Працює одним пальцем лівої ноги: історія про 20-річного хлопця, тіло якого у дитинстві скував параліч
«Цьогоріч збирався вступати до вишу, вже навіть документи подав на факультет психології. А потім передумав. Навіщо витрачати п’ять років свого життя, щоб отримати диплом? Адже зараз є купа курсів, на яких можна лише за три місяці опанувати практичні знання. Тому хочу купити курси з психології в міжнародній школі Expert. Психологія для мене дуже важлива, оскільки я часто працюю з людьми і мені потрібно розуміти кожного. Дуже хотів би також покращити свою вимову», — написав мені Олег у телеграмі. Отак, як є, — грамотно, з усіма розділовими знаками.
Все наше інтерв’ю відбувалося у письмовому форматі, бо Олег має значні вади вимови й переймався тим, що я його не зрозумію. А я, навпаки, хвилювалася за те, що йому важко друкувати. Адже хлопець робить це… одним великим пальцем лівої ноги. Оскільки його тіло змалечку скував параліч.
«Маркетолог, який працює одним пальцем лівої ноги», — так він представляється у соціальних мережах.
Рухома душа й рухомий інтелект в нерухомому тілі
— Більшість людей думає, що мені важко друкувати, але це не так. Я можу втомитися після години друкування, але через 5−10 хвилин відпочинку знову без проблем працюю, — заспокоює мене хлопець.
Багато хто називає Олега Сергачова українським Ніком Вуйчичем. Бо є в цього маленького хлопця з неслухняним тілом і вагою всього 35 кілограмів така велика сила духу, така жага до життя, що це надихає всіх, з ким він спілкується. Усіма своїми вчинками він доказує: не існує бар’єрів, які неможливо було б подолати. Що можна заробляти на гідне життя, працюючи єдиним пальцем на нозі і, звісно, головою. І що можна бути щасливим у стосунках, навіть якщо на побачення тебе привозять у кріслі колісному.
Олег — четверта дитина у родині. У нього є три старші сестри, які живуть окремо, і молодший дев’ятирічний братик Дениско, з яким у нього особливий духовний зв'язок.
Він народився абсолютно здоровим хлопчиком, але у півтора року перехворів на енцефаліт, що вражає нервову тканину головного мозку. Це призвело до тяжкої інвалідності, оскільки порушилися нейронні зв’язки. Лікарі давали невтішні прогнози: не буде говорити, мислити й навіть сидіти. Йому прогнозували лежаче життя «овочу».
На щастя, інтелект Олега не постраждав. Певно, якби родина займалася реабілітацією хлопчика з дитинства, у нього був би певний прогрес у фізичному розвитку. Однак він потрапив на огляд до фахівців надто пізно. Йому навіть зробили пару операцій, проте вони нічого по суті не змінили.
А вивела Олега у широкий і безмежний світ інтернету його нова сусідка Світлана Новікова. У 2019 році жінка перебралася з Києва до Вельбівки і придбала хату поряд із Сергачовими. Подробиці того, чому здібний підліток з обмеженими можливостями роками перебував у чотирьох стінах і практично не розвивався, ми опустимо. На той момент його батько помер, а мама не могла впоратися з життєвими обставинами. Діти були соціально запущеними. Світлана, як нова мешканка села, як педагогиня й психологиня, як віруюча та просто небайдужа жінка й мати, одразу ж почала бити на сполох: беззахисну дитину треба витягувати з тієї безвиході, в якій вона опинилась. У сільраді й соціальній службі їй відповіли, що вони тримають усе під контролем. А оскільки мама не зверталася до них за допомогою, тому вона її, мовляв, не потребує. Вона пропонувала оформити дитину в спеціалізований заклад, але з’ясувалось, що такий інтернат усього один, в Олешках Херсонської області. Але з тим оформленням, сказали чиновники, багато клопоту, це додаткові витрати, та й взагалі, дитині краще погано вдома, аніж добре в інтернаті.
