ПОИСК
Інтерв'ю

Анатолій Крим: «Мій новий роман — про майбутнє України, там вона розпалася за інтересами»

15:10 4 листопада 2021
Анатолій Крим

Розмовляти з письменником, сценаристом та драматургом Анатолієм Ісааковичем Кримом — неймовірне задоволення. Він аж ніяк не забронзовілий живий класик, хоча, як то кажуть, має право, адже його книги перекладені десятками мов, а п'єси йдуть на підмостках театрів багатьох країн. Інтелігентний, тонкий, іронічний, точний в оцінках того, що відбувається в країні й глибоко обізнаний в її історії. Це зараз така рідкість.

Його спогади (прекрасний оповідач!) є унікальними, адже він дружив з тими, чиї твори внесені до шкільних хрестоматій з літератури. Жаль, що Крим дуже рідко дає інтерв'ю. Таких, як він, треба слухати та чути.

Наша розмова — про минуле та сьогодення України, про особистостей, які вплинули на перебіг її історії, про творчість та ще багато про що іншого.

«Думаю, що Україна живе в якійсь старій матриці»

— Анатолію Ісааковичу, останніми роками полки книгарень заполонили твори графоманів, журналістів витіснили блогери, ми вже не в змозі відрізнити фейки від правди. Як не загубитися у цьому інформаційному потоці?

— Якщо слідувати теорії Ейнштейна про те, що ми існуємо в кривизні простору-часу, то інформація доходить до нас у дуже спотвореному вигляді. Ми не встигаємо її переварити. Вона в нас миттєва і кожну накриває наступна хвиля. Те саме і з гучними скандалами, що відбуваються у світі. Здавалося б, стався неймовірний скандал, який має підірвати та знести все, як ядерна бомба. А через три години його змінює інший, набагато голосніше першого і вдесятеро гірше. Думаю, найімовірніше, це керований хаос.

— Ким керований?

— Не знаю. Я не прихильник конспірологічних теорій. Начебто всі ці розмови про якийсь «золотий мільярд» здаються фантастикою. Але якщо подивитися, що відбувається з Україною за останні тридцять років, то розумієш, що у горезвісний «мільярд» ми не вписалися.

— Що, на вашу думку, відбувається?

— Думаю, що Україна живе в якійсь старій матриці. У нас, коли говорять про історію, чомусь починають відлік у кращому разі з розпаду СРСР. Я ж веду відлік з 1667 року, коли Річ Посполита та Росія, підписавши Андрусівське тимчасове перемир'я, щоб більше не воювати й створити заслін перед Османською імперією, поділили Україну на дві частини. Росія взяла під свій патронат Лівобережну Україну, а Польща — Правобережну. Природно, ментальність Заходу та Сходу увійшли до менталітету народу за образом та подобою господарів.

Читайте також: «У середині XVII століття Османською імперією правила українка Надія»: трагічна історія норовливої українки на ім'я Хатідже Турхан

Чому в нас вважають, що національний характер України — це Запорізька Січ? Вибачте, це був абсолютно окремий витвір, який жив за принципом «як нам вигідніше». Коли Івану Сірку було вигідно, він йшов до російського царя, отримував від нього платню (на ці гроші існувала Січ), а коли невигідно — міг укладати союзи і з турками, і з кримськими татарами. Таке закладено у нас у генетичному коді. А куди подітися Україні, коли її з трьох боків «лагідно» душили могутні сусіди?

— Восьмий рік триває війна Росії та України. Багато експертів кажуть, що це ще й зіткнення світоглядів — ми дивимося у майбутнє, Росія живе минулим.

— Не сказав би, що то боротьба світоглядів. Повторюся, що Україна живе в якійсь старій матриці, вона в ній замкнулася і спрощує і свою історію, й історичні персонажі до якихось примітивних понять.

Я давно вивчаю долю Івана Степановича Мазепи. Це особистість загадкова, унікальна та дуже знакова для України. Він вибивався з когорти всіх наших гетьманів. На жаль, Мазепа спалив свій архів, тому все, що про нього відомо, можна знайти лише у листуванні сучасників, сухих хроніках, звітах та працях дослідників. При цьому одні трактують його вчинки позитивно, інші діаметрально протилежно.

Я написав про нього невелику повість, п'єсу та сценарій багатосерійного блокбастера. Рік тому продюсерська компанія «Сінемадей» навіть отримала аванс на знімання фільму, пройшов пітчинг (презентація кінопроєкту. — Авт.). І раптом усе різко загорнули. Нам сказали, що ця тема нікого не цікавить. Однак через пів року стало відомо, що той же телеканал (не називатиму його) все ж таки збирається знімати фільм про Мазепу. Прикро, що сценарій ходив по руках.

«З висоти своїх прожитих років розумію, що обіцянкам будь-якої влади немає віри»

— Хочете сказати, що його можуть, м'яко кажучи, запозичити?

— Не стверджую. Проте з моїм досвідом, обпікшись на молоці, дуєш і на воду. Зауважу лише, що всі свої твори я реєструю у Бібліотеці конгресу США (Анатолій Крим — член Американської академії науки, освіти та мистецтва; до хрестоматії із зарубіжної літератури Массачусетського університету включені твори Лермонтова, Ахматової, Цвєтаєвої та Крима. — Авт.). Тож якщо хтось захоче щось «запозичити», йому доведеться мати справу з американськими адвокатами.

Але все ж таки мова не про цей окремий випадок, мова про Мазепу. Трактування його вчинків залежить від того, хто та як їх трактує. Ось ми розпочали розмову з історії. У нас в якийсь момент створили Інститут національної пам'яті. Тепер не талановиті історики й навіть не Інститут історії Академії наук, а якась людина диктує нам, як ми маємо сприймати історичні події — це добре, а це погано, шкідливо і неправильно. Мене такий підхід смішить, бо в Україні живе щонайменше тисяча людей, які розбираються в історії краще за тих, хто тепер намагається загнати нас в історичне «стійло». Це не нагадує вам «совок» із генеральною лінією КПРС?

Я це відчув по постановці п'єси «Остання любов гетьмана» про кохання Мазепи та Мотрі. Я її написав років десять тому. Першим її вирішив поставити полтавський театр імені Гоголя. Однак невдовзі мені з жахом дзвонить директор театру. Виявляється, чиновники з облдержадміністрації вирішили заборонити «дуже шкідливу виставу». Вони побачили в п'єсі «наклеп на гетьмана», мовляв, не може бути, щоб у нього було кохання з шістнадцятирічною дівчинкою. Чесно кажучи, я втратив дар мови. Лише запитав: «А вони в курсі, що про це писали Пушкін, Словацький, Байрон, Чайковський, що з десяток світових геніїв харчувалися цим сюжетом дві сотні років?»

Поїхав до Полтави подивитися, що відбувається. Виявляється, там частина жителів недолюблює Мазепу, мовляв, через нього полтавський край зазнав величезних втрат (це радянська ідеологія). Друга безапеляційно вважає, що він герой, який не підлягає навіть найменшій критиці. А вистава досі йде, хоча, як правило, постановки в обласних театрах тривають два-три сезони, не більше.

Після цього я написав невелику книгу для підростаючого покоління — ніби сповідь від імені Мазепи. Українською мовою її переклав мій друг Юра Рибчинський (виявляється, три великих сучасники — Анатолій Крим, Ігор Поклад та Юрій Рибчинський — дружать ще з часів служби в армії. — Авт.). І продовжував працювати над матеріалами.

Юрій Рибчинський, Ігор Поклад та Анатолій Крим дружать з часів служби в армії (фото зі сторінки Анатолія Крима у Facebook)

У психології є термін «когнітивний дисонанс». У мене він стався, коли почав розбиратися в реаліях XVII століття. Наприклад, став думати, звідки у Києві з'явився пам'ятник Богдану Хмельницькому — гетьманові, який підписав із царем васальний договір (кажуть, що цього документа немає — Росія багато архівів підчистила: там це улюблене заняття ще з часів Катерини II). Причому пам'ятник поставив українофоб Олександр III, при якому Валуєвський циркуляр душив усе українське на корені. Чому російський самодержець висунув саме цю фігуру?

Читайте також: «Біля Десятинної церкви знайшли скарб, який насилу помістився у два мішки»

Розкажу, звідки виник мій інтерес до Мазепи. Якось до мене в гості приїхав приятель із Польщі, дуже талановитий письменник, перекладач моїх книг Ян Ціхоцький. Ми пішли з ним до Києво-Печерської лаври. Показуючи на дзвіницю, я розповів, що Мазепа дав мільйон золотих дукатів, щоб збудувати цю красу. І одразу поряд екскурсовод «просвітив» групу інтуристів: «Зараз ми з вами пройдемо до могили Кочубея, якого вбив зрадник Іван Мазепа». Мій друг дістав із кишені десять гривень із портретом гетьмана і посміхнувся: «Як це розуміти?» Я відповів: Це Україна. Розумій як хочеш". Ось яскравий приклад нашого ставлення до Мазепи.

Сьогодні його ім'я у Росії під забороною. На відміну від України, там щільно займаються своєю історією. Звичайно, переписують на догоду політичному моменту з позицій прославлення самого поняття імперії. Ось чим відрізняється історик від письменника? Історик шукає відповіді на запитання «коли» та «хто». Письменник ставить запитання «навіщо» та «чому».

На жаль, Україна за тридцять років незалежності не спромоглася зайнятися ані вивченням власної історії, ані яскравим втіленням її у літературі, театрі, кіномистецтві. Заміною служить міфотворчість — історію підміняють міфами. Якось мій онук-підліток на моє запитання про головного історичного героя України відповів: «Тарас Бульба»…

Ми розпочали історичний екскурс з Андрусівського перемир'я. Якщо докладно розбиратися в мотивації вчинків, можуть виникнути незручні питання. Наприклад, Кочубей був генеральним писарем. Ця посада рівнозначна посаді прем'єр-міністра. Він жив від щедрот гетьмана, а також із нажитого майна. І раптом при Мазепі став генеральним суддею. Чому він сам пішов на нижчу посаду? Річ у тому, що у нас не читають навіть таких істориків, як Костомаров чи Соловйов, до яких я ставлюся з певною обережністю. На допомогу приходить забута наука читання між рядками. А у нас Мазепу та Кочубея малюють лише однією фарбою — один білий, другий чорний, або навпаки. Але насправді все було складніше. Ці перипетії були закладені в моєму сценарії. Але говорити про це зарано, бо мій продюсер має серйозні дискусії з Держкіно України.

Читайте також: Френсіс Форд Коппола: «Щоб залишатися молодим, потрібно конкурувати з самим собою колишнім»

У моїй біографії нещодавно стався дуже дивний епізод. Спершу я познайомився з одним із найцікавіших продюсерів Юрієм Карновським. Він привіз сюди американську команду, зняв серіал «Слов'яни», фільм «Мир вашому дому» (за Шолом Алейхемом) та завершував роботу над «Захаром Беркутом». Юрій зібрався зняти фільм за моїм оповіданням «Льовушка» (оповідання Анатолія Крима та вистава, яка з аншлагами йде на сценах багатьох театрів. — Авт.).

Сцена зі спектаклю «Льовушка» (Театр на Подолі)

Так от, у Держкіно через затримки, пов'язані з пандемією, зібралося три мої сценарії. Серіалом «Мазепа» мала зайнятися американська команда, «Льовушку» — знімати Віталій Малахов, а ліричну драму — один із класиків українського кінематографа В'ячеслав Криштофович. І всі три сценарії Держкіно успішно зарубало.

Знаєте, у чому парадокс? Через три дні президент Зеленський нагородив мене орденом «За заслуги» за значні досягнення у галузі кіномистецтва. Звучить трошки знущально. Коли мені почали телефонувати та питати, як таке може бути, я бадьоро відповідаю: «Це відкидає будь-які звинувачення в тому, що в нас диктатура, що без президента нічого не вирішується. Це означає, що його погано інформують або що кіношні сошки й в гріш не ставлять свого колишнього колегу».

Фільми все одно знімуть. «Льовушкою» після Нового року займуться американці. Зніматиме Малахов, гратиме українські актори. Щоб не вийшло, як у «Покровських воротах»: «Наші грають французьке життя». «Мазепу» американці розглядають із величезним інтересом. Вони вміють знімати такі цікаві історії. А сценарієм «Лист до Бога» зацікавилися ізраїльтяни. Звичайно, все це весело та сумно, але з висоти своїх прожитих років розумію, що обіцянкам будь-якої влади немає віри.

«Від миготіння порожніх і нічого не значущих персон ряботить в очах»

— Що ви маєте на увазі?

— «Соціальний ліфт». Не для мене. Для молодих.

— Так ми цей «соціальний ліфт» бачимо вже два роки.

— Я далекий від суспільно-політичних процесів, вважаю, що роль письменника в іншому — виховувати почуття, смаки, турбувати душу. Поясню, чому я таки впевнений у правильності постулату, що справжня популярність до письменника приходить після його смерті, як це страшно не звучало б. Нам здається, що Шекспір усе життя був відомим і затребуваним. Адже його «розкопали» через сто років після смерті.

Я в житті не зримував і двох рядків, але дуже люблю вірші Євтушенка, Пастернака, Рибчинського. У вірші Пастернака «Быть знаменитым некрасиво» є чудова строфа: «Позорно, ничего не знача, быть притчей на устах у всех». Щодо суспільного життя в Україні там слід замінити одне слово. Вийде: «Прекрасно, ничего не знача, быть притчей на устах у всех». Від миготіння порожніх і нічого не значущих персон ряботить в очах.

— На вашу думку, що сьогодні може об'єднати українців?

— Хотів би, щоби нас об'єднала спільна історія.

Чому я постійно говорю про матрицю? Тому що Україна існує у схемі, заданій радянською владою. Ми не перейдемо у вільний від забобонів світ, поки не розповімо свою історію правдиво, якою б сумною та хворою вона не була. Розкажемо передусім собі.

Ось сьогодні кричать: «Кримчани зрадили Україну». Зрозуміло, що «референдум» був бандитський, що його не визнає весь світ. Але я б хотів розібратися: як могло статися, що стільки людей проголосували за вихід Криму з України? Нехай із фальсифікаціями, з погрозами, але ж ми знаємо, що більшість, і брехати собі навіщо?

Читайте також: Віце-адмірал Гайдук: «Викладач Академії Генштабу в 2008-му сказав: «Україні потрібна маленька війна. Щоб зрозуміти, хто ми такі»

Спілка письменників у Криму мала два Будинки творчості — у Коктебелі та Ялті. Я витратив чимало часу, сил та нервів, щоб відбиватися від претензій російських колег. Після розвалу Радянського Союзу минуло майже два десятиліття, а я отримував листи від Сергія Михалкова: «Шановний пане Крим, пропоную зустрітися і розібратися, що робити з нашим майном у Криму». Я йому ввічливо відповідав, що, згідно з Біловезькими угодами, майно належить Національній Спілці письменників України. Але наші колеги відмовлялися це визнавати.

А що ж Україна? Як вона була присутня у Криму? Наведу приклад. Якось, коли я перебував там у відрядженні, зателефонував Яворівський (голова Спілки письменників України з 2001 по 2011 рік. — Авт.): «Я скоро приїду. Ми матимемо зустріч з прем'єр-міністром Криму. Якщо є якісь питання, зустріньмося та обговоримо». Питань було багато. Кримські чиновники, приклеєні до крісел ще з часів Брежнєва, київську владу не визнавали. А сама київська влада вела боротьбу не з ними, а з кримськими татарами. І ось на зустрічі з найвищим посадовцем на українському півострові я висловив нікчемне, як на мене, і маленьке прохання. «Знаєте, — сказав я, — мене письменники тут їдять поїдом. У кіосках немає жодної української газети, не говорячи про українське телебачення». «І що ти хочеш?» — доброзичливо запитав прем'єр-міністр. «Щоб письменники, які відпочивають у наших Будинках творчості, отримували „Літературну Україну“. Мій заступник буде відправляти раз на тиждень пачку цих газет потягом, колеги із Сімферополя переправлять їх до Ялти та Коктебелю». Знаєте, що почув у відповідь? «Та мені тут голову відірвуть»! Чи є якісь коментарі? Тому не треба охати й ахати, що кримчани поголовно всі зрадники. Чи не краще поставити запитання до влади, що прийшла після втечі «золотого батона». Фахівці кажуть, що «кримську весну» реально було задавити у три дні, оскільки Путін вагався через можливо жорстку реакцію Заходу. А чи можна провести ґрунтовне розслідування, день за днем, хвилина за хвилиною, як усе тоді сталося? Чи здати Крим було комусь вигідно?

Анатолій Крим: “У своєму романі «Українська каб(б)ала» я описав рідну Спілку письменників. Поставив крапку, коли на Майдані пролунали постріли”

Є запитання до моїх колег. Коли на Банковій стояв перший Майдан, у будівлі Спілки письменників знаходився штаб — ми відчинили двері для протестувальників. Силовики боялися навіть близько підійти до дверей письменницького дому. А у 2014-му мої колеги зачинили двері перед «Небесною сотнею», яку гнали, вбивали (люди інстинктивно бігли на Банкову до нас), натомість впустили у двір Спілки письменників снайперів. Все це є на кадрах хроніки.

Я зараз пишу новий роман у моєму улюбленому жанрі — сатиричній утопії. У цьому романі Україна розпалася за інтересами, ментальностями та етнографічними особливостями. Є глави й про роль літератури.

А рідну Спілку письменників я описав у своєму романі «Українська каб (б)ала». Поставив крапку, коли на Майдані пролунали постріли.

До речі, ще одне запитання до влади: що ж ви за сім років не розслідували злочини на Майдані? Ви їх розслідували або старанно підчищали незручні докази?

— Думаю, ми злякаємося, коли дізнаємось про відповіді.

— Та ми ж не хочемо їх знати. Ось сьогодні триває війна між колишнім президентом та нинішнім. Україна знову живе у звичній матриці. Інтриги, чутки, наклепи.

Не буду зараз говорити про верхівку цього Майдану. Це був класичний приклад революції: хто її починає, хто складає голову під кулями, а хто користується плодами. Знаєте, у чому біда України? Не встигнувши поховати героїв, вона біжить святкувати перемогу, замість того щоб сісти й сказати: розберімося. Детально, година за годиною, слово за словом.

Багато хто забув істотний момент, про який писали ЗМІ. Після перемоги Майдану «випадково» у віденському кафе зібралися керівники Майдану, герої його сцени, і разом із відомим усім «рішалою» за чашкою кави домовилися: хто буде президентом, хто мером Києва, хто «розводящим». Скажіть, як народ, котрий втратив сто своїх синів, з'їв цю інформацію й не подавився? Яку ви хочете побудувати державу? З кликушами, брехунами та державними злодіями?

Читайте також: Сергій Кривоніс: «Я називаю чинну владу декабристами. Пам'ятаєте у Леніна: „Вузьке коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу“?»

«Усі українські громадські інститути нікчемні, нічого не значать і не впливають на розклад маршруток»

— А зараз вас не лякає, що до влади прийшли люди некомпетентні та що влада зосереджена, по суті, в одних руках?

— Розповідаю, чим це закінчиться. Історія прекрасна тим, що в ній є відповіді на всі запитання.

Я дуже симпатизую Зеленському та хочу, щоб у нього все вийшло. Вважайте, що це меркантильний інтерес, бо переживаю за себе, свою сім'ю, свою країну. Коли дивлюсь на нинішнього президента, то згадую Людовіка XVI. Це останній монарх Стародавнього порядку. Він обожнював сім'ю, був дбайливим господарем, прискіпливо підраховував приходи й витрати, був скупий, але не дурний, любив простих людей, любив випилювати замки для секретерів. Звідки ж, скажіть, взявся Робесп'єр із його жахливою гільйотиною?

Відома стара приказка, що «короля грає оточення». Вона може бути застосована і до театру, і до політики. Дідусем цього короля був Людовік XIV — «Король-сонце», який жив довго і помер у своєму ліжку. Знаєте, чому? Якось він викликав свого придворного драматурга пана де Мольєра й почав лаяти його: «Я забороняю вашого „Тартюфа“! І взагалі, не смійте чіпати моїх придворних!» На що у відповідь Мольєр розповів йому формулу про короля та свиту. Подумавши, Людовік XIV наказав: «Даваймо їх кошмарити разом!» Після цього з'явилися і «Лікар мимоволі», і «Тартюф», та інші комедії Мольєра. І розквітла при цьому Франція, розквітло мистецтво. Розумієте, розумний правитель тримає у напрузі свою свиту. Ми ж спостерігаємо жахливу картину — не просто некомпетентних людей у владі, а відверто дурних, зарозумілих і неможливих балаболів.

Знову скажу про Держкіно та про «соціальний ліфт». І повторю: нам все знову наб-ре-ха-ли. У 2019 році зібралися обирати нового голову Держкіно. Є кіноспільнота, ще живі, дякувати Богу, видатні кінорежисери, оператори, художники, які пропонували кандидатуру генерального директора Одеського кінофестивалю Юлії Синькевич. Однак міністр культури (колишній) Бородянський привіз даму із Запоріжжя (до цього призначення Марина Кудерчук два роки працювала директоркою запорізького кінотеатру. — Авт.) і оголосив у дусі старих «совкових» традицій: «Ми тут порадилися, і я вирішив!» І кіноспільнота проковтнула, не подавившись, кандидатуру вельми сумнівного «фахівця».

Моє глибоке переконання: усі українські громадські інститути нікчемні, нічого не означають і не впливають на розклад маршруток. Так і напишіть.

Олександр Мартиненко: «Деякі нинішні політики досі не розуміють, навіщо йшли до влади»

— Те, про що ви розповідаєте, відбувається практично у всіх сферах. Це пригнічує й лякає.

— У Біблії написано, що Бог створив людину за образом і подобою своєю. Також кожен керівник підбирає собі команду — за образом і подобою своїми. Ось і відповідь.

— Серіал «Слуга народу» завершується тим, що президенту Голобородьку вдалося зшити країну. Як це зробити? Ви сказали, що треба вивчати історію. Але мало хто кинеться до книг та підручників.

— У нас були великі історики. Наприклад, Яворницький, той самий Грушевський. Можете показати того, хто може прочитати десятки фоліантів? Але, на жаль, усе, що сьогодні знімають і про що пишуть книжки, — це «вампука».

Щодо зшивання країни, якби я знав, як це зробити після Андрусівського перемир'я, Голодомору, «художеств» президентів епохи Незалежності, балотувався б у президенти. Але переконаний, що спочатку треба почати говорити народові правду.

