійно тримав контакт із синами — Дмитром та старшим Микитою. Менший, коли літали над головами кулі, ще й допомагав звулиці приносити воду. Ті два місяці були пекельними. Лише навесні Дмитро, Микита та їхня матір змогли виїхати. Спочатку жили у Львові, тоді перебрались до Вінниці.
— Із Дмитром ми познайомились у Вінницькому державному педагогічному університеті. Їхня група вступила на перший курс, — розповіла «ФАКТАМ» викладачка загиблого бійця Аліна Олійник. — У ній, окрім Дмитра, було ще чотири хлопці. Пригадую, що вони сиділи вкупі, щось там переглядали в телефоні, байдикували, як це роблять зазвичай. А ось Діма із самого початку вирізнявся. Я не могла тоді зрозуміти, в чому справа, він виглядав дорослішим за всіх, дуже серйозний. Не говорив багато, тільки по суті. І його мовчання та погляд було наповнене таким глибоким змістом. Це вже тепер я знаю, що студент із родиною тільки у квітні змогли виїхати з Маріуполя, де відбувались справжні жахіття, а вже у вересні він прийшов до нашого університету та сів за парту. Тільки тепер я знаю, що ж було в тому погляді та чим він був наповнений…
— Дмитро свідомо не хотів розповідати, що пережив те все і приїхав з Маріуполя, — продовжує Аліна Олійник. — Не хотів, щоб його сприймали крізь призму жалості. Ось читаю нашу переписку… Коли я повідомила студентам, що маю зайнятість в бібліотеці, Діма єдиний поцікавився, де вона знаходиться. Він хотів прийти туди, проте, на жаль, не встиг. Але мене це вже тоді вразило, що молодий хлопець висловив бажання побувати у бібліотеці, адже його ровесники надавали перевагу іграм, електронним книгам. Потім на пару «Техніка мовлення» Дмитро приніс книгу військового Тараса Матвіїва, який загинув на фронті. Завдання було виразне читання, решта студентів вірші обрали, хтось свої, хтось — інших поетів. А Дмитро — прозу із цієї книги.
В кінці минулого навчального року на залік я дала завдання підготувати відео, де студенти продемонстрували б свою техніку мовлення. Хто не хотів цього — міг прийти й дати відповіді на теоретичні питання з пройденого матеріалу. В той час як всі студенти зняли відео, бо це був легший варіант, Дмитро був єдиним, хто обрав теорію й успішно здав її. І ця його принциповість дуже вразила тоді. А ще, коли у травні на пари я запросила військовослужбовця, щоб він розповів студентам про структуру ЗСУ, наприкінці лише єдиний Дмитро підійшов до нього, потиснув руку та подякував. Й тоді я вперше почула, що він із Маріуполя.
«Мама сподівалась, що після пекла в Маріуполі янгол-охоронець вбереже її дитину»
На початку нового навчального року, продовжує співрозмовниця, Дмитро Яременко оформив індивідуальний графік навчання.
— Це означає, що студент окремо працює з викладачем, бере завдання і в зручний для обох час відпрацьовує. 11 листопада Дмитро написав мені в соцмережі, що хоче здати залік, чи можна це зробити на вихідних, бо з понеділка йде «на нуль» і буде не в мережі, — додає Аліна Олійник. — Я його попросила пройти два курси з медіаграмотності та скинути сертифікати. Він все виконав. Потім зателефонувала Дмитрові, був поганий зв'язок, але встигла запитати, чи можемо ми з групою, зі всіма студентами щось придбати для його підрозділу. Дмитро відповів, що нічого не потрібно, бо всім забезпечені. Але обіцяв подумати.
В той день, коли він мав виходити «на нуль», а це 13 листопада, його і не стало. В день похорону воїна я познайомилась з його мамою Юлією. Вона розповіла, що син все вирішив сам, ні з ким не радився, коли подав документи на контракт до полку «Азов». Вже коли мав їхати на передову, зізнався матері. Жінка розуміла, що в неї два варіанти. Влаштувати істерику, але син все одно піде боронити країну, тільки з важкою душею та почуттям провини. Або допомогти зібратись, щоби він пішов на війну зі всім, що потрібно. І мама пішла назустріч сину, вона його підтримала. І десь сподівалась та вірила, що якщо пережили таке пекло у Маріуполі та вижили, то й тепер янгол-охоронець вбереже її дитину…
Зі своїм сином пані Юлія могла зідзвонюватись лише раз на тиждень. Щоразу під час таких розмов Дмитро дякував мамі, що вона його зрозуміла, відпустила на фронт. Він знав, що вона навіть не розповідала правду бабусі, щоби та не хвилювалась. Для бабусі була версія, що Діма проходить курси із тактичної підготовки. Дмитро розумів, що через нього матір змушена обманювати близьких, й був за це дуже вдячний. Також під час нашої розмови пані Юлія додала, що вона як людина, яка бачила росіян, котрі прийшла на нашу землю, десь розуміла сина. Адже якщо тих нелюдів не зупинити, вони завтра будуть тут. Не всі дорослі це розуміли, а Діма це на власні очі побачив у своїх 17… Й тому, мабуть, він прийняв рішення піти на фронт.
В університеті Дмитро почав цікавитись документалістикою, мріяв зняти фільм про рідне місто. Рідні, викладачі та студенти обіцяють, що обов’язково її здійснять. 18-річного героя поховали на Алеї слави у Вінниці, але він так і не встиг побачити вільний Маріуполь…
Раніше «ФАКТИ» повідомляли про трагедію у родині відомого українського репера В'ячеслава Дрофи, який виступає під псевдонімом OTOY — на війні загинув його його старший брат, який служив у морській піхоті.
1337Читайте також: «Не пробачимо, не забудемо ї***у русню»: 11-разового чемпіона світу вбила російська міна
Читайте нас у Facebook