— Певно, це єдиний випадок, коли бюрократизм чиновників перетворився на плюс, — усміхається пані Світлана. — Олешки, на жаль, потрапили під окупацію…
Щоб якось розширити світ для Олега, родина Новікових подарувала йому насамперед смартфон. На диво, він його досить швидко освоїв і, коли йому була потрібна якась допомога, телефонував.
А допомога хлопцеві з тяжкою формою інвалідності потрібна постійно й в усьому, адже він не може самостійно ні поїсти, ні одягнутися, ні сходити в туалет… Світлана підключила до боротьби за Олега місцеву громадськість, волонтерів, вірян з Києва. На зібрані благодійні кошти знайшла йому доглядальницю з-поміж місцевих мешканок. Але та затрималась на роботі недовго — по-перше, її хазяйнування не подобалось мамі Олега, по-друге, родичі доглядальниці були проти втручання, як вони вважали, у чужу сім’ю, тому просто заборонили їй бувати в ній.
— На щастя, в Олега рухома душа, рухомий інтелект і рухоме серце, — відгукується про нього Світлана Новікова. — Благодійники подарували йому комп’ютер, і він став хлопцеві інструментом для навчання та заробляння грошей.
Хтось може назвати це дивом, але минуло зовсім небагато, й Олег отримав фінансову незалежність, познайомився з дівчиною і вони перебралися в орендовану ним квартиру в Гадячі, яку він оплачував.
Та про все по черзі.
«Нові професії освоюю методом тику»
Вже у 17 років Олег Сергачов за допомогою волонтерки Віталіни Пінчук відкрив ФОП, а за сприяння Світлани Новікової місцеве сільгосппідприємство оформило його на роботу. В обов’язки хлопця входило просувати агрофірму в соціальних мережах.
— За місяць роботи мені заплатили 6 000 гривень. Приблизно стільки ж, скільки я отримував на той час пенсії з інвалідності, — пригадує Олег. — Ми скинулися з мамою порівну грошима й купили Денисові планшет. А собі я купив кеди Converse, про які давно мріяв.
Однак робота мені не подобалася, тому я на ній не затримався. Невдовзі знайома мені власниця бухгалтерської компанії «Твій Звіт» поцікавилася, чи вмію я розробляти боти. Я відповів, що спробую. Методом тику, логіки, інформації з інтернету таки створив той бот і був щасливий, що опанував новий інструмент для заробітку. Перше завдання фірми виконав доволі швидко. Пізніше отримав ще кілька замовлень на розробку телеграм-ботів.
Хлопець також працював на Prom.ua, в книжковому магазині Zobibook, був Direct-менеджером виробників 3D-шпалер. На останній роботі мав гарні результати, отримував премії. Ба більше, йому надходили навіть пропозиції навчити інших менеджерів робити такі ж успішні продажі через листування, як у нього.
Олег пишається тим, що жодного разу не провалив дедлайни. Попри відсутність світла, короткі терміни здачі проєкту, завжди вчасно справлявся із завданнями.
Читайте також: «Через 10 років я бачу себе на вершині Евересту»: ветеран про поранення й нове життя
Блогер та підприємець Влад Ясько, у якого Олег опановував перші онлайн-професії з просування бізнесу в інтернеті, був вражений цілеспрямованістю свого учня.
— Я не вирізняюся особливою сентиментальністю. Часто ігнорую тих, хто у мене клянчить, просить, бо щиро вірю, що кожен може сам добитися будь-якого грошового результату, якого він хоче. І приклад з Олегом має закрити роти всім жебракам, які просять дати їм курс безплатно чи дати грошей, — говорить Влад. — Паралізований хлопець з села друкує лише пальцем ноги, не може говорити, може лише слухати… Почав навчатися у мене в 17 років і невдовзі написав, що отримав від свого першого клієнта 180 доларів.
Так само захоплений упертістю й скромністю Олега блогер і власник онлайн-школи з маркетингу Ігор Рорк (Скорик).
— Олег — мій підписник, маркетолог. Якось він повідомив мені, що в нього з’явився клієнт на 800 доларів, і питав, чи етично вести його, якщо він працює з його прямими конкурентами. Олег розвивається фінансово, не будучи злим комерсантом. Навпаки, як на мене, занадто заморочується.
