«Ми планували зустріти старість разом. Льоша жартував, що буде буркотливим дідом»: історія розвідника, який став прототипом муралу в Києві

У столиці відкрили 50-метровий мурал. Він присвячений воїнам-добровольцям, які загинули, захищаючи нашу державу. На стіні київської багатоповерхівки по вулиці Анни Ахматової, 4 зобразили командира взводу розвідки добровольчого батальйону ОУН Олексія Мовчана із котиком на руках. Боєць з позивним «Тінь» загинув під час виконання бойового завдання 1 травня 2022 року на Донеччині в районі села Велика Новосілка. Того трагічного дня Олексій разом з побратимами врятував з-під завалів зруйнованого російськими окупантами будинку 11 мешканців. Постраждалих українські воїни через заміновану дорогу переправили у безпечне місце. Один із побратимів (Микола Ладан) сфотографував героя із переляканим котиком, який бігав поруч. По дорозі назад воїни потрапили під обстріл противника. Осколками Олексію Мовчану посікло все тіло. Та смертельними стали ті, які потрапили в голову…

«Коли в Києві продуктів у магазинах не було, не кажучи про квіти, чоловік подарував мені гортензію»

- В липні 2023 року в мене виникла ідея створення муралу. Рік тому не встигла привітати Олексія з днем народження, бо його життя обірвалось 1 травня, а іменини в нього 25-го. Й захотілось зробити для нього особливий подарунок, такий, якого нема ні в кого, — розповідає «ФАКТАМ» дружина героя Юлія Мовчан. — Також хотілось, щоб цей стінопис став символом патріотизму, сміливості, мужності та людяності. Зображення перенесли на будинок два художника: сімейна пара Віталій Гідеван та Олена Нойна. Вдячна, що погодилися здійснити мій задум, За те, що направляли на цьому шляху, давали рекомендації та поради. За те, що підтримували, коли опускалися руки. За створення такого шедевра, який нагадуватиме усім про високу ціну, яку ми платимо за свободу. Референсом до зображення стала остання світлина Олексія, зроблена побратимом за кілька хвилин до загибелі. На ній він з тим самим котиком. Мурал створений частково за мій кошт, а частково за кошт небайдужих людей.

Олексію подобалося дарувати коханій живі квіти. Він дарував їй квіти навіть на свій власний день народження. А тепер Юлія попросила всіх приносити хризантеми у горщиках, аби їх можна було висадити поруч із зображенням її романтичного чоловіка, який ніколи себе таким не вважав, але насправді був романтиком.

- Пам’ятаю, 8 березня 2022 року сказала Олексію, щоб не вітав мене, бо зовсім не до свята було, — продовжує Юлія. — Всі люди перелякані, продуктів у магазинах не було, не кажучи вже про квіти. Чоловік прийшов пізно ввечері, майже опівночі. Я вибігаю, щоб зустріти його. Він посміхається і каже: «Привіт, моя дівчинко». А руки за спиною. Я кидаюсь в його обійми, а він простягає мені горщик з рожевою гортензією. Де він її роздобув, я не знаю. Олексій не зізнався. Впевнена, що об’їздив всі околиці міста, щоб знайти. Такий він був. Гортензія була з такими маленькими квіточками, що здавалося ледь-ледь живою. Я її поставила на підвіконня на кухні і милувалася нею, поки чоловік вечеряв. А Олексій милувався мною, бо емоції мене переповнювали. Вранці вийшла на кухню, а квітку не впізнати. Вона вся буяє. Квіти розпустилися і на підвіконні вже стояла не гортензія, що вмирає, а велика рожева хмаринка. Виходить чоловік. Я кажу: «Глянь, які квіти!» Він, не дивуючись, відповідає: «Це тому, що я тебе дуже сильно кохаю». Схожих історій я можу розповісти дуже багато. Олексій умів дивувати мене. Скажу більше, він обожнював це робити.

«Олексій закохався одразу. Сказав друзям: «Ця жінка буде моєю»

Олексій Мовчан народився у родині військовослужбовця. Після школи у профтехучилищі отримав спеціальність «штукатур-ліпник архітектурних деталей». Займався обробкою каменю. Після армії, але не сказавши нікому, поїхав на війну у Нагірний Карабах. Обіймав посаду командира відділення військової розвідки, здобув колосальний досвід. В 1998 році закінчив транспортний університет у Києві і отримав спеціальність інженера-механіка. У 2007 році Олексій познайомився зі своєю коханою.

- Моя сестра попросила мене замінити продавця у її кіоску, — згадує Юлія. — Я погодилась, тому що не раз їй допомагала. В цей день до кіоску на каву приїхав Олексій із друзями. Запитав: «А який у вас шоколад найсмачніший?». «Все залежить від смаків людини», — відповіла. Попросив вибрати на свій смак. Вибрала, а він розрахувався та залишив шоколад мені. Вже потім Олексій питав, чи було з моєї сторони кохання з першого погляду. Я сказала, що ні. Але мені одразу сподобались його очі, посмішка, почуття гумору. А закохалася я за декілька днів, після першої телефонної розмови, яка тривала годину. А Олексій закохався одразу. В той же день сказав друзям, які були з ним: «Ця жінка буде моєю». Проте через місяць спілкування ми розійшлись.

Читайте також: «Якщо треба буде померти за Україну — я помру»: хлопець з Київщини з ДЦП мріє захищати Україну

А далі, здається, втрутились самі небеса. За кілька років Юлія отримала в соцмережі повідомлення, в якому Олексій попросив вибачення й написав, що вона та сама особлива жінка його життя.

