«Недарма ж кажуть, що у близнюків одне серце на двох»: брати-прикордонники про окупацію Чернігівщини та життя під обстрілами

У них одне на двох не лише прізвище, а й дата народження. Вони разом з першої секунди свого життя і навіть тепер несуть строкову службу в одній роті, пліч-о-пліч. Брати-близнюки 21-річні Станіслав та Владислав Следі родом з Могилева-Подільського, що на Вінниччині. Рішення стати військовими приймали разом.

— Ми з братом ніколи не розлучались, Влад не просто мій брат, а й найкращий друг. В дитинстві захоплювались футболом, після того як отримали відповідні знання, стали боковими арбітрами, — розповів «ФАКТАМ» Станіслав Следь. — І від 2018 року їздили разом із прикордонниками міста Могилів-Подільський на змагання та судили їхні матчі. Мабуть, ще тоді загорілись військовою службою, адже постійно слухали історії бійців про те, наскільки вони пишаються тим, що захищають Україну. Після закінчення коледжу ми із Владом вирушили до Польщі, аби спробувати доросле життя та заробити. Робота була складна: важили та відвантажували рибу на заводі. Коли ж повернулись, виникла думка: чого б не спробувати себе у прикордонних військах? Жодної повістки ми не отримували, самі звернулись до військкомату й так потрапили на строкову службу у ДПСУ в Чернігівську область, село Миколаївка. Це на кордоні з росією. Майже півтора року ми прослужили.

— Впевнена, що служба з рідним братом, та ще й близнюком, точно не обходилась без жартів серед побратимів. Вас часто плутали?

— На службі братів не розлучають, особливо близнюків. Не можна, щоб вони служили в різних підрозділах, відділеннях, повинні завжди бути разом. Але у наряди ми ходили тільки нарізно, бо родичі не мають права підпорядковуватись один одному. Звісно, бували випадки, що нас плутали, але тільки сержанти, старші прапорщики та лейтенанти. А от хлоп­ці, з якими служили, навчились розрізняти по обличчю. У Влада просто більші що­ки, я більш балакучий, а так нас усі називали «однакові».

Читайте також: «Олексій із простреленим тілом зумів доїхати до блокпоста і там вже помер»: жахливі подробиці розстрілу волонтерів під Черніговом

— Згадайте той день, коли почалась війна… Тим паче Чернігівщина стала місцем запеклих боїв.

— Коли в середині лютого розмов про ймовірний напад ворогів не вів хіба що лінивий, ми чітко розуміли: це станеться. Відповідно, всі українські військові були напоготові. За два дні до повномасштабного вторгнення ми з братом захворіли, і нас повезли до обласного центру лікуватися. 24 лютого відділення, де ми служили, армія рф, яка зайшла колоною, розбомбила відразу. Добре, що хоч всі залишились живі. Під ранок нас з братом розбудило керівництво санчастини та евакуювало до підвалу, адже залучати до війни строковиків було заборонено, хоча ми були готові взяти до рук зброю і дати відсіч рашистам без роздумів! В укритті під шквальними обстрілами ми провели 5 днів, після того нас перевели в інше аналогічне приміщення, де ми — понад 260 строковиків — жили 25 днів. Ні світла, ні газу, ні води не було. З батьками спілкувались лише раз на день, аби коротко сказати, що живі, бо потрібно було тримати заряд телефону якнайдовше. Ми місяць не мились, не стриглись, бували дні, коли їли раз на день і зовсім трішки, тому що не було кому постачати продукти.

В ті страшні моменти допомагало єдине — підтримка брата, ми не відходили один від одного, й інші строковики навіть запитували, чому ми такі нерозлучні. На це ми пояснювали, що їм не зрозуміти, що таке рідний брат, і що його життя здається навіть важливішим за власне… Недарма ж кажуть, що у близнюків одне серце на двох. Найбільше сумували за домом, хотіли обійняти батьків. Бачили їх у серпні минулого року. Аби погані думки не лізли в голову, наш тато на Вінниччині став активно займатись волонтерством, постійно шукав варіанти привезти нам допомогу до Чернігова. Але шляхи були заміновані, чимало людей ні за що вбили ті кляті орки.

Читайте також: «Мародери грабували склад, а поруч під завалами лежали загиблі»: історія вимушених переселенців з Чернігова, які відкрили бізнес в Києві

— Де несете службу зараз, після деокупації міста?

— Наприкінці березня нам дали команду про евакуацію з Чернігова. Пам’ятаю, як їхали через міст, який наступного ж дня розбомбили рашисти. То ж нам неймовірно пощастило. Зараз із Владиславом несемо службу в Західній Україні та разом з українськими прикордонниками затримуємо чоловіків, які призовного віку й тікають за межі країни, аби не воювати. Зазвичай таким наступного дня видають повістку. Найбільше зворушують українці, які залишають хороші роботи й гідні зарплати, щоб захищати державу від рашистів. Якось був випадок, коли громадянин Словаччини, який вже не міг спостерігати жахіття армії рф в Україні, приїхав до прикордонників і просився на передову. Дивлячись на це, ми з братом розуміємо, що наш народ непереможний.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про мужнього пенсіонера з Чернігівщині, який з кількома друзями дав бій рашистам.

Читайте також: «Ми у черзі за хлібом по три години під обстрілами вистоювали, а тепер гріх жалітися!»: як живе Чернігів після осади рашистів

1429

Читайте нас у Facebook