«Лікарі забороняють мені це робити»: ветеран, якого комісували через важку хворобу, влаштовує марафони та збирає кошти для ЗСУ

— Моя мета — не тільки зібрати на дрони, а й показати щирість українців, наскільки ми єдиний народ, і показати всьому світові, за що стоять наші військові, — розповідає «ФАКТАМ» Петро Скрипка. — У мене з 2014 року була група інвалідності через розсіяний склероз, і раніше я не служив в армії. Щоб заробляти на життя, влаштувався на склад у Києві. Коли почалась повномасштабна війна, був на роботі.

— Як потрапили до війська, адже у вас група?

— Все просто — до військкомату не йшов, адже там отримав би відмову через свої болячки. Відразу зателефонував до добровольчих формувань, які у перші дні великої війни лиш набирали обороти. Ні хвилини не вагався, щоби захищати країну від ворога. Перший час це була тероборона під Києвом, знаходились ми на патрулюванні одного селища неподалік Борисполя, опікувались переселенцями, які приїжджали з місць бойових дій. Далі була 3-тя окрема штурмова бригада й позиції на Запоріжжі. Але через рік мені довелось покинути армію.

— Як це сталось і як морально почувались після того?

— Я ж нікому не розповідав, що у мене склероз. Але якогось дня мені стало гірше, загострення. Тут вже нічого не приховаєш. Тому довелось комісуватися. Чесно кажучи, почував себе розбитим, адже за той час побачив чимало горя і втрат, війна для мене була незавершеною. Проте повертатись на цивільну роботу не хотів. Хотів бути дотичним до волонтерства.

Якось, коли був у госпіталі, в мене виникла ідея організувати марафони. Надихнув мене блогер Марк Куцевалов, який так свого часу робив. І також поруч у палаті був воїн, який дві доби пролежав у полі, бо не міг і голови підняти через снайперів. В результаті у нього відмовили ноги. Дивився, як захиснику важко, і жодних сумнівів у мене не було.

Хоча протягом життя зі спортом я не товаришував, не бігав, бо кульгаю на одну ногу, але заради героїв готовий на все. Влітку минулого року почався мій перший марафон. Стартував я зі столиці, кінцевою точкою став Нюрнберг. Я пройшов за 90 днів понад 2000 кілометрів по Україні, Польщі та Німеччині. У соцмережах постійно транслював свій хід, щоби люди бачили, що я ніякий не брехун, а в режимі реального часу демонструю все, як є. Мене підтримували люди з різних куточків світу та донатили. Так я зібрав 1,6 мільйона гривень на протезування та тягач з причепом для своєї бригади. Потім взимку 2024 року в мене був другий марафонський хід — з Києва до Івано-Франківська. На машину та амуніцію бійцям зібрав 830 тисяч гривень.

Читайте також: Після подвійної ампутації пробіг Бостонський марафон, вийшов на танцювальний паркет і став дайвером: неймовірна історія тероборонця

— А як люди реагують на вас, коли йдете трасою?

— Ви знаєте, українці — позитивно. Я вкотре переконався, що в нас щедра та милосердна нація. Бо за день разів зі сто тобі запропонують воду, їжу, підвезти чи надати житло. Хтось підійде та потисне руку, подякує. В Європи практично всім байдуже, куди ти йдеш і чи потрібно щось.

— Що з речей потрібно мати для такого марафону?

— Намет, спальник, зарядні пристрої, воду. Та обов’язково наш прапор, не знімаю його з плечей. А вже інше можна знайти завдяки добрим людям.

— Зараз у вас уже третій марафон. Куди йдете і на що збираєте?

— З квітня вирушив з Івано-Франківська до Харкова. Мета — придбати 10 FPV-дронів для бригади «Рубіж». Зараз минув уже Яготин, рухаюсь на Полтавщину. Без пригод тут теж не обходиться. Коли йшов до Луцька, то за кілометрів двадцять до міста знайшов двох собак. Одне було поранене. Не міг його просто покинути, тому мерщій дзвонити волонтерам. Але отримавши відмову, викликав поліцію, мені допомогли евакуювати тварин. Песиків назвали Петрівна та Романівна. Зараз з ними все добре. А так мене не лякають ні примхи природи, ні можливі проблеми зі здоров’ям. Бо ноги болять, і медики мені взагалі радять не займатись таким, бо зроблю собі гірше.

Читайте також: На протезі й в гори, і на марафон: історія студента-фізика, який у 18 років опинився на війні

— Скільки в середньому за день проходите?

— Десь 16−18 кілометрів. Так, у мене тяжкенький рюкзак, купа проблем зі здоров'ям, а ще доводиться під час трансляцій «воювати» з ботами й боротись з тим, аби не заблокували акаунт через скарги окупантів. Але це все одно легше, ніж знаходитися «на нулі». Військові теж втомлюються, але вони не здаються!

Раніше «ФАКТИ» розповідали, як ветеран війни без кінцівок Сергій Храпко допомагає побратимам.

547

Читайте нас у Facebook