ПОИСК
Блоги

«Три дні протримали без їжі та води. На допитах били по голові, ребрах. Підключили до моїх ніг і рук струм»: жахлива історія втечі українки від рашистів

14:00 23 червня 2022
«Три дні протримали без їжі та води. На допитах били по голові, ребрах. Підключили до моїх ніг і рук струм»: жахлива історія втечі українки від рашистів

Трагічною історією своєї подруги з Маріуполя поділилася у соцмережі Тетяна Павлюченко. За її словами, напередодні війни місцева мешканка Галина, яка проживає в Іспанії, поїхала до своїх батьків у Маріуполь і опинилася в пеклі війни. Їхній будинок згорів, тата паралізувало, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість місцевих, ховалися у темних холодних підвалах від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів. Наприкінці березня Галиній мамі вдалося виїхати на попутці до Бердянська, а Галина з татом залишилася в підвалі маріупольського будинку… У травні, коли надія на її порятунок уже згасала, жінка написала подрузі: «Мені соромно за людей, у яких руки по лікоть у крові, за людей, які вбивають і калічать без жалю і сміють називати себе росіянами…» Ще довго, за словами жінки, подруга не могла взяти слухавку, щоб поговорити. І лише через місяць розмова відбулася, тож Тетяна вирішила нею поділитися від імені подруги.

«Мама поїхала до Бердянська наприкінці березня. Ми залишилися з татом у холодному підвалі будинку № 78 на пр. Будівельників.

Батькові було дуже погано, він не рухався, страждав від болю, холоду, високої температури. Не було памперсів, ліки та їжа закінчувалися.

У підвалі були сусіди. Деякі, дивлячись на його муки, говорили мені, що треба було залишити тата і їхати з мамою — він довго не протягне. Я не могла пояснити їм: це ж мій улюблений татко! Він завжди любив і підтримував мене. Навіть у цій пекельній ситуації він шепотів: «Донечко, мені так шкода, що не побачу тебе знову щасливою… А ти обов'язково будеш щасливою… потім… після нашої Перемоги…»

Хоч як я любила тата і вірила в Чудо, проте як лікар розуміла: якщо йому терміново не надати стаціонарну медичну допомогу, тато помре.

Я вирішила діяти…

Спочатку піднялася до нашої квартири, щоб взяти речі. Зовні гуркотіло й вило… Наша квартира, як не дивно, зустріла тишею. Як могила. Чорна та вигоріла. Я стояла в закопченій промерзлій коробці вбитого багатоповерхового будинку по щиколотку в попелі й не вірила, що це будинок МОГО ДИТИНСТВА. Тут ми із сестричкою грали, мама годувала смачними обідами. Тут я вперше закохалася і рідний дім першим дізнався про мою перемогу на конкурсі та про від'їзд на навчання до Іспанії.

Тепер ДІМ був мертвим. Його вбили «брати». Я пошарила в попелі та знайшла залишки свого лептопу, а ще одного з двох порцелянових лебедів — символів сімейного щастя моїх батьків. Другого не було. Чомусь відсутність цього, другого, лебедя дуже боляче зачепило. Наче він вирвався з Маріуполя, а ми з татом — ні.

Я спустилася в підвал і попросила доглянути за татом сусідку, у якої колись приймала пологи (за першою, українською освітою Галя — акушер-гінеколог, за іспанською — сімейний лікар та ендокринолог. — Авт.). Вирішила йти за медичною допомогою. Куди? Де менше гуркотіло. Це була вже окупована росіянами територія — селище Мангуш. Зі мною зголосилися йти туди ще двоє сусідів. Інші відмовляли — дорога обстрілювалася, авіанальоти були постійними, і, щоб вийти на відносно тиху ділянку, потрібно було пройти сім кіл пекла. Тоді я ще не знала, що справжні пекельні кола на мене чекають попереду…

До Мангуша ми дісталися. 30 км пішки, кілька перевірок окупаційними військами та перше моє затримання за те, що, окрім українського паспорта, у мене був іспанський. Моє іспанське громадянство викликало підозру та невиправдану злість.

До речі, потім ці емоції я зустрічала не раз. Але цього разу все обійшлося. Допомогу татові, всупереч моїм надіям, ніхто не захотів надавати, але мені дозволили переночувати в холодному приміщенні разом із сотнями маріупольців, що тікають від війни, і вранці відпустили.

Я могла дістатися до Донецька та поїхати до Іспанії. Але татко… мій улюблений, добрий татко залишався в темному сирому підвалі під безперервними бомбардуваннями… Як би я потім з ЦИМ жила?

І я повернулася до Маріуполя.

Був початок квітня. Я дісталася і зрозуміла, що батькові зовсім погано. Він марив і гостро потребував ліків.
У розпачі я пішла до міськлікарні № 2, найближчої з діючих. Вона була під контролем російських військ.
«Ну то й що? — Подумала я тоді, — вони теж люди, у них теж є батьки, і вони зрозуміють моє бажання врятувати батька».

Якщо чесно, я завжди жила в російськомовному середовищі Донбасу, навчалася в російськомовній школі, поїхала до Іспанії ще в 90-х, коли Україна тільки нещодавно вийшла зі складу СРСР і дружба з рф була ще міцна. Я не могла повірити, що росіяни бажають смерті українцям. Думала, це якась помилка керівництва їхньої країни, а нормальні люди є скрізь і завжди можна домовитись.

Як я помилялася!

У лікарні № 2 працювали лише три лікарі — дико втомлені та розлютовані.

«Як ви не розумієте? Туди „швидка допомога“ просто не доїде — там постійний обстріл! — кричав мені головний лікар Вакуленко Максим Валерійович. — Краще б допомагали нашим лікарям, якщо кажете, що теж медик!» І я почала допомагати, хоча насправді лікарям потрібні були міцні м'язисті санітари, щоб переносити поранених і забирати трупи.

Головлікар (присланий з Донецька) здався мені спочатку людиною порядною: вислухав, послав якогось ополченця перевірити, як там мій тато, запросив на свій день народження, який відзначав бутербродами та горілкою тут же, у лікарні. Я нічого не приховувала, сказала, як є: живу й працюю в Іспанії, приїхала перед війною до батьків, тепер намагаюся врятувати тата…

Головлікар слухав, кивав, а потім несподівано почав розпитувати про навчання у Донецьку, про те, які прізвища у викладачів, як називалася їдальня універу… Я не все змогла згадати — минуло 25 років! — І головлікар заявив, що я не та, за кого себе видаю.

Потім повернувся ополченець і сказав, що тата немає — в будинок влучила бомба, і все згоріло. Від нього дико несло перегаром, і я зрозуміла: нікуди цей гусак не ходив і просто бреше.

Вирвалася з лікарні та побігла до рідної хати. Тато справді помер. Сусіди винесли його у ковдрі на подвір'я і поклали поряд з іншими жертвами цієї безглуздої бійні. «Тату, прощавай та пробач, що не можу тебе поховати», — прошепотіла я, поцілувавши його в холодне чоло.

Я повернулася до лікарні, просто більше не було куди йти, місто залишалося закритим. Теплилася надія, що вдасться виїхати до Донецька разом із лікарями. Але замість лікарів мене забрали так звані поліцейські «ДНР» і відвезли до Володарська. Там взяли відбитки пальців, а потім мені й ще одній «ув'язненій», Марині, — молоденькому лейтенанту одного з райвідділів маріупольської поліції — замотали роти та очі скотчем і кудись повезли у загратованому пазику.

Їхали годину, зупинились у полі. «Напевно, будуть розстрілювати», — прошепотіла Марина.

Ні. Ми приїхали до Донецька, до так званого ізюмського відділу боротьби зі злочинністю. Разом з іще 5 людьми нас поставили обличчям до стінки та змусили так стояти три години. Було холодно. Ще в Мангуші я застудилася і в Донецьку зрозуміла, що в мене запалення легень. Була температура, сильний кажеш і біль у грудях.

Три дні нас протримали без їжі та води. Допитували 5−6 разів. Щоразу, коли розповідала правду, не вірили та вимагали «все розповісти».

Що все? Я не розуміла, що від мене хочуть — адже так легко перевірити, що я маріупольчанка, батьки живуть у Маріуполі, навчалася у Донецьку, перемогла у міжнародному освітньому конкурсі для молодих лікарів та поїхала до Іспанії вчитися. ВСЕ!

Напевно, рашистам не спадало навіть на думку, що хтось може ПЕРЕМОГТИ не зброєю та геноцидом, а розумом і наполегливою працею.

Спочатку мене допитували ввічливо. Потім почали бити: по голові, а коли впала зі стільця — по ребрах. Я всоте повторювала те, що було правдою. Але двом нелюдам здавалося замало. Складалося враження, що знущання з людей їм особисто приносить фізичне задоволення. Вони підключили до моїх ніг і рук струм.

Було дуже боляче. ДУЖЕ. БОЛЯЧЕ. Не отримавши жодних нових відомостей, тварюки пообіцяли підключити струм «сам азнаєш куди». І я чомусь їм відразу повірила.

Але привезли нову партію полонених і кати про мене на якийсь час забули. Я чула, як катували якогось молодого чоловіка… судячи з голосу, зовсім хлопця. Він страшенно кричав три години поспіль. Цей крик мені тепер сниться ночами.

У мене відібрали документи, телефон та рюкзак з речами та грошима — там зберігалися «похоронні» гроші батьків. Все зникло, але в той момент мені було важливіше власне життя. «Дайте мені антибіотики, а то я помру!» — благала місцевого «слідчого». «А мені п… й!» — відповів він і навіть води не дав.

Вони здебільшого були садистами.

Я думала, зі мною сталося найгірше, що могло бути. Але ж я знову помилилася!

Після Донецька на початку квітня, не добившись нової інформації, окупанти відвезли мене до Оленівки та кинули в цементний «мішок» до інших ув'язнених. 40 людей на 40 метрах. Мої мучителі сказали, що у «мішку» всі «азовці». Але «азовців» там не було, зате точно були зеки-стукачі рос. спецслужб, які почали мене цькувати. «Поселили» біля брудного, смердючого туалету, не давали води, вибивали з рук ту мізерну їжу, яку отримувала від «визволителів», — шматок хліба на день.

Яскравий спогад: прокидаюся на холодній цементній підлозі. Болять ребра. Сильно болять легені та голова від температури. Хочеться пити, а води нема. Спробувала пити каламутну технічну воду, але її не дали.
Хотілося їсти. Я бачила, як молодих жінок-в'язнів іноді виводили під конвоєм на ніч, а потім конвоїри давали їм консерви або якусь роботу поза «мішком». Це було привілеєм — стояти та ходити. Здогадувалася, яку ціну було заплачено за ті консерви.

Мені не давали вставати. Не давали ходити. Навіть піти у туалет. Мене цькували, щоб що? Думаю, план був простий — вони хотіли, щоб я, якщо вийду звідти, розповідала в ЄС, які погані «азовці». Яка ж дешева вистава з тупими акторами!

За кілька тижнів я не витримала й збунтувалася. Кричала, вимагала адвоката та свободу. Мене кинули у карцер. Там було дуже холодно, але хоча б можна було витягнути ноги…

Потім — знову біль у грудях, напівнепритомний стан та знесилля. За місяць мук я втратила майже 10 кг, стала блідою тінню самої себе з пошарпаним волоссям і жовтою шкірою. Я розуміла — ще трохи і цей мішок стане моєю могилою. Було вже байдуже. І коли вчергове огидна баба-в'язень, яка ненавиділа й цькувала мене, підійшла з погрозами та матюками, я зламала ложку й закричала, щоб відійшла, інакше за себе не ручаюся. Мабуть, щось у моїх очах було таке, що вона замовкла й відійшла.

А на початку травня мене відпустили. Просто випхали вранці за ворота в'язниці й зачинили за спиною двері.

Не розповідатиму, я важко я добиралася до Донецька, до старої 90-річної родички, яка мене навіть не впізнавала. Як мені допомогло з грошима і квитком представництво ООН у Донецьку, як друзі поставилися з нерозумінням, недовірою та підозрою і як у старих, порваних черевиках родички ходила до ізюмського відділу забирати документи у нелюда, що знущався з мене, і якими матюками цей садист мене «проводжав» зі «звільненого» «ДНР» — це довга розповідь…

Скажу одне: коли мені у Донецьку заявили, що виїжджати на Іспанію краще через москву, я відповіла: НІЗАЩО!
І коли нарешті манівцями дісталася Литви, то цілувала землю перона. Яке щастя — я в ЄС!
Ніколи не думала, що росія перетвориться на фашистську державу.

Злість, жадібність, підозрілість, презирство, отупіння — мала дещиця того «російського світу», який прийшов у Маріуполь.

Мені дуже боляче, що мій татко залишився лежати там, у дворі. І таких у Маріуполі тисячі, десятки тисяч…

Я прошу Бога коли-небудь знайти поховання та по-християнськи похоронити прах улюбленого тата на рідній землі. Він так вірив, що я виживу та доживу до Перемоги.

Татку, я обов'язково доживу!

Я вже вдома, в Іспанії, даю інтерв'ю іспанським ЗМІ, незважаючи на те, що згадувати все, що сталося, дуже боляче. Але я маю розповідати правду.

Прошу мою другу батьківщину та всі західні країни: допоможіть Україні перемогти! Прийміть Україну в ЄС і не залишайте наодинці з рашистами. Війна не так далеко від ЄС, як здається, а якщо Україна впаде — впаде і Європа".

Читайте також: Мої собаки тепер на небі. І дідусь теж": 9-річний автор знаменитого «Маріупольського щоденника» вирвався з окупації

Гуманітарне пекло у Маріуполі: окупанти змушують мешканців міста боротися за продукти (відео)

«Як жити в країні, яка хоче тебе вбити?!»: українці, «евакуйовані» рашистами до рф, біжать до ЄС

Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.

5074

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.