«Благали показати хоча б його руку, але почули: «Вам краще цього не бачити»: прима-балерина здійснила постановку в пам’ять свого брата-військового
Прима-балерина Національної опери України, заслужена артистка України Ольга Кифʼяк-фон-Краймер зізнається, що ніде не почуває себе спокійніше, ніж дома, в Україні. Повномасштабне вторгнення Ольга зустріла на гастролях в Америці, а вже через місяць повернулась до дому. Велика війна забрала в неї тата та старшого брата. Каже, біль від втрат залишилась на все життя. Раніше «ФАКТИ» писали, що у бою на Донбасі загинув відомий артист, соліст балету Національної опери України Олександр Шаповал.
В ексклюзивному інтерв’ю «ФАКТАМ» Ольга Кифʼяк-фон-Краймер розповіла про врятування з Бучі, колег — росіян та балетний номер в пам'ять брата Дмитра, який загинув під Бахмутом.
«Я сповзла по стіні і кричала»
— Ольга, чи було передчуття, що велика війна таки станеться?
— Зовсім не було. За п'ятнадцять днів до початку повномасштабного вторгнення я поїхала з гастролями до Америки. Пам’ятаю, 24 лютого прокинулась у готелі, пішла на сніданок і почула: «Війна». Це не вкладалося у голові. Всі новини були тільки про Україну.
Читайте також: «Якщо ракети летять з нашої сторони, я дізнаюсь про це швидше за інших»: Валентина Хамайко про зміни у житті під час великої війни
— Хто у вас тоді залишився в країні?
— Брат з дружиною і шестирічним сином були у Бучі. Батьки живуть у Чернівецькій області, але 22 лютого приїхали до Києва, вирішити питання з документами. На батька ця новина дуже вплинула, він будь за що хотів повернутися до дому на машині по Житомирській трасі. Вся сім’я — нас четверо дітей — вмовляли його цього не робити. Нам таки це вдалося, і батьки прожили у місті до березня. Але весь час тато дуже нервував, відмовлявся ходити до бомбосховища. В середині березня батьки евакуювалися потягом до Кам’янець-Подільського, а потім дібралися до дому.
— А що було з сім’єю вашого брата?
- Дмитру вдалося вивезти дружину та сина з Бучі 25 лютого. Вони прорвалися до села Томошівка, а потім до Чернівецької області. Їх спасло те, що будинок у Бучі, де вони мешкали, знаходився на самому виїзді з міста і росіяни дійшли туди пізніше. У їх багатоквартирному домі не залишилось жодної вцілілої квартири, всі були розграбовані.
— Що ви відчували у ті перші дні вторгнення?
— Суцільний жах. Я не могла бути в Києві, поряд з рідними. Ми весь час розмовляли телефоном. Через тиждень після того, як батьки повернулися до дому, у батька зупинилося серце. Я пам’ятаю телефонний дзвінок серед ночі. Мама сказала: «Батька більше нема». Я вийшла в коридор готелю і просто сповзла по стіні. Крик виривався сам по собі. Наступного дня я відмовилась від виступів, просто не могла виходити на сцену. Десь місяць майже не розмовляла, була наче загублена.
Читайте також: «Хочу, аби про нього не забули»: співачка Христина Соловій про втрату соліста балету
— Ви були дуже близькі з батьком?
- В нашій родині дуже добрі стосунки. Батьки нас виховували у любові. Ми спілкуємось, допомагаємо один одному. Смерть тата стала для всіх страшним ударом, йому було лише 72 роки. Я розумію, що її причиною було повномасштабне вторгнення. Пам’ятаю, як він весь час нервував. Особливо під час обстрілів. Потім переживав за старшого сина, мого брата Дмитра.
— Який пішов на фронт…
- Так, це було рішення самого Дмитра. Він працював у IT-сфері, але з початком повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. Вважав, що це його обов’язок. Спочатку був в ТрО Голосіївського району, потім підписав контракт зі Збройними силами України. Перед тим, як його підписати, подзвонив батькам, але тато його попросив: «Ні, Діма, не треба». А за дві години передзвонив знову: «Не хочу за тебе вирішувати. Роби так, як підказує твоє серце». Дмитро воював у Бахмуті. 8 серпня 2022 року він загинув.
— Як це сталося?
— Був приліт «Градів», Дмитро побачив пораненого побратима і вирішив евакуювати його на машині. З товаришем стояв біля авто, поправляв маскувальну сітку і в цей час стався другий приліт у будинок. Уламки будівлі його розтрощили… Ми довго не знали, що трапилось з Дмитром. Просто з 8 серпня він перестав виходити на зв'язок. Тільки 12 нам подзвонили з військкомату. Ми відразу все зрозуміли. Його привезли до мами у Чернівецьку область і поховали біля тата — між ними був дуже сильний зв'язок.
Дмитра привезли до дому на п’ятий день. Була страшенна спека. Ми з дружиною Дмитра поїхали на упізнання, але військові нас не пустили. Благали показати нам хоча б його руку, але почули у відповідь: «Вам краще цього не бачити». Пам’ятаю слова мами, коли Дмитра привезли до дому: «Відкрийте труну, я хочу побачити свого сина». А та була забита цвяхами…
— Поховати двох рідних людей за такий короткий проміжок часу — страшний біль.
