«Наче добрий турнікет дозволили державі не стекти кровʼю»: Друзенко про байдужість можновладців до медиків-добровольців
Новини з фронту тривожні. І не тільки з Півдня. На одному з напрямків, де ПДМШ працює останні 9 місяців, потік поранених останнім часом безпрецедентний за весь цей час… Геннадій Друзенко, керівник Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) імені Пирогова розповів про ситуацію на фронті, складнощі свого батальйону та відсутність державної підтримки для медиків-добровольців.
«Саме розуміння чи радше відчуття ціни, яку ми платимо на фронті, викликало хвилю суспільного обурення витрачанням сотень мільйонів на серіали, заміну бруківки та добудову музеїв. Все це виявиться чистої води марнотратством і втратить будь-який сенс, якщо ми не виграємо цю війну. А від її виграшу ми ще ой як далекі…
І головна помилка України — переход від тотальної війни, яку ми вели під час оборони Києва, до професійної, коли армія воює — решта в кращому разі вболіває за ЗСУ. На жаль, мушу констатувати, що без всенародної підтримки, без мобілізації усіх ресурсів країни ЗСУ самостійно не виграють цю війну. Скільки б ми за них не молились…
Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова відчув це на собі. Здавалося б, після майже півтора року великої війни час добровольців, які рятують життя на фронті у правовому вакуумі — без статусів, бр-ок та соціальних гарантій, часто-густо коштом своїх відпусток — минув. Здавалося б, ми виконали свою місію: наче добрий турнікет дозволили державі не стекти кровʼю, коли її було важко поранено, виграли час для створення, запуску та відлагодження роботи більш тривких інституцій, що мають усе, чого ми позбавлені: правову рамку, зарплати, соцгарантії, забезпечення з держбюджету тощо…
На жаль, ця теорія суперечить жорстокій фронтовій правді. Останні пʼять місяців, тобто впродовж другого року великої війни, кількість пацієнтів #ПДМШ залишається в межах 2500−3000 за місяць. Це до 100 за день. На додаток до «ремок», кейс-еваку, работи на стабах ми також запустили мобільний стомкабінет, який наразі працює на Півдні. І кількість бойових підрозділів, які просять нас «посилити їх по медицині» тільки зростає. Всю повагу до #ПДМШ військових ми відчули, коли нас терміново виселяли з установи у Славіку. Хто тільки з бойових медиків за нас не вписався. На жаль, не допомогло: рішення виселити нас ухвалювали в Києві і кілька днів замість рятувати поранених ми пакували, перевозили та розпайовувати наш обоз на новій локації, значно менш придатній для розквартирування. Але менше з тим — переїхали, працюємо. Щира дяка тим, хто підтримував, допомагав та намагався допомогти!
З іншого боку, ресурсна база ПДМШ тане на очах. І йдеться навіть не так про фінанси, як про людей. На жаль, медики мають тільки одну відпустку на рік, аби провести її на фронті, рятуючи життя наших захисників з ризиком для життя власного. А держава в особі МОЗ України за півтора року великої війни так і не спромоглась внести зміни до власного наказу від 27 квітня 2018 року № 814, який регулював залучення цивільних медиків-добровольців до надання у складі ПДМШ медичної допомоги в районах проведення ООС. Операція обʼєднаних сил — давно історія. 17 місяців тому її заступила повномасштабна війна. Але #МОЗ так і залишив медиків-добровольців без правової рамки, яка б легалізувала їхнє перебування на фронті. Мовчу вже про статуси та соцгарантії, хоча наші медики-добровольці працюють в таких самих умовах і з такими самими ризиками для життя, як і їхні колеги в погонах…
Іноді від байдужості київських можновладців хочеться опустити руки: мовляв, невже нам потрібно більше всіх? Командування медичних сил не можете забезпечити не тільки достатню кількість медиків, швидких та медичного обладнання на фронті, а й елементарні якісні IFAKs (індивідуальні аптечки бійця) для наших захисників, але забороняє розробникам надати нам потестити електронну форму 100, яка супроводжує пораненого пацієнта з моменту евакуації до тилового госпіталя…
Одне слово, коли я на фронті і говорю з бойовими побратимами, розумію, що — попри все — ми маємо продовжувати творити чудо: знаходити ресурси, рекрутувати добровольців і рятувати життя. Тисячі життів… Коли я спілкуюсь з київськими можновладцями та бюрократами, то розумію: ми на фронті зайві. Бо, як сказала мені якось одна високопоставлена генералка, «вам не можна наказати, а потім покарати за невиконання наказу». Втім з нами можна домовитись! І коли ми домовились, ми тримаємо своє слово краще за будь-який наказ. «Відказники» — це ж (що гріха таїти) масова проблема в ЗСУ. Серед добровольців її важко навіть уявити…
Буду щирий: я не знаю, скільки ми ще протягнемо на фронті в правовому вакуумі, без жодної державної підтримки. Якщо все для фронту — все для перемоги, було б не зле почати шукати шляхи легалізації ПДМШ на фронті. Незвичні, креативні, гнучкі. Бодай тому, що десятки тисяч врятованих захисників — найкраще та найпереконливіше свідчення нашої ефективності.
Так, для цього потрібно почати мислити не бюрократично (логіка бюрократа завжди обґрунтовує, чому щось не можна зробити), а патріотично (ця логіка навпаки шукає, як зробити неможливе можливим, якщо це «неможливе» наближає нашу перемогу).
Тому закликаю всіх справді патріотичних, компетентних та відповідальних можновладців: давайте сідати за стол перемовин і шукати, як нам зберегти та поширити унікальний досвід ПДМШ. Як нам підвести правове підґрунтя під державно-приватне партнерство, прикладом якого мав би стати ПДМШ? Як це партнерство трансформувати з красивих слів у конкретні справи? Як підтримати проєкт, який вже врятував тисячі десятків життів, не витративши жодної копійки бюджетних коштів? Врешті-решт партнерство — це ж дорога з двостороннім рухом, а не гра в одні ворота…
Звичайно, нас можна зрізати і викинути наче використаний турнікет. Але, на жаль, кровотеча в українському війську досі може виявитись смертельною. І тому ми досі вкрай потрібні на фронті.
Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова буде продовжувати рятувати життя на фронті скільки вистачить сил і ресурсів. Але при цьому так прикро почуватися вічним пасинком у держави, за саме право існування якої воюєш вже девʼятий рік…", — написав він на своїй сторінці у соцмережі.
Фото на головній — швидка ПДМШ
Матеріали, розміщені у рубриці «Блоги», відображають власну думку автора та можуть не співпадати з позицією редакції.
356Читайте нас у Facebook
