«Дивлюся на дочку — а вона в крові»: мама 8-місячної постраждалої розповіла моторошні подробиці ракетного удару по Краматорську
«Яскравий спалах, а потім будівля почала руйнуватися»
Днями маленьку Мію з мамою виписали із лікарні. Нині вони у Києві під наглядом лікарів. У дівчинки констатували перелом скроневої кістки та численні колото-різані рани голови. Попереду амбулаторне лікування та реабілітація.
— У лікарні Мію прооперували, після чого вона деякий час провела у реанімації, — розповідає «ФАКТАМ» Ярина Панченко. — Зараз доньці вже набагато краще, вона добре їсть, знову стала посміхатися… Ми під наглядом хірурга та невролога. Залишається сподіватися, що для Мії це не матиме наслідків.
— Ви також отримали травми?
— Так, травму голови. Вийшло, що нам з Мією впала на голову одна й та сама балка. І я, і чоловік отримали поранення, і потім самі витягували осколки, що застрягли в нас. Але, порівняно з тим, що сталося з дитиною, це не має значення. На наші травми ми навіть не звернули уваги. Відразу після того, що сталося, ми були в лікарні в Краматорську, а вже наступного дня нас відправили до Києва.
.jpg "\"Зараз доньці вже набагато краще, вона добре їсть, знову посміхається\", - каже Ярина.")
Чоловік Ярини — військовослужбовець ЗСУ. Того дня, 27 червня, Ярина з донькою приїхали до Краматорська, щоб побачити тата.
— Ми не бачилися пів року, — каже Ярина. — Чоловік з першого дня повномасштабного вторгнення пішов до тероборони, а у травні 2022 року вже був у складі ЗСУ. Я на той момент була вагітна. Наша Мія — дитина війни. Я народжувала її у Києві у жовтні минулого року, коли там якраз почалися масовані ракетні атаки. Нас мали виписати з пологового будинку 10 жовтня, але через ракетні обстріли виписку довелося відкласти на другий день.
Перебуваючи в декреті, я намагаюся як можу допомагати ЗСУ, займаюся волонтерством. І мій візит до Краматорська 27 червня мав кілька цілей. Я везла деяку волонтерську допомогу. Дуже хотіла побачити чоловіка і щоб чоловік побачив нашу доньку. Ми винайняли квартиру в центрі Краматорська. Оренда була всього на добу, бо вже наступного дня я мала їхати. Відразу після цієї поїздки ми з Мією мали відправитися до Німеччини — у гості до моїх друзів…
Ми приїхали до Краматорська після полудня. Чоловік нас зустрів, ми пообідали, залишили речі у квартирі та вийшли прогулятися. У місті було спокійно — ані вибухів, ані повітряної тривоги. Ми зайшли до магазину, купили води, дитячих пюрешок. Після цього чоловік запропонував зайти до піцерії та замовити їжу на виніс. Ми так і зробили.
.jpg "Ярина з маленькою Мією приїхали до Краматорська на день, щоб побачитися з чоловіком і він міг побачити доньку")
У той момент і стався вибух.
— За кілька хвилин до ракетного удару я вирішила погодувати доньку, — каже Ярина. — Усамітнилася з Мією в невеликому коридорчику, приклала її до грудей… Цей коридорчик нас і врятував — вийшло, що ми, навіть про це не замислюючись, дотрималися те саме «правило двох стін». До піцерії ми зайшли одночасно з дівчатками-близнючками, які загинули (Юлі та Ані Аксенченко було 12 років, вони прийшли до ресторану разом із батьком. — Авт.). Коли я сіла з Мією в коридорі, до мене підійшов чоловік. Він дивився у меню і запитав: «Може, ось це замовимо?» І в цей момент ми побачили яскравий спалах. Це був не вибух, а саме спалах. А наступної секунди будівля, в якій ми знаходилися, почала руйнуватися. На нас полетіли уламки скла, обвалилася стеля. Я інстинктивно накрила собою Мію, а чоловік накрив собою обох.
«Час, який Мія провела в реанімації, був найстрашнішим у моєму житті»
— На нас із Мією впала балка, — продовжує Ярина. — Після цього удару по голові я не бачила одним оком. Глянула на дочку — а вона в крові і дивиться на мене такими переляканими очима… Я розумію, що їй треба зупинити кров. Намагаюся щось зробити, а потім бачу, що я теж вся в крові й моя кров капає на Мію… З цього коридору нам допоміг вибратися чоловік, якого ми бачили вперше в житті. Він прибіг із вулиці. Підбіг до вікна і сказав: «Давай мені дитину!» Я передала йому Мію…
Після цього ми із моїм чоловіком вилізли самі. Надворі творилося щось неймовірне. Паніка, хаос, загиблі. Люди з переляку бігли всі в один бік, і багатьох із них там потім ще більше привалило… Ми побігли до будинку, де винайняли квартиру. Він був зовсім поруч, і там теж вибило парадне, вилетіли вікна. Але квартира вціліла. Звідти нас відвіз до лікарні сусід — до речі, також волонтер. Ми вирішили не чекати швидких — їм там, на місці, роботи було більш ніж достатньо.
Час, який Мія провела в реанімації, був найстрашнішим у моєму житті. Дякую лікарям, які не лише надали доньці допомогу, а й заспокоювали та підтримували нас із чоловіком. Вони розмовляли зі мною дуже обережно. Казали, що в мене больовий шок і мені також потрібна допомога. На що я відповідала, що все це не важливо, і мені треба до дитини.
Ще хочу сказати, що люди у нас неймовірні. Нас витяг з будівлі, що обвалилась, незнайома людина. І було дуже багато тих, хто ось так не побоявся прибігти до епіцентру вибуху. Вони заходили всередину зруйнованих будівель, витягували постраждалих, надавали допомогу… На цьому тлі ще більше вражає те, що навела ворога на це місце особа, яка теж так ходила серед нас. Він чудово бачив, що це людне місце, що там жінки, мами з дітьми… Його затримала поліція.
Коли наші близькі та друзі дізналися, що з нами трапилося таке лихо, вони почали збирати нам допомогу. Наше лікування, на жаль, ще не закінчене, і я не можу знайти слів, щоб висловити свою подяку людям, які хочуть допомогти нашій дитині.
Для тих, хто має таку можливість, «ФАКТИ» повідомляють номер розрахункового рахунку Ярини Панченко UA403052990000026207901343606
Нагадаємо, що серед постраждалих від ракетного удару по Краматорську була й українська письменниця Вікторія Амеліна, яка перебувала у піцерії разом із делегацією колумбійських журналістів. Вона зазнала тяжких поранень і через кілька днів померла в лікарні в Дніпрі. «ФАКТИ» поговорили з друзями Вікторії та з'ясували подробиці трагедії та як письменниця боролася з російською окупацією.
903Читайте нас у Facebook