— Пам'ятаю, як на кладовищі мама кричала: «Хочу поряд з вами лежати». Ми тримали її: «Мамо, у тебе ще троє дітей, заради нас, просимо, живи». Зараз вона тримається і каже, що нікуди не поїде зі свого села, бо хоче бути поруч з татом та її Дімою.
— Відомо, що ви поставили балетний номер в пам'ять свого брата.
- Він називається «Крила України». Знаєте, за традицією в українських селах померлий повинен ніч пролежати у рідному будинку. І весь цей час має горіти свічка. Пам’ятаю, мама заснула біля Діми, а я міняла свічки. Десь на світанку вийшла з будинку, сіла на сходи і кажу: «Діма, що я можу для тебе зробити?!» Ніби він мене надихнув створити номер пам'яті. Не тільки Дмитра, а і всіх тих, кого ми втратили на цій великій війні.
Коли повернулася до Києва, звернулася до молодого хореографа Ксенії Іваненко і вона створила цій номер. Ставили його пів місяця і закінчили саме в той день, коли до театру привезли на прощання труну з нашим героєм — солістом балету, який загинув на війні — Олександром Шаповалом. Знаєте, я відчувала, що Дмитро і Олександр ніби допомагали створювати «Крила». Це дуже емоційна постановка і завжди через пару хвилин після початку, глядачі встають зі своїх місць.
«Хочу створити робота, щоб помститися за свого тата»
— Чи відчували ви, до лютого 2022 року час від часу працюючи з російськими колегами, що росіяни здатні на ті жахливі речі, які вчиняють в Україні?
— Відверто кажучи, ні. Не розумію цього й досі. І в той же час у мене немає до них ненависті, мені їх шкода. Тому що коли вони зрозуміють, що накоїли…
Читайте також: «Це була провокація»: Анатолій Солов’яненко про репертуар театрів під час війни
— Ви вважаєте, це колись станеться?
- Рано чи пізно, так. Бажаю, щоб вони відчули наш біль. Навіть не фізичний, а від втрати любимих людей, які могли б жити, творити, любити. Коли ховали Діму, його син Лука зробив малюночки з сердечками і поклав на труну. Потім підійшов до мами і запитав: «Якщо я дуже засмучуся, боженька воскресить мого тата?» Ми з Юлею просто не знали, що відповісти…
У травні Лукоші виповнилось сім років. Я приїхала до нього з подарунком, питаю: «Лукуня, ким ти хочеш бути?» Він: «Винахідником. Хочу створити робота, щоб замість рук у нього були гармати.» «Навіщо?» — питаю. «Щоб помститися за свого тата», — серйозно відповів Лука. От і все. Пробачення росіянам не буде на багато поколінь.
— Знаю, що українськи артисти відмовляються від участі у російських балетах.
— І це нормально! Розумію, що ми втратили дуже великий репертуар, але для мене це незмінна позиція. Навіть, якщо запрошують на концерти і я дізнаюсь, що там є твори російських композиторів, я відмовляюся. Адже «російський балет» — це була також частина їх пропаганди. Раніше за кордоном, навіть, не розуміли, що таке український балет. Сподіваюсь, велика війна все змінила.
— Відомо, що Національна опера України почала працювати для глядача одною з перших — вже у травні 2022 року.
- Спочатку було дуже важко, бо багато артистів були за кордоном. Вистав не було, ми давали гала-концерти з фрагментами з балетів. Потім потроху почали всі з’їжджатися.
— Хоча у вас була можливість залишитись за кордоном.
— Так, я могла залишитись у Америці, але не захотіла. Не відчувала себе собою без України, без рідних. Тому і зараз я у Києві, час від часу виїжджаю на гастролі. От, наприклад, у грудні в складі балетної трупи нашого театру їду на гастролі до Італії, а потім у нас великий тур благодійних концертів «Надія України» у Канаді.
— Буває, що вас накриває депресія?
- Доволі часто, хоча кажуть, «час лікує». Ні. Просто притупляється біль. Але «збираєш» себе і розумієш, що ті, кого втратив, хотіли б щоб я жила далі. Мене рятує робота. Якби театр був закритий, я, мабуть, зійшла з розуму. Пам’ятаю, як просила на роботі, щоб мене побільше займали, бо тільки тоді відключався мозок.
Читайте також: Невимовний біль: у бою з окупантами загинув відомий актор Олексій Хільський
— Про що мрієте після перемоги?
- У серпні цього року вперше за довгий час ми всією сім’єю зібралися разом. На жаль, без тата і Дмитра. Це було у Хорватії. З Австрії приїхав брат — він давно там живе. З Німеччини — сестра, яка має там сім’ю. Головне, з нами була мама. Тому я мрію про те, щоб проводити більше часу з рідними. Зараз часто згадую слова Лукі, які він сказав у п’ять рочків. Дмитро, граючи, запитав у сина: «Навіщо ти прийшов у цій світ?». А той, так, серйозно: «Тато, хіба ти не знаєш?! Щоб навчитися любити!» Саме це, виявляється, в житті найголовніше.
Раніше «ФАКТИ» писали, що балерина національної опери пішла захищати країну від окупантів, змінивши пуанти на берці та автомат.
2771Читайте нас у Facebook
