У старій перуанській легенді йдеться про місто, в якому багато років усі жили спокійно та щасливо. Жителі містечка робили все, що приносило їм задоволення, і чудово один з одним уживалися. Всі, за винятком мера, який постійно перебував у смутку, тому що йому, за великим рахунком, не було чим керувати. В'язниця вічно порожня, судом взагалі не користувалися — не було необхідності, та й нотаріус практично нічого не робив, оскільки слово людини мало тут більше значення, ніж папір, на якому воно було написано.

Якось мер запросив кількох робітників здалеку, щоб вони збудували якусь споруду на міській площі. Цілий тиждень можна було чути звуки молотків і пил. І ось у неділю мер запросив усіх на урочисте відкриття об'єкту.

Коли дошки, що прикривали конструкцію, було знято, містяни побачили… шибеницю. Величезну шибеницю, збиту зі свіжоструганих колод. Люди почали питати один в одного, що робить там ця шибениця. Перебуваючи у постійній тривозі, вони з того дня з найменшого спірного питання почали звертатися до суду, щоб вирішувати найдрібніші побутові суперечки, які раніше вирішувалися просто за взаємної згоди.

Городяни відтепер чи не щодня ходили до офісу нотаріуса, щоб реєструвати документи у ситуаціях, які раніше «оформлялися» рукостисканням та фразою «Даю слово». Усі тепер почали прислухатися до кожного слова мера, адже він постійно звертався до людей з площі, на якій стояла шибениця.

До речі, самою шибеницею ніхто ніколи не користувався. Але лише її присутність зробило життя городян зовсім іншим…

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, гарного дня. Як завжди, щиро ваш.