Отримаю диплом і шукатиму житло, адже моя квартира на Донбасі зруйнована обстрілом, — студентка-сирота
Нагадаємо, Даша народилася у Горлівці, потім переїхала разом із мамою до Росії. У Москві мати дівчинки заробляла життя, складаючи букети у квітковому магазині. Дар'ї було 12 років, а її братові, який народився вже в Москві, два роки, коли їхня мама померла. Сиріт відправили до притулку. Молодшого брата Даші невдовзі усиновили, оскільки він мав громадянство РФ. А Дашу, громадянку України, депортували на батьківщину. З інтернату сироту забрала до себе до будинку пенсіонерка, яка встановила над нею опіку.
Опікун мешкала на околиці Горлівки у селі Жованка. Це адміністративна одиниця селища Зайцеве, частину якого на сьогодні все ще окуповано. Із початком бойових дій на Донбасі село Жованка опинилося на лінії вогню. Даші довелося ходити до найближчої школи через лінію фронту — блокпости супротивників та мінні загородження — на окуповану частину Зайцево. Але закінчувала школу Дарина вже у мирному місті Бахмуті, а потім вступила до Харківського педінституту. Цієї весни сирота отримає диплом, але повернутися на малу батьківщину так і не зможе. Нема куди повертатися.
«Снаряд знищив пам'ять про моє дитинство»
— За час навчання у Харкові бувала у Жованці?
— Планувала поїхати, щоби забрати з дому опікунки свої дитячі фотографії та вірші, які писала моя мама. На знімках були я, мій молодший братик та мама. Вона померла у 29 років у мене на руках, коли мені було дванадцять: раптова зупинка серця. Але з'їздити до Жованки я не встигла. Ще один снаряд, що потрапив у будинок моєї опікуни, спалив будову вщент, знищивши пам'ять про моє дитинство. Можна сказати, що все моє попереднє життя розбомбило. Моя колишня опікунка пішла жити до своєї матері, яку вона доглядає.
— Про долю молодшого брата тобі нічого не відомо? А ще хтось із рідних у тебе десь є?
— Брат, може, й не пам'ятає, що має сестру. Його усиновили практично одразу після смерті нашої мами, коли йому ще й трьох років не виповнилося. І мені його вже, певно, не знайти. Усиновлювачі могли надати йому інше ім'я, змінити в документах дату народження. А з рідних після смерті мами в мене залишалися лише дідусь, бабуся та тітка. Дідусь, батько моєї мами, хотів мене забрати до себе, але раптово загинув — потрапив під потяг. А бабуся і тітка, які разом із моєю мамою та зі мною були прописані у двокімнатній квартирі у Горлівці, ще до війни поїхали на заробітки до Росії. Бабуся там померла у листопаді 2018 року. Про це мені повідомила тітка, яка і зараз мешкає зі своєю сім'єю в Підмосков'ї. Ми іноді телефонуємо.
Читайте також: Моя знайома в Донецьку, яка підтримала «російський світ», спилася, а її чоловік та син загинули в «ополченні»
— А хто зараз живе у тій квартирі у Горлівці, в якій ти була прописана?
— Після того, як ще до війни всі поїхали на заробітки в РФ, там ніхто не жив і комунальних послуг не оплачував. Коли мене депортували з Росії в Україну та помістили до інтернату, то сказали, що за мною зберігається право на це житло. Але я не встигла побувати у ньому. І вже не побуваю — квартира зруйнована обстрілом. Тож свого кута в мене немає. Навесні, після закінчення навчання, мене випишуть із гуртожитку, і якщо не запропонують тимчасове соціальне житло, то в мене може постати питання про оренду квартири, що є дуже накладним.
— А твоя тітка чи опікун тобі допомагають?
- Ні. У тітки двоє своїх дітей. Дякую їй за те, що знайшла, де похована моя мама. Тіті вчасно не повідомили про те, що сталося, нам із братом теж не дали попрощатися з мамою. Але тітка знайшла могилу та перепоховала останки у Підмосков'ї. Виявилося, маму спочатку закопали у спільній могилі.
А жінка, яка взяла мене під опіку, вже тоді була пенсіонеркою. Дякую їй за те, що забрала мене з інтернату. За те, що знайшла гроші на оплату ліжко-місця в сусідньому Бахмуті, де я закінчила 11-й клас і отримала український атестат, який дав мені можливість вступити до українського вузу. На це потрібно було 300 гривень на місяць. А 2015—2016-го жителі звільненої частини Зайцево — сіл Бахмутка, Піски та Жованка — ще півроку чекали на свої виплати, поки села не внесли до списку підконтрольних Україні територій. Ось і моя колишня опікунка кілька місяців не отримувала ні пенсії, ні виплат на мене.
Вижити жителям прифронтової лінії допомагали українські військові, представники Міжнародних гуманітарних місій — Червоного Хреста та ООН, волонтери. Мені особисто дуже допомогли волонтери харківської гуманітарної місії «Проліска». Коли я приїхала на навчання до Харкова, вони придбали мені взуття та одяг на зиму, ноутбук, холодильник. З першої стипендії я купила собі штучну ялинку та відсвяткувала Новий рік — уперше за чотири роки, проведені на лінії розмежування. Я обов'язково вбираю ялинку. Із моїм опікуном Галиною Михайлівною ми Новий рік ніколи не святкували. Вона його не любила. А мені так хотілося свята!
З другого семестру я почала підробляти. Писала статті для однієї організації, працювала педагогом у групі продовженого дня у школі, вожатій у літньому таборі, а зараз підробляю у кафе офіціанткою.
«Коли вибухають петарди, я одразу ховаюся під ліжком»
— Може, ця війна відучила мешканців прифронтової смуги від простих радощів життя?
- Напевно. На лінії фронту не до свят. З лютого 2015-го обстріли посилилися, у підсумку у десятому класі ми майже не ходили до школи. Коли я виїжджала на навчання до Харкова, у моєму домі опікунки вже не було жодного вікна зі склом — усі були забиті щитами. Обстрілами розвернуло прибудову та знесло ворота.
Незадовго до мого від'їзду, коли був черговий обстріл, моя опікунка отримала поранення. Коли «забахало», тітка Галя лягла на диван у залі, а я сховалась у коридорі, зачинивши всі двері. Галина Михайлівна попросила мене принести мобільний телефон із спальні. Я відповіла, що зроблю це, коли обстріл закінчиться. Але вона не почала чекати, встала з дивана і… тут у вікно вдарили уламки снаряда. Розбите скло, уламки металопластикової рами та уламки снаряда полетіли їй у голову. Благо українські військові, які стояли у нас у селищі, одразу надали допомогу. Фронтовий медик всю ніч діставав уламки.
— Як вона ризикнула ходити по дому під час обстрілу?
— Звикла, як і багато жителів прифронтової смуги, перестала ховатися. А я до обстрілу не звикла. Почувши навіть крізь сон різкий звук петарди або салюту, як і раніше, ховаюся під ліжком і закриваю вуха руками. Трапляється, плачу, кричу. Може, колись це пройде.
Але ніколи не забуду, як на нас відкрив стрілянину снайпер. Я виїжджала до Харкова. Тітка Галя проводила мене на автобус до Бахмута, де я мала сісти в поїзд. Автобус відходить від КПВВ «Майорське». Від Жуванки до пункту пропуску можна дістатися лише на особистому транспорті або пішки. Ми з сумками йшли до КПВВ пішки, а довкола нас від землі відскакували кулі — хтось стріляв нам по ногах. Поняття не маю, з якого боку стріляли. Ми думали лише про те, як не запізнитись на автобус.
Читайте також: «Вдячна за війну за багато чого», — одкровення журналістки з Донецька
Думка, що нас можуть убити, теж, звісно, була. Після поранення Галини Михайлівни ми стали більше дбати про свою безпеку. Ночували у підвалі у нашого найближчого сусіда та родича тітки Галі. О 20:30 ховалися до підвалу, о 8:30 виходили звідти.
Уроки я робила засвітло — у Жованці кілька місяців не було ні світла, ні води. Мобільні телефони та ліхтарики заряджали від генераторів військових та волонтерів. Хліб у селище теж привозили військові та волонтери, видавали його за розкладом.
Під час війни прифронтові населені пункти виявилися відрізані від світу, господарям маленької крамнички стало невигідно привозити до селища хліб. Тому, приїхавши до Харкова, я була під враженням від того, що там хліб можна купити, коли захочеш.
У перші дні у великому місті я взагалі почувалася дикункою, що вирвалася з джунглів. Подовгу розглядала модно одягнених людей, автомобілі, будинки та великі магазини. А коли на майдані поставили новорічну ялинку, вирішила, що в мене буде своя ялинка.
— Після від'їзду на навчання у Горлівці ти більше не бувала?
— Була приблизно місяць тому. Разом зі своїм хлопцем гостювала у його батьків. Мій наречений теж навчається у Харкові.
«Раптом я почула якийсь звук та помітила, що люди у черзі стали падати на землю. Мій хлопець повалив мене та накрив собою»
— Які в тебе враження від сьогоднішньої Горлівки?
— Як у Чорнобильській зоні побувала. Місто спорожніло. Будинки на околицях зруйновані обстрілами. Війна продовжується. Незабаром після мого від'їзду школу, в якій я вчилася, закрили — будівля сильно постраждала від обстрілу. Під час мого навчання нам іноді доводилося ховатися від обстрілу. Через них ми спочатку перейшли на дистанційне навчання. Останній рік я навчалася у Бахмуті, а моїх однокласників перевели до інших шкіл. Думаю, деякі школи у Горлівці закриватимуться: у старших класах — по три — десять осіб. Люди покидають місто. Рятуються від безробіття.
Читайте також: Невдоволених катують «на підвалі»: шахтарі ОРЛО вже півроку не одержують зарплату (відео)
Горлівкою я ходила у супроводі свого хлопця і тільки вдень. Український КПВВ ми проскочили за півгодини. А на в'їзді до Горлівки, на блокпосту вже на окупованій території, простояли в черзі на перевірку документів понад три години. Знаючи, що чекати доведеться довго, я взяла дорогу книгу. Вткнулась у книжку, читаю. Раптом почула якийсь звук і зауважила, що всі люди в черзі почала падати на землю. У небі замиготіли крапки, що світилися. Мій хлопець повалив мене додолу і накрив собою.
На щастя, це був не обстріл. Виявилося, хтось зачепив «сигналізацію», і в небо злетіли сигнальні ракети. Коли ситуація прояснилася, всі зайняли свої місця, а я продовжувала сидіти на землі і плакати, поки мені не дали заспокійливе. Я плакала від усвідомлення того, що повернулася на війну.
— Ти вже знаєш, де працюватимеш?
— Планую залишатися у Харкові, поки мій хлопець закінчить виш. Цього року він зробив мені пропозицію та подарував кільце. 14 лютого буде сім років, як ми разом. На нього чекають ще кілька років навчання — він здобуває професію лікаря. Потім уже вирішимо, де нам працювати та жити. Бажаємо заробити на власне житло. Свого кута в мене ніколи не було, це моя найзаповітніша мрія. Може, пощастить, і ми станемо учасниками програми пільгового кредитування вимушених переселенців.
Швидким цей процес не буде — по всій країні тисячі сиріт як із окупованих, так і з мирних територій, за якими не закріплено жодного метра житла. Крім того, у пільговій черзі є інші категорії осіб, які мають право на першочергове отримання житла.
Також «ФАКТИ» вже писали про те, що на програми пільгового кредитування вимушених переселенців для придбання житла кошти з бюджету України виділяються в таких обсягах, що для забезпечення їхнього житла знадобиться сім з половиною тисяч років.
Крім того, сирота, яка не досягла 23-річного віку, має право стати в чергу на отримання тимчасового соціального житла: читай — ліжко-місця у гуртожитку. У Харківській області соціальні гуртожитки є у місті Дергачі та селищі міського типу Злочів. Проте слід поспішити. Соціальне житло незабаром може бути дуже затребуваним — модульне містечко в Харкові, в якому нині проживають майже 300 вимушених переселенців з Донбасу, навесні збираються розібрати як термін експлуатації, що відслужив свій термін. Мешканцям доведеться кудись пересуватися. Можливо, хтось скористається пропозицією зайняти місце у соціальному гуртожитку.
Як повідомляли раніше «ФАКТИ», в Україні запустять житлові програми для учасників АТО та переселенців. Крім того, Кабмін ухвалив рішення про виплату грошової компенсації мешканцям Донбасу, чиє житло було зруйноване війною .
Фото із сімейного альбому
11066Читайте нас у Facebook
