«До нас у бліндаж заходить окупант, а у мене під рукою немає автомата», — актор та військовий Олександр Печериця про службу у ЗСУ
Вже цієї осені відбудеться премʼєра серіалу «Лікарка за покликанням» (1+1 Україна), де Олександр зіграв одного з лікарів дитячої лікарні. Нова історія присвячена професійному подвигу українських медичних працівників, які щодня рятують українців.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Олександр Печериця згадав перші дні повномасштабного вторгнення, найсильніше бажання на фронті та свої сни.
«Я жив як у теплій ванні»
— Олександре, ви звільнилися з лав ЗСУ майже рік тому. Як за цей час змінилося ваше життя?
— Я безумовно повернувся іншою людиною. Але не знаю, де сталися ці зміни — в мені чи в Україні. Зміни відбулися у всіх аспектах. Але це нормально, так має бути. Треба чесно сказати, що так, як було до війни, з нами вже ніколи не буде. Ми інші й рухаємось вже в, напевно, якийсь зрозумілий напрямок. У чомусь ми були сліпі, сумнівалися, але зараз сумніви зникли.
— Ви кажете про європейський шлях?
— У тому числі. І ментальний вибір. Як на мене, зараз проходить цивілізаційний розлом, місце зіткнення — цивілізація і Мордор. Нас намагаються повернути в минуле, в якому немає ні розвитку, ні перспективи. Але так не буде. Проти нас відстала когорта людей, що живе стереотипами минулого, цінностями середньовіччя — грабунки, велич. Це хворі люди.
— Тяжким було ваше повернення до мирного життя?
— Мені здається, що я досі звідти не повернувся. Війна триває, можливо, тут, далеко від фронту без безпосередніх вибухів. Хоча кожен день прилітає в наші міста і безпечного місця в Україні немає. Але, можливо, тут є відчуття більшої безпеки. І тоді думаєш, що замало робиш для наших воїнів і перемоги. Тому я продовжую волонтерити, забезпечувати необхідним підрозділ, де я проходив службу. Мій позивний залишився — «Артист». Нещодавно я пройшов навчання за програмою, яка допомагає людям, які повертаються з війни.
— Що вам допомогло повернутися?
— Це допомагає мені й досі — творчість. Я сховався в неї, як в мушлю. Я і жив так завжди. Як у теплій ванні, у світі прекрасних, добрих, творчих людей. Я виріс в такому оточенні, вступив в театральний університет після школи, потім до театру, і скрізь мене оточували саме такі люди.
— І все ж таки 24 лютого 2022 року ви вирішили вийти з «мушлі».
— Тоді інших думок просто не було. Ніхто не знав про ТрО, військо — це не мало значення. Тоді у Києві роздавали зброю з КамАЗів під паспорт. Ми просто мусили захищатися, а не чекати у своїх квартирах, що хтось по тебе прийде, бо ти у списку. А так би було. Але ти незламний, бо знаєш свою історію і будеш битися, бо це твоя цінність, точка опори.
— Скільки тоді було вашому сину?
— Два з половиною роки. Дружині я тоді нічого не сказав. Лише по факту. За пару днів до початку повномасштабного вторгнення вони виїхали з країни. Якби не це, я б, напевно, спочатку турбувався про їхню безпеку. Памʼятаю, що відчував потребу щось зробити. Прийшов 24-го у військкомат не зброю отримувати, а щось робити корисне — копати траншею, розвозити харчі. У мене були руки, ноги й бажання щось робити. Мені сказали йти організовувати загони оборони в будинках на районі. Ми почали знайомитись, обдзвонювати тих, хто залишився у місті. Потім мені подзвонили з військкомату і я пішов воювати.
«Тато жив у Гостомелі за 500 метрів від аеропорту і бачив все»
— У вас було відчуття, що велика війна таки станеться?
— Навпаки. І я всіх переконував, що це немає сенсу, змісту. Мені здавалось, це настільки безглуздо! Потім зʼясувалося, що це не про глузд. Імперія чи розширюється, чи розпадається. Вона безжальна до чужих і до своїх. Це як чорна діра.
— Яким було ваше 24 лютого?
— Я не чув вибухів. Прокинувся від неспокою, в тривозі. Мій телефон стояв на зарядці в іншій кімнаті. Дивлюсь — там 60 повідомлень. Тато додзвонився, каже: «Почалася війна». Він жив у Гостомелі, за 500 метрів від аеропорту і бачив все. Слава Богу, зумів врятуватися з сім'єю. У мене в той день зранку була репетиція, а ввечері потяг до Львова на гастролі зі спектаклем «Украдене щастя». В чаті театру написали, що всі проєкти зупинені, гастролі скасовуються.
Читайте також: «Мушу знати все»: Тіна Кароль пройшла курс військового вишколу з ветеранами «Азову»
— Багато хто з акторів у перші місяці великої війни не вірили в повернення до творчості.
— Я не можу без моєї професії. Є такий вірш: «Сонце звертає на весну, обрії дерево хрестять, руки м'які опановують інші ремесла». Це вірш про перші дні війни. Я приміряв на себе іншу професію — я ніколи не ходив в караул, не тримав у руках зброю. Ясна річ, що в перші декілька місяців мова не йшла про відновлення роботи, але потреба в ній колосальна. Бо за 30 років, на жаль, ми програли інформаційну війну. Навіть зараз я шокований, скільки російськомовної молоді мене оточує. Ворог тисне на сході, але найстрашніше — совок в нашій голові, якій треба перемогти.
— Буває, що вам досі сниться фронт?
— Так, і це не дуже хороші сни. Коли ти готуєшся до прем'єри, є найстрашніший сон актора — ти на сцені, поруч колеги й ти маєш сказати репліку. А ти не те що слів не знаєш, не можеш згадати, що це за вистава! І прокидаєшся у поті. Цей сон для мене помінявся — сниться, що до нас у бліндаж заходить окупант, а у мене під рукою немає автомата. І я прокидаюсь від жаху.
Читайте також: «Ми звикли»: популярна телеведуча про чоловіка-військового
— Що згадується зараз найчастіше з часу, проведеного на фронті?
— Там відчуваєш все без прикрас, по-справжньому: страх, самотність, надію, розпач, а потім ейфорію, радість від простих речей. Скучаєш, думаєш, як же мені хочеться шоколадки. І тут таку привозять — і ти такий щасливий! Або щастя помитися ледь теплою водою чи одягнути чисту футболку, помити волосся шампунем і мінеральною водою. Дружба і партнерське плече — вони там справжні, бо всі один від одного залежать. В принципі в армії дуже важко усамітнитись, знайти себе.
— Може, і добре, що не залишаєшся наодинці з думками?
— Так, але мені іноді все ж не вистачало себе. Та й думки про одне і те саме. Хотілося вирватися і подумати про щось інше.
— Війна змінила наші погляди на багато речей.
— Я позбувся ілюзій. Іноді важливий сам процес, а не результат. Багато хто з думаючих людей, це зрозумів. Війна може тривати й 50 років, а жити треба зараз. Тому інформаційну програму треба вигравати. Театральний бум — це тільки вершечок айсберга, який має зростати, вибухати. На весь світ ми повинні кричати, хто ми є! У нас немає вибору, це цивілізаційна боротьба. Якщо ми її припинимо, то зникнемо, а якщо вони — закінчиться війна.
Читайте також: «Колись я знову посміхнусь»: актор та військовий Гарік Бірча записав зворушливе відео
— Ви народилися у Санкт-Петербурзі…
— І прожив там 80 днів. Тато проходив строкову службу, а мама навчалась в університеті. Коли вона його закінчила, ми повернулись. А от відмітка в моєму паспорті залишилась.
— Яким буде ваш день Перемоги?
— Напевно піду на репетицію, чи зйомку, чи проведу урочистий концерт. Це буде просто здорово, якщо одним махом все закінчиться і перестануть гинути люди. Зараз нам потрібно популяризувати наших воїнів, дякувати за їхній вибір та відвагу. Нам треба стояти на колінах перед хлопцями й дівчатами, які нас боронять. І перед волонтерами. Бажаю всім українцям витримки та роботи на своїй ниві. Ми відповідальні — і це відрізняє нас від тої орди. Боротьба триває, слава Україні!
Раніше «ФАКТИ» повідомляли, що акторка Національного театру імені Лесі Українки Марія Агапітова стала до лав ЗСУ.
3560Читайте також: «Розрив танкового снаряда поблизу — і мені відсікло ногу»: ветеран війни Олександр Швачка став телеведучим
Читайте нас у Facebook