Лишень вдумайтесь: людина заробляє на життя одним пальцем лівої ноги! На зароблені кошти самостійно орендує квартиру, найняв собі помічників і в цілому сам себе забезпечує. Ну, це просто очманіти, як можна використовувати власні можливості! Це людина, яка надихає!
— На останній роботі я працював з понеділка по суботу з 10:00 до 19:00, щодня у мене було до пів сотні клієнтів, яких я консультував, оформлював від них замовлення, — хвалиться Олег.
— Ти так легко змінюєш місця роботи… Чому?
— Я шукаю себе. На сьогодні також безробітний.
— Твої фізичні обмеження не є причиною у відмові в працевлаштуванні?
— Буває по-різному. Іноді мені відмовляють: бояться, що неякісно виконаю роботу, а іноді говорять, що перетелефонують, і на цьому все закінчується.
— Як тобі спало на думку заробляти гроші в інтернеті?
— А що, в мене є інші варіанти? Як тільки благодійники подарували мені смартфон і ноутбук, а компанія «Аватор» провела пожиттєвий безплатний інтернет, так я й почав працювати. Наразі користуюсь смартфоном та ноутбуком, які придбав за власні кошти. А перший телефон Nokia X2−02 мені подарував один депутат, коли мені було шість років. Я й свого молодшого брата навчив користуватися гаджетами…
Зараз у своєму телеграм-каналі провожу підкасти з різними людьми про історії успіху та залежності, на теми релігії та історії. Планую також підкасти про булінг та стани аутизму. На цьому не заробляю, бо маю невелику аудиторію. Іноді навіть йду в мінус, роблячи підписникам всілякі подарунки, щоб привертати більше уваги.
Наразі шукаю роботу розробника телеграм-ботів або Direct-менеджера на повний робочий день.
«З будь-якої дупи є вихід»
— Ти й з дівчатами знайомишся в інтернеті? — цікавлюсь у свого співрозмовника.
— Так, зазвичай на сайтах знайомств. Але, коли жив у місті, то міг без проблем під'їхати до дівчини й наживо з нею познайомитися. Я не боюсь ні дівчат, ні їхніх відмов. Вони кажуть, я приваблюю їх своєю наполегливістю, відкритістю, чесністю та щирістю.
Перший раз я закохався у 14, і це було в реалі. Ми гуляли зі старшими дівчатами, одній з яких я симпатизував. Інша, з якою ми досить довго були знайомі віртуально, просто розкручувала мене на гроші. У стосунках з Аліною у мене були й романтика, й ревнощі, й сварки… Ми мали досвід спільного проживання. Я був ініціатором цього — знайшов квартиру в Гадячі, взяв на себе оплату… На жаль, щастя тривало всього місяць. Після розставання з дівчиною я цілий рік жив один. Повертатися у Вельбівку не хотів. Тож став шукати помічників, які доглядали б мене й підтримували порядок у квартирі. Доглядали всі, хто міг: і двоюрідний брат, і друзі, й колишня дівчина. До речі, соціальний робітник мені не підходить, бо він працює за графіком у певні дні й то лише годину.
Одного разу зі мною нікого поруч не виявилося, а мені треба було в туалет. Тому я викликав таксиста й попросив його допомогти мені. Він допоміг, я йому заплатив, і чоловік поїхав.
Мораль: яка б дупа у вас не сталася — жартуйте, фантазуйте та креативте, тому що з будь-якої дупи є вихід, а сльози або сварки тут не допоможуть.
Олег поки що бачить себе у вільних стосунках — у них, каже, менше нервів.
— Але якщо у майбутньому в мене з’явиться нове кохання і якщо моя дівчина захоче працювати чи розвиватися, я не заперечуватиму. Та все ж основним захисником і годувальником буду я, — заявляє хлопець.
У нього було ще одне кохання — Анастасія. Дівчина погодилася розповісти про свої стосунки з ним:
— Ми познайомились на платформі для знайомств у телеграмі. Про фізичний стан Олега я знала із самого початку, бо в анкеті він прикріпив свої фото. Мені було цікаво дізнатись, що це за людина, як він може набирати тексти на телефоні, бо, на перший погляд, здавалось, це неможливо.
Почуття до нього в мене виникли доволі швидко. Мене привабило те, що, не зважаючи на обставини, хлопець завжди був на позитиві й випромінював оптимізм. Вразила допитливість, вміння вести діалог, велика жага до життя, бажання рухатися вперед та навчатися нового. Далеко не кожен фізично здоровий може стільки, як Олег.
Згодом ми познайомились у реальному житті. З ним було комфортно ментально, але я зрозуміла, що переоцінила себе, бо не була готова до випробувань, які треба було долати щодня. Я не могла йому дати всього, чого він потребував.
Для мене це був дуже неординарний досвід, і мені сподобався час, проведений з ним. Це щира людина, з якою приємно говорити. Ми лишилися друзями.
Страх висоти, пітон і тарантул
Зараз хлопець знову у Вельбівці, біля мами, але мріє перебратися до міста, де більше можливостей для самореалізації.
— У селі мені дуже сумно та нудно. Я 24/7 вдома, у чотирьох стінах, наживо ні з ким не спілкуюсь, окрім мами та братика, дуже мало гуляю… Ось у місті було набагато краще! Я працював, гуляв, проводив мотиваційні зустрічі в різних закладах, заводив нові знайомства, знімав соціальні відео… Це було дуже круте життя!
Читайте також: «Мамо, де мої ноги?»: два роки тому юнаку потягом відрізало обидві кінцівки, але він тренується і мріє про нагороди Паралімпіади
— Олег доволі самостійний у тому просторі, який йому доступний, — каже Світлана Новікова. — Він із задоволенням займається громадською діяльністю. Поки жив у Гадячі, місцеві активісти залучали його до інспектування доступності міської інфраструктури. Виявилось, що люди з обмеженими фізичними можливостями не могли потрапити до одного з маркетів, бо власники велосипедів прив’язували їх прямо на пандусі. Олег вказав на цю проблему директорові магазину, і проблема вже вирішена: біля торгового закладу розширили велопарковку, установили кнопку виклику персоналу, якою користуються маломобільні громадяни.
Завдяки висновкам Олега міськрада включила у план реконструкції тротуари й дороги у центрі міста, які він також моніторив. У деяких місцях буде перекладена тротуарна плитка, у деяких — понижені бордюри.
Ми провели з ним низку мотиваційних зустрічей у шкільних та трудових колективах. Олег дуже сумлінно до них готувався. Присутні на зустрічах були вражені його силою волі.
Я прагну підтримувати і розвивати в ньому самостійність, тому говорю Олегу: «Пробуй робити сам, а якщо вже щось не вдасться, звертайся до мене, я поряд». У нього все, на щастя, виходить. Інколи він робить помилки. Але ми домовилися так: кожна помилка — це набутий досвід, тому не варто розчаровуватися. Буває, пише: «Набутий досвід коштував мені сьогодні 1000 гривень». І ставить смайлик.
В юнака, який живе в паралізованому тілі, ще багато нереалізованих планів.
— Безмежно хочу стрибнути з парашутом і влаштувати фотосесію з пітоном і з тарантулом. Я дуже боюся змій та павуків і хочу йти назустріч своїм страхам, — зізнається Олег. — До речі, висоти я теж боюсь, тому в червні цього року здійснив банджі-джампінг й відчув неймовірний прилив адреналіну, який буває у вільному падінні. А ще хочу потрапити на Балі…
— Мій досвід показує, що жити з важкою формою інвалідності мегаскладно, але можливо, — підкреслює хлопець. — Я прагну до повноцінного життя. Для мене це можливість не залежати від інших. Можливість навчатися, працювати, вільно подорожувати…
У нього є ще дві набагато прозаїчніші мрії — мати візок з електроприводом й асфальтову дорогу від дому у Вельбівці до вулиці з твердим покриттям.
Раніше «ФАКТИ» розповідали історію кохання бійця, що втратив ноги, та його коханої, яка ходить на протезах.
Фото надані Олегом Сергачовим
1249Читайте нас у Facebook