Перебудова розпочалася з фільму Абуладзе «Покаяння». Воно що, пройшло в Україні? Та той же фільм Сергія Лозниці про Бабин Яр ще до його прем'єри, надувши щоки, незрозумілі «спічрайтери» охрестили «спірним». Розумієте, що діється? Якісь напівграмотні фріки намагаються пояснити народу, як слід дивитися та сприймати документальне кіно! Я не вимагаю судити сьогодні колабораціоністів, у нас ще не дозріло розуміння колективної відповідальності, як, наприклад, у Німеччині. Але я ставлю таке саме запитання, яке ставив Довлатов: хто написав чотири мільйони доносів? Скільки двірників та сусідів витягували євреїв із квартир і тягли їх у Бабин Яр?

Читайте також: «Єврейського хлопчика Веню від гітлерівців переховували в піаніно»: 80 років тому у маріупольському Бабиному Яру нацисти розстріляли близько 12 тисяч євреїв

До пандемії я був у Польщі. Ми поїхали з сином поїздом з Варшави до мого видавця до Торуня. Я раптом зрозумів, що весь вагон розмовляє українською. У мене язик не повертається називати цих людей заробітчанами. Це найрозумніші, працьовиті люди, це еліта країни, тому що ледарям і бездарам там робити нічого. Не треба розповідати, що вони на положенні рабів. Вони отримують гідну зарплату, користуються великою повагою, відкривають бізнеси, стають диригентами їхніх оперних театрів. Там лікарів з України носять на руках.

Виїжджати з країни почали не за часів Зеленського, а набагато раніше. П'ятнадцять років тому, коли я привіз делегацію українських письменників до Польщі, у Балтійському університеті нам гордо розповідали, що Євросоюз навчає сто дівчат з України на медсестер вищої категорії. Наступного приїзду я поцікавився: «І як успіхи у наших студенток?» Виявляється, лише п'ять повернулися до України, а решту забрали західні клініки. Перша зарплата цих дівчат — тисяча євро, причому для багатьох матеріальна сторона вторинна, насамперед вони відчули повагу та затребуваність.

Якось я порахував, що з часу мого театрального дебюту (прем'єра моєї п'єси на сцені професійного театру пройшла у 1973 році) в Україні змінилося 20 міністрів культури. Можу назвати двох, хто справді був на своєму місці. Це Юрій Богуцький (тричі був міністром культури) та Сергій Безклубенко (з 1977 по 1983 роки міністр культури УРСР. - Авт.) — інтелігентна людина, доктор наук, на відміну від багатьох нинішніх. Він якось розповідав нам, молодим драматургам: «Коли я почав знайомитись із господарством, пішов у цирк. Побачивши, що леви мучаться, соваючись на маленьких тумбочках, а дресирувальник їх б'є батогом, обурився і відразу викликав директора цирку на килим. А він каже: «Так у цьому вся фішка. Поки леви на них крутяться, намагаючись всидіти, більше ні про що не думають. А якщо їм дати гарну тумбочку — зістрибнуть і розірвуть дресирувальника». Ось тепер я зрозумів, що всі чиновники в Україні бояться «зісковзнути з тумбочок».

Скільки міністрів культури мені ще доведеться пережити? У нас вигадали, що міністр — це політична постать. Вибачте, він має бути, перш за все, професіоналом.

Одне з найпронизливіших оповідань Анатолія Крима "Лист Богу" йде на підмостках багатьох театрів (сцена зі спектаклю Театру на Подолі)

«Немає грамотних та компетентних? А я кажу, що є»

— А де взяти професіоналів? Кадрова лава запасних у цієї влади дуже коротка.

— Розумію, що, коли приходиш на цю посаду, боїшся, що тебе підставлять, тому тягнеш своїх перевірених друзів.

— Оце й лякає.

— Я пожив у багатьох країнах. П'ять років жив у Чехії. Мій молодший син здобув там освіту, повернувся до України.

Не знаю, чи варто, але поговоримо трохи про мову. Я російський письменник. Мені не подобається слово «російськомовний», бо я пів життя був не євреєм, а «особою єврейської національності».

Під час першого Майдану багато російських письменників одностайно вирішили, що без державної мови Україна не відбудеться. Ми написали звернення до протестувальників, яке підписали Андрій Курков, Юрій Рибчинський, Етері Басарія, я та ще десяток відомих письменників. Звернення було надруковано у «Літературній Україні» та інших газетах.

Після перемоги Майдану в мене відбулася розмова з одним високопосадовцем про те, як зробити, щоб Україна заговорила українською. Я запропонував своє розв'язання проблеми: «Зніміть з української преси податки, зніміть ПДВ з квитків до українських театрів, зробіть сто грантів для постановок української класики. Зробіть мову економічно вигідною. Народ відреагує. Наприклад, вийде книга українською та російською. Російською буде коштувати 150 гривень, а українською — 50. Яку читач купить? Впровадьте ці стимули, створіть для української мови та й взагалі для всієї культури тепличні умови, і років через 10−15 Україна зазвучить рідною мовою». Проте все було зроблено навпаки. І продовжується вже двадцять років. І «уповноважений», а за ним із десяток бездар, які заявили, що вони «письменники» та «поетки», нервово бігають по театрах, супермаркетах, хапаючи всіх за язики в буквальному значенні слова.

Панове, вибачте, ви з ким воюєте зараз, коли із жаром кричите: «Російська — мова Путіна та окупантів»? Ви тим самим ототожнюєте «Гіві», «Моторолу» та Гіркіна з Пушкіним, Товстим та Достоєвським? Воюєте з найбільшою світовою літературою, яка не має жодного відношення до бандитів? Та ви просто посилюєте розкол, не розуміючи, що силою такі проблеми не вирішують.

Нам слід повернутися до вихідної точки на тридцять років тому й почати з нуля відновлювати державні інститути.

Ми що збудували? Ільф і Петров геніально описали у своєму романі чудовий безлад на одній шостій частині суші, коли в країні десятками створювали комісії для розв'язання питань, які створювали ще підкомісії, а ті — допоміжні відділи. Була одна Генеральна прокуратура — створили ще штук п'ять прокуратур, НАБУ, САП, НАЗК тощо. І що? Корупція від страху здохла? Ага, зараз! Було Міністерство культури, яке підтримувало театри, ансамбль Вірського, хор Верьовки, а ще кіностудію імені Довженка, на якій Параджанов, Осика, Іллєнко, Балаян, Засєєв, Криштофович знімали свої шедеври. Що зробили зараз? Створили Держкіно, Культурний фонд і ще масу «пральних контор», а толку? Де результат?

Немає грамотних та компетентних? А я кажу, що є, не всі рвонули в еміграцію. Але те, як і що викладають в українській школі, збільшує прірву між Україною та цивілізованим світом і призведе до трагедії, а може, й до кінця мрії. Захід пестить Україну словами, насправді він меркантильний. Зрештою, має свої проблеми, йому не до України. На словах вони можуть докоряти Росії, вводити смішні санкції, а насправді торгувати з нею, прогинатися, ходити на задніх лапках і дорікати нам негнучкістю.

Україна не може існувати окремо. Подивіться, всі перейнялися проблемами клімату. Я також хочу дихати чистим повітрям, пити чисту воду. Але вони взяли не дуже здорову дівчинку Грету Тунберг, зробили її дивним опудалом для лідерів розвиненого світу. Дівчинка сварить світових політиків, які стоять, як школярі, що провинилися, і жоден не пояснить Греті, що, якщо задовольнити всі її хотєлки, то треба зупинити транспорт, фабрики, заводи, покінчити і з авіацією, і з ядерними технологіями, і стрункими рядами крокувати у печери. Адже є відповідь, з чого почати. У дитинстві ми класом збирали макулатуру, металобрухт, садили та обкопували дерева.

— Нинішні діти не підуть…

— Сьогодні теж є подвижники, які у неділю беруть сміттєві пакети та очищають один із парків. Звичайно, якщо ми, як і раніше, заглядатимемо в рот «вчителям», то не підуть. У школі з'явиться уповноважений (їх розвелося як тарганів у російській лазні!) і скаже: «Дитину не можна змушувати працювати». Ви тільки вдумайтесь! Дитину не можна привчати до праці! Україна намагається запозичувати чужі ідеології, чужий спосіб життя, чужий досвід, який нам не тільки не годиться, а й руйнує рештки національної ідентичності та традицій.

«Ми живемо спонтанно, від однієї події до другої»

— У нас кілька років триває лихоліття — війна, пандемія, економічна криза. Чи встоїть Україна? Чи збережемо ми свою державність?

— Не хочу думати про це, щоби не притягувати негативну енергію. Річ у тому, що ми живемо спонтанно, від однієї події до іншої, ми не маємо генерального плану побудови країни. Дороги? Це важливо, але це мізерна частина необхідних перетворень. Ось почався шум через офшори — скільки їх у Порошенка, скільки у Зеленського. Але народ не розуміє та не знає, як працює офшор. Народу не пояснюють, що це цілком законний механізм уникнення частини податків. Інша річ, коли офшор відкриває глава держави, щоб приховати свої податки, і коли це роблять артист або письменник.

Кожна людина хоче платити менше податків, і я не є винятком. Я оформив ФОП, щоби п'ять відсотків від гонорарів, коли знімають фільми за моїми сценаріями або ставлять п'єси, йшли державі. Це цілком легально.

Я вже років сорок, як то кажуть, «на творчих хлібах», отримую непогані гонорари. Сиджу вдома, працюю, пишу. Якщо твір затребуваний, його друкують та ставлять театри. На свої податки я утримую рідну владу. А ось вона вважає, що обдарувала мене пенсією. Проте податки мають сплачувати усі без винятку.

Читайте також: Найдорожчий художник України Анатолій Криволап: «Містика — у квітах моїх картин, можете потрапити до іншого виміру»

Ось простий приклад, з яким стикається кожен із нас. Через дорогу від мого будинку торгує жінка, яка купила на складі за 10 гривень персик, а мені продає за 50. О’кей, мені зручно, не треба далеко ходити, а їй вистачає на шматок хліба. Але чи ви бачили у неї касовий апарат? Куди вона сплачує податки із прибутку? Виходить, один сумлінний платник податків утримує двох пенсіонерів, трьох солдатів, поліцейського та — на додачу — цю продавчиню? Але спробуйте заїкнутися про касові апарати, про жалюгідні п'ять відсотків, одразу отримаєте проплачені мітинги, крики підгодованих активістів, сотні опозиційних депутатів, які втратили сон через страждання народу. Ви запитаєте, навіщо всім вивчати українську історію? Та хоча б для того, щоб зрозуміти, як за короткий термін (набагато менший, ніж ми пройшли) Іван Степанович Мазепа вирвав Україну з Руїни та зробив її багатим краєм.

Читайте також: Роман Безсмертний: «При збереженні нинішнього позиціонування сил і держав війна в Європі — це питання часу»

Сьогодні все зведено до примітиву. Один «призначений» розповідає нам про історію, інший товкмачить про економіку, не розбираючись у ній. А санітарка з Аризони зруйнувала медицину, яка дала країні Амосова, Шалімова, Богомольця et cetera. Україна для них є країною кріпосного права, а ми раптом зрозуміли, що дільничний лікар до нас більше не прийде. Бажаєте померти? У вас є свобода вибору. Можете зробити це вдома, можна й у лікарнях, котрі давно ніхто не будував.

Україну грабують усі кому не ліньки. Усі шість президентів, від першого до останнього, плодять і множать казнокрадів.

Анатолій Крим: «Я вже років сорок «на творчих хлібах», отримую непогані гонорари. На свої податки я утримую рідну владу. А ось вона вважає, що обдарувала мене пенсією» (Фото з персонального сайту Анатолія Крима - на презентації книги «Труба»)

Щодо майбутнього, не знаю, який у нас запас міцності. Терпіння витончується. І як би не було сумно, ми залежимо від того, що спаде на думку старцю з Кремля. Ми пізно помічаємо коливання ґрунту, після яких починається землетрус.

Наприклад, у 2009 році, коли нічого не віщувало нинішнього лиха, на ювілей Літературного інституту імені Горького запросили випускників. Я теж прилетів, хотілося побачити однокашників. Ректор інституту сказав: «Я так хочу, щоб ви виступили! Ви зробили кар'єру, ви секретар Спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв, ваші п'єси йдуть у московських театрах!» Я погодився. Переді мною сиділа аудиторія, діти віком 17−18 років. І я їм почав розповідати, як навчався, як ми з Гаріком (Григорій Остер. — Авт.) хуліганили, як я перездавав три рази Арістотеля, як мені дівчата шили штани на мою першу прем'єру у Саратовському театрі. Зустрівшись з байдужими поглядами нинішніх студентів alma mater, я осікся: «Я, мабуть, не вмію виступати, не вмію розповідати. Ставте запитання».

Запитання перше: «Чому Україна вступила до НАТО?» Відповів, що Україна поки що не в НАТО. Друге: «А чому ви воювали з Росією на боці Грузії?» Я не витримав: «Діти, до вас прийшов колишній студент Літінституту. Невже вам не цікаво дізнатися, як я став письменником, як мої п'єси та книги друкують не тільки в Москві, а й у багатьох країнах світу?» Їм це було нецікаво. Вони бачили в мені представника тієї України, яка не хоче в стійло, яка хоче бути вільною. А мені їх було шкода. Бо ніколи їм не бути літераторами.

Я не маю відповіді на запитання про наше майбутнє. Проте знаю головне: країна може бути сильною, якщо знає свою історію та знає, за що вона воює. Країна вистоїть, коли навчиться цінувати знання, поважати професіоналів, коли зрозуміє, що найкращі її друзі — це її громадяни, затребувані у своїй вітчизні, а не високопосадовці.

1950

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.