У Німеччині кричати на дітей не можна. Від слова зовсім. Навіть якщо вони ведуть себе неналежним чином у громадському транспорті або на вулиці. Не дай Боже вам підвищити голос на дитину — відразу обернеться вся вулиця, а деякі найбільш свідомі громадяни навіть потягнуться до телефону, щоб викликати поліцію. І ніхто вас навіть не питатиме, чому вам довелося підвищити голос.

Ми зіткнулися з цим в одному з торгових центрів Берліна, коли, помітивши сльози в очах нашої дочки, за нами ув'язався підозрілий тип, показуючи, що він зараз покличе поліцію. Пояснювати цьому сумлінному дурню причину Анчиних сліз не хотілося, тому ми самі погрожували йому викликати поліцію, якщо він від нас не відстане. Відстав.

Згадав про це, коли, повертаючись із Дрездена до Берліна, ми стали свідками вуличної сценки. Чоловік з дитячою коляскою так голосно шикнув на дочку, що йшла поруч із ним, що вона від переляку (помітно було, що вже давнього, звичного) аж голову у плечі втягнула. Всі довкола наче завмерли, спостерігаючи за тим, що буде далі. Але закінчення сюжету не побачив ніхто, бо сім'я швидко сіла у трамвай та поїхала далі. А мені у зв'язку із цим згадалася історія, прочитана на одному з російськомовних німецьких сайтів.

Оповідач (як я зрозумів, чоловік пенсійного віку) побачив у салоні автобуса, як молода жінка голосно сварила свого сина років 7−8, який мав нещастя відволікти її від телефонної розмови.

Попрощавшись із кимось, вона почала різко вичитувати хлопчика словами, які не кожна мати могла собі дозволити. І закінчувалася ця довга і груба тирада фразою, яку багато хто з нас вважав би цілком звичайною:
- Бачити тебе не можу!

Чоловік так був засмучений і поведінкою матері, і виглядом сина, що поник від гіркої образи та був готовий втрутитися зі звинуваченнями на кшталт: «Як ви смієте? Адже ви його буквально вбиваєте такими словами!»

Але не встиг. У те, що відбувалося, втрутився молодий чоловік, що стояв поруч. Він простягнув притихлому хлопцеві дві цукерки. Рівно дві. М'яко, але наполегливо поклав їх у відкриту дитячу долоньку і на найближчій зупинці вийшов. І тут сталося несподіване.

Малюк, замість того, щоб цукерки сховати або відразу з'їсти, запропонував одну з них мамі. Вона спочатку різко відштовхнула його руку. А потім, бачачи, з яким трепетом та любов'ю він запропонував їй цю цукерку знову, жінка взяла її. Вона пильно дивилася на свого хлопчика і немовби вперше відкривала його для себе.

Його, такого вже дорослого і сильного, з внутрішнім стрижнем, що дозволяє йому терпіти образи, але не тримати у серці зла. Вона міцно притиснула до себе сина, і далі вони вже так і їхали — голова до голови, пліч-о-пліч, душа до душі. «Але ж своїм втручанням я міг тільки нашкодити», — з гіркотою подумав оповідач.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.