ПОИСК
Україна

«Те, що ноги не працюють, — це не вирок, просто невелика особливість»: історія про унікального спортсмена з ДЦП, який встановив рекорд України

20:20 11 липня 2022
Микола Хом'яков

20-річний харківський спортсмен з інвалідністю Микола Хом'яков став рекордсменом України в жимі на паралельних брусах із додатковою вагою. Хлопець із діагнозом ДЦП виконав неймовірне — жим на паралельних брусах із додатковою вагою 51, 500 кілограмів. А свій рекорд присвятив рідному місту, землякам та захисникам нашої держави. «ФАКТИ» поспілкувалися з тренером спортсмена, яка і поділилася подробицями підготовки та емоціями після нього. А ще Олена Привалова розповіла про заповітну мрію Миколи, яку пообіцяла йому здійснити.

— У Миколи перша група інвалідності з дитинства. Проте він навчався у звичайній школі, мав багато друзів. Це велика заслуга його батьків. Із хлопцем ми познайомились минулого літа на благодійному заході, організатором якого я була. Ми тоді влаштували забіг, де свою силу духу продемонстрували люди з інвалідністю на візках. Й серед них був Микола, якого запросив товариш.

Дистанцію десять кілометрів він подолав останнім. Пам’ятаю як вперше побачила його, то подумала — що не так із цим хлопцем, адже погодьтесь, зазвичай у багатьох категорія осіб з інвалідністю не завжди викликає асоціацію темного й навіть неблагополучного. Хоча насправді це зовсім не так! У мене Микола викликав враження щасливого, вихованого та доброго хлопця. Грамотна мова, зовнішня краса, розумний погляд, акуратно одягнений — таким я побачила його.

Микола з сертифікатом про рекорд

Потім був другий забіг — 21,1 кілометр, жодного разу не зупинився навіть! Після того Микола мені зателефонував й розповів, що він задля реабілітації займався плаванням з 11 років, отримав звання майстра спорту й хотів би влаштувати змагання по параворкауту. Потрібна допомога та спонсори. Залюбки погодилась, ми зустрілись із хлопцем у торговому центрі і я знову була вражена наскільки він адаптований до суспільства, жодного сорому чи страху, тільки впевненість та відкритість. Цими рисами, а ще своєю людяністю та працьовитістю Микола й підкорив мене як тренера. Невдовзі ми влаштували змагання, де брали участь дорослі та діти з інвалідністю, й продовжили наше спілкування після них.

Читайте також: «Вона буквально жила спортом і вміла зарядити цією енергією інших»: 20-річна Дар’я Курдель стала однією з жертв обстрілу рашистами Кривого Рогу

Якось Микола заявив мені, що хоче встановити рекорд з віджимання на брусах з додатковою вагою. І я, маючи дві вищих спортивних освіти та 45 років тренерського стажу, погодилась йому допомогти. Не лише тренувати, а й взяти на себе фінансові зобов’язання, адже потрібно було возити спортсмена на таксі до залу та назад. Але я настільки вірила у Миколу, що жодного сумніву у тому чи правильно ми все робимо, не мала. Ба більше, підготовка до цього рекорду допомогла мені пережити особисту трагедію, адже восени у минулому році загинув мій коханий чоловік.

- Розкажіть як саме проходили ваші тренування із вашим особливим спортсменом?

- Ми почали займатись від 5 грудня. А перед тим подали заявку до організаторів «Національного реєстру рекордів України», що віджиматись будемо із додатковою вагою 50 кілограмів. Й зробимо це 15 травня. По 5−6 разів на тиждень ми працювали у залі. Тренування по 5−6 годин, бо відпочинку Микола потребував більше, адже така специфіка людей із ДЦП, ми могли тренувати тільки верхню частину тіла, на яку і йшло все максимальне навантаження. Ноги хлопець відчував, але ходити не міг, відповідно ми не могли задіяти нижній прес та нижню частину спини. Щоб дотримуватись баласту, прив’язували до ніг вагу. Справжнім випробуванням було затягнути Миколу з візка на бруси, але ми то все мужньо терпіли та боролись. Якось ми поїхали в зал, де займались здорові хлопці і вони були приємно вражені, що Микола таке витворяє на брусах! Мовляв, не кожен без інвалідності таке може. Спортсмен уже був дуже близько до мети, він підіймав контрольну вагу і я розуміла, що до 15 травня у нас все вийде. Але тут почалась війна.

