Не побоявся потайки фотографувати жертв Голодомору, відсидівши багато років в більшовицькій тюрмі: карколомна історія життя автора унікальних знімків
«В 1920-ті Александр Вінербергер працював інженером на заводі, а ночував — в камері тюрми»
— Після завершення виставки «Leica, яка бачила Голодомор», експонати будуть повернуті в Великобританію, — розповіла «ФАКТАМ» в.о. генерального директора Музею Голодомору Леся Гасиждак. — Згодом, коли ми знайдемо меценатів, які виявлять бажання викупити ці речі, а нащадки Александра Вінербергера — їх продати, тоді отримаємо ці реліквії назавжди. Я як керівниця музею мрію про це.
— Александр Вінербергер багато років прожив в СРСР, причому частину з них — у в'язниці на Луб’янці (це в москві), — розповів «ФАКТАМ» відомий дослідник Голодомору, доктор історичних наук Василь Марочко. — Вінербергер в складі війська Австро-Угорщини брав участь в Першій світовій війні. Потрапив в російський полон. Після встановлення в росії більшовицького режиму спробував по підробленим документам повернутися додому (там його чекали дружина та дитина), але біля Пскова потрапив до рук чекістів. Його звинуватили в шпигунстві і посадили у внутрішню тюрму на Луб’янці. Згодом, коли почалося подолання наслідків розрухи, більшовицька влада залучила Вінербергера (він був інженером-хіміком) та інших ув’язнених іноземних спеціалістів до роботи за фахом. Александра направили на фабрику з виробництва фарб та лаків. Але ночувати його привозили назад в камеру.
— Але ж в Харкові він працював вже як вільна людина? Інакше, як би йому вдалося потайки фотографувати виснажених від голоду селян, які добиралися до Харкова і вмирали на вулицях?
— Так, в Харкові він вже був вільним. Але перед цим побував дома в Австрії, познайомився там з дівчиною, розлучився з дружиною, від якої відвик за багато років розлуки, та одружився з молодою коханою. Це було в 1928 році. Чому він після того повернувся в СРСР, можна хіба що робити припущення. Згодом вагітна дружина приїхала до нього, і влада навіть дозволила їм відправитись в подорож на Кавказ. Тоді Александр жив вже як вільна людина.
Сталінський режим розгорнув форсовану індустріалізацію, для якої конче не вистачало фахівців різних спеціальностей — інженерів та кваліфікованих робочих. Тож на початку 1930-х Вінербергеру влада запропонувала поїхати в Харків на завод «Укрпластик». На вулицях тодішньої столиці Української РСР він побачив жахливі сцени: селяни, яким вдалося вирватися з сіл, де не було що їсти, помирали на очах перехожих. На тротуарах лежали трупи. На фотографіях Вінербергера видно, що люди проходять повз, не звертаючи на них увагу — тобто місцеві вже звикли до такого жахіття! Александр фотографував голодуючих дітей, величезні черги біля продовольчих магазинів…
«Під час Другої світової війни Вінербергер записався в армію генерала Власова»
— Як Вінербергеру вдалося вивезти плівки з цими кадрами?
— В 1934 році він попросив більшовицьку владу відпустити його з дружиною та донькою в Австрію. Дозвіл на це було дано. Він розглядав різні варіанти провозу плівок. В посольстві Австрії порадили не ризикувати і відправити дипломатичною поштою. Він так і зробив.
— Коли він оприлюднив харківські фотографії?
— Наступного року, але зробив це інкогніто — певно, боявся (не безпідставно) помсти чекістів. Зроблені ним фотосвідчення Голодомору показали світу кардинал Теодор Іннітцер та генеральний секретар Міжнародного комітету національних меншин Евальд Аменде. Радянська влада організовувала пропагандистську компанію, розраховану на громадськість за кордоном та спрямовану на те, щоб іноземці сприймали колгоспний лад, як благо для селян і не вірили в реальність Голодомору. Зокрема для цього запросили в СРСР знаменитих письменників Бернарда Шоу та Едуарда Ерріо. Влаштовували перед ними показуху. А тут раптом оприлюднено беззаперечні фотодокази (всього їх 52) Голодомору!
— Чекісти змогли помститися за це Вінербергеру?
— На щастя, ні. Згодом він відважився написати мемуари про пережите в СРСР, зокрема про те, що побачив в Харкові (примірник цієї книги спогадів, назву якої можна перекласти «Вантаж солі в підвалах ГПУ», демонструється на виставці. — Авт.). У фашистській Німеччині Вінербергер вступив до лав Російської визвольної армії генерала Власова. Александру поталанило потрапити в полон до західних союзників по антигітлерівській коаліції і вони його відпустили. Він помер своєю смертю в 1953 році.
Збереглося два примірники харківських фотографій Вінербергера: один належить його правнучці Самарі Пірс, інший — церковному архіву Відня.
— У 2012 році я поїхала провідати свого дідуся Тоні і він подарував мені фотоапарат Leica, який належав моєму прадіду Александру Вінербергеру, — розповіла на відкритті виставки фотохудожниця з Великої Британії Самара Пірс. — Дідусь Тоні сказав, що розпитати про прадіда краще у його доньки моєї бабусі Лілі Марго. Тоді я й дізналась про те що Александр Вінербергер зробив фото людей, які стали жертвами Голодомору.
Згодом Самара побувала в Харкові, фотографувала куточки міста, які були на знімках її прадіда. Підготувала фотовиставку, на якій Харків знято під час Голодомору і в нашу епоху. Фото сучасного Харкова, який зазнає нещадних російських обстрілів, також варто поставити поруч зі знімками Вінербергера.
1316Читайте також: «Мати ходила в степ, знаходила там нори мишей і забирала звідти зерно»: свідчення людей, які пережили найжахливіший Голодомор
Читайте нас у Facebook