- Я зраділа повідомленню, бо важко переживала нашу розлуку, — каже Юлія. — Для мене ця дата стала дуже важливою. Кожен рік я казала чоловіку: «Це день…», а Олексій продовжував: «Коли я знову з’явився в твоєму житті». То ж ми відновили стосунки. А в серпні 2018 року офіційно одружились. Я одягла білу сукню, фату, запросили найближчих нам людей. Весілля було таке, про яке я мріяла. Чоловік зробив все для того, щоб здійснити цю мрію. А потім були дуже щасливі, хоч і короткі роки спільного життя. Ми планували зустріти старість разом. Льоша жартував, що буде буркотливим дідом.

Понад 25 років Олексій Мовчан працював водієм сміттєвоза на одному з підприємств. Він відкрив всі категорії водійських прав, обожнював автомобілі, особливо ремонтувати їх, не раз про нього казали, що мав золоті руки. На роботі чоловіку не раз пропонували підвищення, проте він відмовлявся, бо хотів більше часу приділяти родині.

Після повномасштабного вторгнення Олексій Мовчан долучився до захисту держави, бо в нього вже був досвід: в 2014 — 2016 роках він брав участь в АТО.

— Але про ту частину свого життя він майже не розповідав. Надто важко було, — додає Юлія Мовчан. — Наприкінці лютого 2022 року Олексій приєднався до добровольчого батальйону ОУН, в складі якого боронив околиці Києва, виконував завдання у селі Лютіж неподалік Вишгорода. Військовим видали тільки зброю та дозволи на неї, все інше купували за власний кошт бійці та волонтери. Після звільнення Київщини від окупантів Олексій з побратимами вирішили їхати на схід. В останні дні перебування коханого в Києві я приходила на місце розташування його батальйону. Намагалася чимось допомагати, але найголовніше, звичайно, хотілося бути поруч з ним. Він запропонував піти в ліс прогулятися. Суворо та серйозно пояснював, що без нього треба ходити лише по стежці, показував розтяжки. Вийшли на галявину, де я побачила джмелика і побігла за ним, щоб сфотографувати. Але всі фото розмиті, бо джмелик постійно рухався. Чоловік взяв мій телефон і запевнив: «Зараз все буде в найкращому вигляді, не хвилюйся.» А далі побачила картину, від якої захоплює дух. Мій коханий, дорослий дядько, командир, ганяється по лісу за джмеликом. Світлину ту я таки отримала, а потім ще й з пташкою… Таким мого чоловіка знала лише я.

Ми так мріяли про власне житло, але без нього вже нічого не хочеться. Ми дуже хотіли мати дітей, але не судилося. Збиралися всиновити дитину чи дітей, які залишилися сиротами. Зараз маю намір зробити це самостійно.

«Я повертаю голову до Олексія й перед моїми очами пролітають два ВОГи»

Микола Ладан, парамедик добровольчого батальйону ОУН, служив разом із Олексієм Мовчаном. Саме він й став автором останнього фото бійця з позивним «Тінь». Пригадує, що то був важкий бій — четверо відважних захисників проти осетинського спецназу.

- Олексій був жартівливим, до всього ставився з гумором. Дуже щирий, відкритий, не лицемір. Це те, що я сильно ціную в людях, — каже «ФАКТАМ» Микола. — Того дня ми розташувались на позиції в одному з населених пунктів, половину якого контролювали окупанти. Після того ми почули як пролетів танковий снаряд й здетонував у дальню стінку будинку. Тобто дім зловив усі уламки. Ми зрозуміли, що щось не так й пішли на дорозвідку. Із одного з будинків вийшли цивільні люди, яких ми просили тікати, бо дуже небезпечно. У них на подвір'ї бігав котик. Олексій взяв його на руки. Я на мобільний телефон зробив серію фотографій, які й виявились останніми. Далі ми почули крики людей, яких завалило в погребі. Розкопали їх. Серед них були діти із сильними контузіями. Люди не розуміли, що відбувається. Плакали та просили, щоб їх не вбивали, бо думали, що ми росіяни. Далі потрібно було їх вивести, щоб вони не потрапили під обстріли окупантів.

Читайте також: «Не хочу і не можу вірити, що моя любов до тебе не спрацювала магічним щитом»: українка в соцмережі веде щоденник пам'яті свого коханого, який загинув на війні

Раптом почали працювати БТР, висаджуватись два КАМАЗи окупантів. Від наших позицій це десь 150−200 метрів. Нас четверо — «Лівша», «Полтава», «Тінь» та я. У нас почався вогневий бій. Вони нас бачили, ми їх. Потім тиша, яка здалась мені вічністю… Я стою та цілюсь в ту сторону, де росіянин, повертаю голову до Олексія й перед моїми очами пролітають два ВОГи з підствольника. Один на траву впав, інший під Олексія залетів. Я бачив, як в останній момент він схопився за голову й вона впала. Буквально пів секунди і ще таких чотири прилетіли… За Олексієм далі лежав «Лівша», але «Тінь» прийняв на себе масу уламків, критичний став у голову. Чесно кажучи, я до останнього тримався, щоб не дати волю сльозам. А вже на прощанні з Олексієм таки дозволив собі емоції. Світлини воїна з кошеням я потім передав його дружині, які, власне, й стали основою муралу.

Раніше «ФАКТИ» писали, що дружина захисника, який поліг у Бахмуті, вирощує дуби на честь загиблих бійців.

1700

Читайте нас у Facebook