Тренування привели до успіху

Я із дітьми залишилась у Харкові, а Микола з рідними виїхав у область. Коли ж снарядами розбомбило вікна мого дому, я переїхала до Вінниці. І ми вирішили тренуватись онлайн — без додаткової ваги та відповідного спортивного обладнання. Й навіть у такій ситуації ми не панікували, головне було — вибудувати необхідну базу, з якою потім буде в рази легше. Щодня у зумі Микола виконував понад сто віджимань, з часом я зрозуміла, що необхідно щось змінювати, бо без додаткової ваги рекорд не поб'єш.

- І що ж ви вирішили робити?

- Слава Богу, допомогли друзі з Києва, які поселили мене із дітьми на базі одного зі спортивних інтернатів. Невдовзі я перевезла сюди Колю, його маму та сестру. Й так як на території є бруси, ми продовжили тренуватись на вулиці, щодня по 6−7 годин, незважаючи на спеку чи дощі. Якось прийшов невиспаний і швидко вийшов. Думала, що додому, а він вмився снігом і мерщій до роботи над собою, щоб тільки я не бачила, що йому важко.

Читайте також: «Переводжу на нього погляд, а він перестав дихати»: український чемпіон світу розповів про пережиту на війні трагедію

Я ніколи не кликала Миколу на заняття, інколи навіть зупиняла його, бо потрібно й відпочивати. Коли Микола був гарно підготовлений, ми призначили дату рекорду — 25 червня. Нам надали залу у селі Щасливе, за що дякую всім причетним. В мене не було жодного сумніву, що мій вихованець справиться. Хоча специфіка ДЦП передбачає те, що якщо людина з цим захворюванням нервується чи потрапляє у стресову ситуацію, починається спастика. Та навіть і тут я не переживала, адже підготувала Миколу і психологічно.

Перед вирішальним виступом в нього була розминка півтори години і дивлячись на нього, я зрозуміла, що він готовий як фізично, так і психологічно! Його завданням було красиво опуститись з додатковою вагою, показати гострий кут і піднятись доверху на брусах. При чому для рекорду достатньо було кута 90 градусів. Але Микола і тут перевершив себе — він взяв кут 78 градусів та вагу 51, 500 кілограмів. Ще й зробив другий раз на біс — просто ідеально!

Тренер завжди поруч

Після того як йому вручили диплом, він не плакав. Але в нього був вираз обличчя як у маленької дитини. Мовляв, невже я це зробив. Й потім в очах забриніли сльози. Глянула на нього — наскільки ж він людяний.

— Як думаєте, в чому феномен Миколи Хом'якова?

- Це сильна духом людина. Завжди каже: «Те, що ноги не працюють, — це не вирок, просто невелика особливість».

Знаєте, на його шляху зустрічались різні люди. й були таксисти, які неохоче брали його у машину, або ж не хотіли допомогти дістатись ліфта. Й навіть це не відбило бажання у хлопця займатись. Він трудиться постійно.

Це людина, яка не чекає, що хтось їй щось дасть, а навпаки хоче сама заробляти власні кошти. Тому я й запропонувала йому займатись ще й тренерською діяльністю, тим паче хлопець навчається у Харкові в Інституті фізичної культури. І ви уявіть собі — Микола тренував дітей, а потім готувався до рекорду. А вже після переїзду до столиці хлопець безкоштовно займався з переселенцями. Навіть я довірила йому свого сина, а це свідчить про велику довіру та повагу до цієї людини.

Це настільки щирий та порядний спортсмен, що з такими йти в гори нестрашно! Я вдячна Колі за його самовіддачу й за те, що дав можливість довести його до такого рівня.

У моєму кабінеті в Харкові є світлина Колі на візку, і дивлячись на неї, я хочу, щоб він потрапив на Паралімпійські ігри -2024 у категорії пауерліфтинг, жим лежачи. Так, зараз війна і це вкрай складно буде, бо потрібно відразу їхати на змагання міжнародного рівня, але ми зможемо. На мою думку, для осіб з інвалідністю спорт — одна з небагатьох можливостей повірити в себе, що вони можуть все.

- Думаю, що з такою жагою до життя цього хлопцю слід відвідувати шпиталі та зустрічатись із нашими пораненими бійцями, аби вони теж не втрачали віру у себе. Чи маєте таке бажання?

- Так, залишитись у молодому віці без кінцівок чи сісти в інвалідний візок — це страшно. Ментально для воїнів нічого не змінилось, вони продовжують бути чоловіками. І важливо показати їхню значущість, це можливо через спорт. І Микола для наших героїв може стати чудовим мотиватором, бо він жодної секунди в собі тепер не сумнівається. Думаю, що втілимо цю ідею в життя й будемо мотивувати інших.

Фото надала Олена Привалова

829

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів