ПОИСК
Україна

Жахи підвалу військового містечка в Гостомелі під час окупації: в Києві відкрилась виставка про нинішню війну

15:00 9 травня 2022
Вхід у підвал в одному з укриттів в Гостомелі
Національний музей історії України в Другій світовій війні першим створив виставку (її названо «Україна. Розп’яття»), присвячену відкритому вторгненню росії в нашу країну. Виставка відкрилася в неділю, 8 травня. Серед експонатів є щоденник одного з російських окупантів, в якому він написав: «Бесит, что никто не говорит правду — о потерях, о реальности боевых действий. Только и слышно: „Дело наше правое, победа будет за нами“. А правое ли это дело? Залезть в чужую страну и бомбить ее города».

«Ніхто з сусідів не видав дружин військових та учасників АТО»

На виставці «Україна. Розп’яття» чи не найбільше вражає відтворена тут з документальною точністю обстановка підвалу в військовому містечку Гостомеля, в якому 120 людей прожили під час окупації 37 діб під дулами автоматів кадирівців.

- Серед тих, хто це витримав, були діти, — - розповів «ФАКТАМ» автор ідеї цієї виставки і її куратор генеральний директор Національного музею історії України в Другій світовій війні Юрій Савчук. — Найменша з дітей — шестимісячна Марійка Ковтун. Повзунки та інші речі цієї дівчинки, ліжко на якому вона спала біля своєї мами Тетяни знаходяться зараз тут. Всі ми знаємо, як важко навіть один день всидіти з дитиною вдома не виходячи на вулицю, а тут мамам довелося знаходитися з малечею цілодобово понад місяць в жахливих умовах, перебуваючи в постійному страху.

На саморобному ліжку з підвалу військового містечка в Гостомелі лежать речі маленької Марійки Ковтун

Ми відтворили це підземелля не в звичайній залі, а в підвалі нашого виставкового комплексу. На вході висить написане від руки оголошення трьома мовами «Увага! Тут тільки цивільні» і білий прапор, зроблений зі старого простирадла. Всі ці та інші предмети — ковдри, матраси, подушки, простирадла, саморобні ліжка, ікони — взяли в підвалі військового містечка Гостомеля і перенесли в наш підвал. Ми навмисно не включаємо тут світло — відвідувачі виставки мають хоча б частково відчути, в якій обстановці жили 37 днів люди — в напівтемряві, дихаючи сирим, затхлим повітрям. Дещо ми не стали відтворювати — тут бракує відер, які ми застали, коли вперше прийшли в підвал у Гостомелі.

Оголошення біля входу в підвал

— Люди справляли природні потреби в ті відра?

- Так. Уявляєте, коли в невеликому і майже не провітрюваному підвалі ходять в туалет 200 людей. Згодом, правда, їх стало менше — приблизно 120. Але все одно чи не кожні декілька хвилин хтось з них хотів до вітру. Затхлий вологий дух підвалу був змішаний зі зловонним запахом туалету. Часто виносити відра не виходило: треба було щоразу просили дозволу у кадирівців, які цілодобово стерегли мешканців підвалу і майже не випускали їх на вулицю. Ми записуємо спогади людей, які це пережили. Відвідувачі виставки зможуть почути фрагменти їх розповідей (з динаміків та моніторів — Авт.).

— Чому під час окупації Гостомеля кількість людей, які жили в підвалі суттєво скоротилась? - ставлю питання завідувачці експозиційним відділом музею Ірині Коцаб’юк.

- Окупанти запропонували людям виїхати в Білорусь, — відповідає пані Ірина. - Десь 90 чоловік погодилися, але більшість відмовилися, в тому числі жінки, чоловіки яких служать в армії або брали участь в АТО. Вони розуміли: в Білорусі їх будуть ретельно перевіряти російські спецслужби, тож додому можна й не повернутися. Тут слід сказати, що мешканці військового містечка в Гостомелі знають один одного, бо живуть поруч багато років. Слава Богу, ніхто з них не здав дружин військових, серед яких й Тетяна Ковтун, мати маленької Марійки.

В інтернеті ми натрапили на відеоролик, знятий кадирівцями, про те, як вони на камеру «піклуються» про цивільних. Там є епізод — окупант тримає на руках немовля. Тетяна підтвердила нам, що то її дитина. Як тільки українська армія звільнила Гостомель, Тетяна з донечкою виїхала на Хмельниччину. Ми підтримуємо з нею зв’язок по телефону. До речі, серед мешканців підвалу було дві Тетяни Ковтун і обидві мають дітей.

Деякі колишні мешканці підвалу, особливо матері неповнолітніх діток, зриваються на плачі під час інтерв’ю, які ми в них беремо — людям важко згадувати пережите.

— Всі погоджуються розповідати про це?

- Ні. Наприклад, жіночка, у якої двійко дітей (3 і 16 років), плачучи, сказала, що поки її чоловік знаходиться в полоні, нічого розповідати не буде. Справа в тім, що кадирівці забрали з підвалу шістьох чоловіків на допити. Двох згодом повернули, а чотирьох арештували. Кажуть, що деяких з них відвезли в росію в Курськ.

- Як 120 людей уживались в підвалі понад місяць, не виходячи звідти?

- Ясна річ, вони намагалися підтримувати лад, але іноді траплялися й конфлікти. Воно й зрозуміло: у кожного свій характер, свої звички. До того це люди різного віку — від маленьких до стареньких.

Одна жінка розповідала, що вона всі ці 37 діб майже не спала. Така проблема була й у інших. По-перше, весь час доводилося дослухатися до вибухів на поверхні. По-друге, в самому підвалі весь час хтось хропів, стогнав, хтось ходив, ненароком чіпляючи людей за ноги, хтось чимось був невдоволений й вголос заявляв про це. Всі постійно знаходилися в стресовому стіні. До того ж періодично в підвал заходили кадирівці і невідомо, яких «сюрпризів» від них чекати. Який в такій стуації сон? Хіба що уривками.

- Люди з власної волі поселилися в підвалі, чи їх туди загнали кадирівці?

- Частина мешканців військового містечка перейшла в підвал сама, бо вже 24 лютого поруч, на аеродромі Гостомеля йшов запеклий бій. Але ніхто з них не думав, що життя в підземеллі триватиме так довго — сподівалися, через 2−3 дні повернутися в свої домівки. А тих людей, які все ж лишилися вдома, кадирівці увечері 24-го насильно загнали в підвал.

Читайте також: Під дулом автоматів попросили автограф та каву: автор «Орла та Решки» розповів про зустріч із окупантами в Гостомелі

- Як там організували побут?

- В одному з приміщень облаштували кухню, в іншому — туалет, де замість унітазів стояли відра. Виносили їх рідко. Як правило, цю роботу брали на себе жінки, бо чоловікам краще було зайвий раз не потрапляти на очі ворогу. Одна з мешканок підвалу Гульнара (вона з волзьких татар) розповіла, що не дуже боялась кадирівців. Казала, наприклад: «Мне нужно набрать воды». Якщо кадирівці дозволяли, то обов’язково хтось з них її супроводжував. Іноді жінкам вдавалося упросили своїх тюремників, щоб дозволили піднятися в квартиру, взяти якісь речі. Але знову ж таки йти доводилося під конвоєм. Слід розуміти, що кадирівці використовували цих людей як живий щит — щоб українські артилеристи не били по військовому містечку.

Розтрощені рашистами пам’ятники загиблим у Другій світовій війні

- Як в підвалі боролися з холодом?

- Утеплювалися чим могли, наприклад, збирали картон і мостили ним ліжка. Одна жінка розповіла, що 24-го лютого увечері прийшла з роботи (вона працювала медсестрою) і, знаючи, що певна частина сусідів в підвалі, вирішила віднести їм поїсти. Пожарила рибку, щось ще приготувала. Понесла в підвал. Коли спробувала повернутися, кадирівці не відпустили. В неї не було з собою чим вкритися. В перші дні кадирівці викидали все з квартир. Вона змогла на хвилинку вийти на вулицю й взяла якийсь кожушок, щоб використовувати замість ковдри.

- Де люди брали їжу?

- Кадирівці пограбували навколишні магазини і приносили в підвал коробки з харчами, знімаючи це для пропагандистських роликів, змушуючи людей під дулами автоматів казати: «Спасибо». Буле таке, що й ковбасу приносили — бо вона зі свининою. Одного разу до мешканців підвалу змогли прорватися волонтери, привезли харчі та предмети першої необхідності. До речі, одна жіночка розповіла, що їла дуже мало, а хліба всі 37 діб взагалі не куштувала.

- Окупацію пережили всі мешканці підвалу?

- На жаль, ні. На вулиці біля будинку, в якому знаходиться цей підвал, ми побачили могилку і табличку з написом фломастером «Гриценко Любов Василівна 1944−2022». Вона жила в підвалі разом зі своїм чоловіком. Була вчителькою, всі її в військовому містечку поважали. Як вона вмерла? Просто не прокинулась зранку. Жінки, які були поруч, розповіли, що в тих умовах люди сприйняли смерть людини досить спокійно, ні в кого не було тривожного відчуття від того, що поруч з ними небіжчиця. З дозволу кадирівців її поховали біля будинку. Через тиждень померла ще одна літня жінка. Її похоронили поруч.

Табличка біля могили померлої в підвалі вчительки

Коли окупанти пішли з Гостомеля, люди ще дні три не наважувалися вийти з підвалу, бо не знали, що відбувається в селищі. Потім більшість роз’їхалась, але четверо людей ще лишалися в підвалі, коли ми туди вперше прийшли.

Читайте також: «Мене оточили озброєні до зубів кадирівці»: Юлія Панкова про життя в окупованому Гостомелі

- Квартири людей, які пережили окупацію в підвалах, збереглися?

- На жаль, в багатьох ні. Люди переживають, що нема куди повернутися. Тож поки що в їх сповідях не дуже багато оптимізму. Але головне, що вони вижили.

Гранатомети, з яких убивали українців

«В одному з сіл нам подарували опудало, зроблене з вил, на які насаджено форму і шапку-ушанку російських військових»

- Де, окрім Гостомеля, ви збирали експонати для виставки? — питаю Юрія Савчука.

- В Київській і деяких селах Чернігівської областей. Я приїхав в Гостомель на третій день після його визволення. Враження від того, що побачив, можна описати одним словом — шок. В мене зразу ж з’явилась ідея показати реалії цієї війни широкому загалу, створивши виставку. Слід було якомога оперативніше почати збирання експонатів. Без підтримки військових, інших силових і владних структур це було б дуже складно. Допомогло те, що наступного дня після визволення Гостомеля я мав розмову з головнокомандувачем Збройними силами України генералом Валерієм Залужним. Говорили про те, що документувати історію цієї війни треба по гарячих слідах, бо через місяць-два на місцях боїв мало що можна буде знайти. Валерій Федорович підтримав мою ідею, дав розпорядження начальнику Генерального штабу ЗСУ допомогти мені і моїм співробітникам.

Музейники і телевізійники сфотографувалися під час відкриття виставки. На фото крайній ліворуч Юрій Савчук, четверта ліворуч Ірина Коцаб’юк

Я отримав письмовий дозвіл Генштабу на те, що маю право переміщуватись звільненими територіями і збирати експонати. В документі було записано два прізвища — моє і фотографа. В супроводі військових ми об’їздили Бучу, Гостомель, Ірпінь, Ворзель, Макарів, Перемогу, Лук’янівку…

Ні на мить не забували про небезпеку, адже в звільнених районах ворог лишив багато мін, розтяжок. Там можна натрапити на нерозірвані боєприпаси. Військові часто наполягали, щоб ми йшли за ними слід в слід — щоб не напоротися на міни. В одному з сіл, куди ми приїхали через два дні після його звільнення, була на той час розмінована тільки центральна вулиця. Ми пішли подивитись на церкву, місцеві побачили це, почали гукати: «Стійте, не йдіть туди — заміновано!» А якщо б вони нас не помітили? В деяких місцях, які ми пройшли, згодом знайшли розтяжки. Ми їх дивом обминули — як то кажуть, Бог відвів.

Неодноразово нам траплялися жахливі знахідки: трупи людей, в тому числі зі зв’язаними руками, вбитих пострілами в голову. Бачили тіла, зокрема російських солдат, обгризені щурами, собаками. З нами були співробітники військової служби правопорядку. Вони все це фіксували.

Як була організована наша робота? Ми шукали інформацію, яка нам цікава. Наприклад, про те, де розміщувалися позиції ворога, де лежать уламки збитих літаків та вертольотів, іншої військової техніки, в яких населених пунктах зруйновані церкви, тощо. Летіли туди стрілою в супроводі армійців — щоб якомога швидше все задокументувати, сфотографувати, забрати експонати, записати розповіді людей про окупацію. В одному з сіл нам подарували дещо кумедну річ — опудало, зроблене з вил, на які насаджено форму і шапку-ушанку російських військових. За декілька тижнів пошукової робот зібрали понад півтори тисячі речей, які мають музейну цінність. Наш фотограф зробив в цих поїздках понад три тисячі фотографій.

Опудало, зроблене з вил, на які насаджено форму і шапку-ушанку рашиста

До речі, щодо фотографій. Ще 23 березня у французькому місті Вердені в залах Всесвітнього центру миру, свободи та прав людини відкрилась наша фотовиставка «Київ. Репортаж одного дня». Ідея її створення у мене виникла 5 березня. Узгодив її з відповідними структурами і 8 березня у супроводі співробітника СБУ ми провели зйомку прифронтового Києва — як це робили під час Другої світової війни журналісти і музейники, які жили в ті часи. Ми обробили відзнятий матеріал, а вже через два тижні відкрили фотовиставку (я її куратор) в Вердені. В той день президент України Володимир Зеленський виступив по відеозв’язку в парламенті Франції. Виставка «Київ. Репортаж одного дня» пересувна, вона вже продемонстрована в чотирьох країнах світу, ще в кількох країнах готуються її прийняти.

Зауважу, що з нами співпрацює волонтер зі Швеції. Він знімає фільм про наш музей і на волонтерських засадах виконує роботу фотографа.

Експонати виставки ми розмістили в трьох залах і підвалі. Експозиція в двох цих приміщеннях має назву «Орда», в інших двох — «Україна. Розп’яття». Речі російської армії виставляються в горизонтальному положенні. В цьому немає іронії або зневаги до них. Лише підкреслюється, що ми не героїзуємо, не прославляємо ці трофей. Взагалі, до трофеїв гідного ворога має бути певна повага. Але в даному випадку її немає. Візуально виходить так: ви заходите в перший зал — перед вами на стіні назва виставки «Україна. Розп’яття», а експонатів не видно. Ви побачите їх, коли підійдете до вітрин (вони зроблені з велетенських футлярів від ракет для «Буків») і будете дивитись згори вниз. Тобто свою зневагу до ворога ми передаємо в цивілізованій формі.

У створенні виставки нам допомогли ЗСУ, Офіс президента України, комітет Верховної Ради з питань оборони та розвідки, СБУ, Головне управління розвідки ЗСУ, МВС, Національна гвардія та інші державні структури. Дуже їх за це вдячні.

Раніше ми публікували розповідь очевидця про звірства рашистів під Києвом: «Окупанти дзвонили до родичів вбитого ними волонтера і вимагали 20 тисяч за звільнення»

Фото зі сторінки в «Фейсбуці» Національного музею історії України в Другій світовій війні
Фото автора

2649

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Instagram

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів