«Хлопці, ми зараз вогонь на себе викличемо, так що особливо не висувайтеся»

«Нам поставили завдання — тримати оборону кургану»

— Родіоне, у жовтні 2014 року в інтерв'ю «Цензор.НЕТ» ви розповіли, що, перебуваючи на Савур-Могилі, тричі «замовляли» артилерію на себе. Що це була за ситуація?

— Проста ситуація, хоча звучить, звичайно, жахливо. Але давайте про все по черзі.

У переможному штурмі 7 серпня я не брав участі. Там були, не враховуючи ВСУ, в основному хлопці з груп «Харків» (командир Костянтин В’югин, позивний «Ровер») і «Крим» (командир Іса Акаєв; кримчани відзначилися особливо) нашої добровольчої роти, яка була прикріплена до штабу АТО. Потім вони поїхали на ротацію. На кургані залишилися тільки військові. Знову наша група зайшла туди 16 серпня. Нам поставили завдання — тримати оборону кургану.

18-го зайшли ті, хто повинен був нас змінити. Ми з ними переночували, розмістили, показали, що і як, і десь близько полудня поїхали у Петровське, щоб два-три дні відпочити та знову повернутися.

Читайте також: Генерал Віктор Назаров: «Трагедія з малайзійським „Боїнгом“ сплутала плани ЗСУ»

РЕКЛАМА

— Напевно, в перспективі були плани дійти до кордону?

— Чесно кажучи, був впевнений, що свій день народження, 22 вересня, буду зустрічати саме там. Від Савур-Могили до кордону рукою сягнути — всього 10 кілометрів. Однак виявилося, що хлопці, які нас змінили, незабаром змушені були покинути курган. Ледве вони прибули туди, відразу отримали поранення декілька бійців, у тому числі Ваня Журавльов (позивний «Охотнік») і Темур Юлдашев (позивний «Тренер», майстер спорту міжнародного класу з паверліфтингу з Луганська; загинув 26 серпня 2014 року. — Авт.). Темур брав участь у штурмі, потім поїхав і повернувся, щоб змінити нас. Ми були з ним знайомі буквально тиждень-два. Зустрілися на Савур-Могилі, потиснули один одному руки. «Привіт». — «Привіт».

— Ви одним з перших повідомили про ту трагедію. «Загинув Іван Журавльов. Один з тих трьох героїв, хто зняв прапор „ДНР“ з міськради Слов'янська та підняв над ним український. Разом з ним був убитий і Темур Юлдашев. Ваня був важко контужений, Темур поранений. До них на „коробочці“ прорвалися спецпризначенці. Взяли поранених і повезли в медпункт. Не довезли… Врятувалася пара спецпризначенців, які з пораненнями вийшли з оточення. Решту терористи просто добили».

— Нам у штабі повідомили про це так. Темур отримав важке поранення. Незабаром з'явилася інформація, що він може бути живий. Начебто хтось його бачив у полоні. Ми дуже довго сподівалися. Тіло ж ніхто не бачив.

Потім Журавльов (він із «Тренером» у тій самій машині був, залишився живий, потрапив у полон) розповідав, що в Донецьку його якийсь конвоїр допитував: «А хто там з вами був на Савур-Могилі? Такий здоровий, потужний мужик. Я в нього чергу випустив, а він стояв…» Можливо, це була бравада або спроба витягнути якусь інформацію на допиті. Самого моменту вбивства «Тренера» Ваня не бачив. Чув тільки постріли. Та й ніхто не бачив, крім вбивці. Так що надія залишалася дуже довго. До результатів аналізу ДНК…

Поранених вивозили хлопці з 3-го полку. На Савур-Могилу вони проскочили дуже зухвало — безпосередньо через Петрівське, яке ми вже тоді залишили. Бойовики розгубилися: хто це поїхав? що це було? Хлопці забрали поранених і вирішили повернутися за такою ж схемою. Майже вийшло. Але на виїзді з села, де йде невеликий віраж, їм банально не пощастило. По дорозі спускався БТР бойовиків. Щоб не врізатися в нього, машина з пораненими пішла в кювет і перекинулася. Наскільки відомо, розстріляли всіх поранених, хто був у кузові, крім Журавльова. Його не добили, тому що у нього виявили посвідчення снайпера Нацгвардії. Якийсь бойовик вирішив вислужитися — взяв у полон аж цілого снайпера.

— Савур-Могилу обстрілювали з трьох сторін — з російської території, зі Сніжного й Тореза. Де ви ховалися?

— Дякую сепарам — вирили хороші бліндажі прямо під парапетом. Хоча там граніт, дуже складно щось розкопати, але вони змогли. Ми там і знаходилися.

— Кажуть, бойовики ховалися в німецьких дотах? Це байка?

— Не знаю, про які доти мова. Там був якийсь дот. Я обійшов кілька разів навколо нього, щоб знайти вхід, але він був завалений. А потайних ходів ми не знайшли. Думаю, що їх там немає.

«У мене з собою була півторалітрова пляшка води. І все»

— Повертаюся до запитання про те, чому ви викликали вогонь на себе.

— Та як би звичайна історія для таких випадків. Спочатку «Сумрак» (Герой України генерал Гордійчук, зараз начальник військового ліцею імені Богуна. — Авт.) розмістив одну групу в будівлі зруйнованого музею, що біля підніжжя кургану. Поруч ще стояли бутафорські танки. «Сумрак» там виставив «секрет» — якщо ворог піде, щоб ми першими його зустріли. 17-го був бій. На нас пішли 20−30 сепарів, кілька відразу полягли, а у нас усі цілі, тільки двоє легкопоранених.

Приїхало підкріплення з Петровського. «Сумрак» наказав евакуювати поранених, іншим піднятися на курган. І ось з одинадцяти тільки двоє піднялися. Решта звалили разом із пораненими. Потім, правда, видавали себе за героїв, мовляв, все було не так. Бог їм суддя.

І ось ми сидимо й бачимо, що внизу накопичуються сепари. А у нас ніби боєзапас є, але на випадок затяжного штурму його не вистачило б. Тим більше після попереднього багатогодинного бою в «секреті». І ось «Сумрак» підійшов до нас: «Хлопці, ми зараз вогонь на себе викличемо, так що особливо не висувайтеся». — «Та без проблем». Наша реакція була досить дивною. Там же цивільні в основному були. У багатьох це перший бій, перші дні на війні. Фразу «викликаю вогонь на себе» хіба що у фільмах чули. І тут це відбувається з тобою. Спочатку був такий не те щоб страх, а більше коктейль з адреналіну й цікавості. А потім вже сиділи та сміялися.

Чому викликали вогонь тричі? Тому що хлопець, який брав від «Сумрака» координати, побоявся крити по нас і дав із серйозним попередженням. «Сумрак» йому всипав: «Альо, ти куди стріляєш? Я ж тобі координати дав». Той стрельнув ще раз, вже трохи ближче, але все одно не туди, куди «Сумрак» замовляв. Так що це не було буквально — ось я стою на цій точці та давай стріляй прямо в мене. Ми ж розуміли, що він б'є не по наших окопах, а по схилу гори, тому осколки до нас і не летіли б. Після другого залпу вилізли подивитися, що і як. Втретє він уже поклав снаряди близько. Тобто загалом подивилися «кіно».

Цим вчинком «Сумрак» дав зрозуміти сепарам, що він людина серйозна. Вони послання зрозуміли правильно: до кінця ротації більше не приходили нас штурмувати.

— Як там було з водою та їжею?

— У Петровському нормально. А на Савур-Могилі у мене з собою була півторалітрова пляшка води. І все. Сьорбав потроху.

Що стосується їжі, нам умовно пощастило. Ще до нас під час обстрілу снаряд потрапив в імпровізований склад. Консерви та галетне печиво валялися на землі. Береш, розгортаєш целофан і їж. «Свинина тушкована з перловкою» — це така огидна субстанція. Коли відкриваєш консерви, здається, що там личинки в м'ясі. Але нічого, їли.

Ми не знали, що буде далі. Готували себе до того, що може бути марш-кидок на 30−40 кілометрів і ось там потрібна буде якась їжа. Але марш-кидок випав хлопцям, які нас змінили. У них були складності з водою та їжею — їли підніжний корм.

«Що за маячня? Куди я потрапив? Мені це все здається?»

— Ви активний учасник Революції гідності. В який момент зрозуміли, що буде щось іще страшніше?

— Не знаю, може бути, момент шоку був би трохи яскравішим, якби не було розстрілу Небесної сотні. Хочу зауважити, що навіть після цих рік крові, як не дивно, люди й далі продовжували будувати барикади, ніхто не відступав і не здавався.

Після втечі Януковича випросив відрядження до Харкова. Я тоді працював на каналі «Бізнес», він належав начебто Арбузову з Партії регіонів, але у нас 90 відсотків співробітників ходили на Майдан. У Харкові пробув недовго. Щось мені підказало, що треба їхати в Крим.

Читайте також: «Навесні 2014-го ми були готові повністю зачистити Донецьк»

Запитав водія та оператора (бойові хлопці!), чи не проти вони зганяти до Криму. Сказав: «Їдемо своїм коштом, керівництво не відпускає, зате назнімаємо класних матеріалів». Вони миттєво погодилися. Їхали спочатку в Ялту — надійшла інформація, що санаторій «Ялта» захопили російські військові без розпізнавальних знаків. Був упевнений, що знайду їх.

Дорогою попросив повернути до Сімферополя. Напевно, ми були першими журналістами, які побачили, як росіяни захоплюють адмінбудівлі. Під'їхали до парламенту десь о третій ночі, а там вже все обвішане триколорами та плакатами «Крим — це Росія». Тут же стояли нібито місцеві мешканці. Правда, з військовою виправкою. Їх охороняла українська на той момент міліція. Я підійшов і запитав: «Вам не здається, що тут щось не так? Ось прапор російський висить». Мені відповіли: «А що тут такого? Люди мирно висловлюють свою позицію. Мають право».

А в Ялті ми вже зняли цих «зелених чоловічків». Вони й не приховувалися. Але на мої запитання нічого не відповідали. Потім ми помчали до Севастополя. Там було повно барикад. Якийсь чоловік, що видавав себе за місцевого (насправді з Пітера, я потім знайшов, як його звуть), пояснив: «Ми чекаємо „Правий сектор“. Вони їдуть різати російськомовних. Ми просто не хочемо бардаку і свавілля, як у Києві».

Ще раз заїхали в Сімферополь, там якраз проходив мітинг. Один персонаж зі сцени голосно закликав роззброювати своїх командирів у разі відмови переходити на сторону місцевого ополчення і розстрілювати їх на місці. Я слухав і думав: «Що за маячня? Куди я потрапив? Мені це все здається?» Стою з мікрофоном, чекаю прямої трансляції та кажу оператору Льоші Мацкевичу: «Ти теж це чуєш?» Він у відповідь махає головою. Мені в навушник говорять зі студії у Києві: «Родіоне, будь ласка, тільки не включайся українською, давай російською».

Читайте також: Віце-адмірал Гайдук: «Викладач Академії Генштабу в 2008-му сказав: «Україні потрібна маленька війна. Щоб зрозуміти, хто ми такі»

У цей момент натовп почав бити західного журналіста, нібито поляка, та його оператора. Я підходжу до мента, показую на це. А вони стоять з козачком та регочуть. Думаю, зараз я зроблю тебе знаменитим. Поки чекав включення, з «захопленого» парламенту вийшла група російського «Першого каналу». Вирішив теж туди піти, але мене не пустила міліція. Але звідти прямо переді мною вийшли російські пропагандисти, подякували ментам. Включився в ефір і став українською мовою розповідати: тільки що на наших очах побили журналіста, тут щосили звучать заклики до захоплень і розстрілів, російські телевізійники всюди ходять безперешкодно. Показав і цього міліціонера, і ще двох його колег, і козачка. Вони розгубилися та здивовано дивилися. Навколо мене, чуючи українську мову, вже зібралася місцева «ватна» публіка: «Хто ви такі? Звідки ви?» Ми зрозуміли, що треба швидко закруглятися, бо зараз почнеться… Зайшли в якесь кафе, Льоша надіслав до Києва відео. І поїхали. А на виїзді з Криму стояли бородаті кадировці з автоматами.

У ці дні почалися сепаратистські мітинги на Донбасі. Коли в Слов'янську дійшло до бойових дій, ми стали допомагати армії. Я зайнявся волонтерством відразу після Майдану — треба було підтримати харківську, донецьку й луганську самооборону. Ми збирали на Майдані щити та каски, які залишилися, і намагалися туди надіслати.

Тобто якось все було щільно, одна подія за іншою. Оскільки волонтерство погано поєднувалося з роботою, довелося кинути дві з трьох робіт.

— Коли вирішили йти на війну?

— Поступово стали з'являтися думки про фронт. Остаточне рішення прийняв на могилі Жені Войцеховського (позивний «Чех», загинув 7 липня 2014 року в Щасті. — Авт.). Ми були знайомі лише три тижні. Але якось відразу прикипіли один до одного. Якщо людина своя, то вона своя.

Ми часто приїжджали до Щастя. Позаду 800 кілометрів. Мій напарник Родіон Григорян йшов спати, а ми з Женею балакали всю ніч. Про все. «Що в Києві говорять?» — «А що у вас?» Він не довіряв комбату «Айдара» Мельничуку, просив дізнатися про нього: «Якісь дивні речі відбуваються. Нам забороняють сепарів допитувати, забороняють їх ловити».

І ось тільки-но ми повернулися з чергової поїздки, телефонує Родіон: «Женю вбили». Я прямо закляк. У мене був шок. Як це? Я щойно його бачив…

До речі, після цього ані на фронті, ані під час волонтерських поїздок я більше ні з ким близько не знайомився. Щоб потім не було так боляче, як після загибелі Жені…

Набрав Костю В’югіна, з яким робив матеріал під час першої поїздки в Слов'янськ на блок-посту 3-А. Якраз тоді потрапив у момент перепочинку між обстрілами, і Костя дозволив постріляти з його бойового автомата. Я це робив вперше в житті. Так вийшло, що 19 з 20 патронів влучив у ціль. Він сказав: «Такі бійці нам потрібні». Коли я зателефонував і запитав: «Ти говорив, що такі бійці вам потрібні? Я готовий», — він відповів: «Із задоволенням візьму, приїжджай». Костя теж доброволець, теж пройшов Майдан. Потім він організував нашу добровольчу роту та став її командиром, причому дуже хорошим.

Десь у середині літа я почав збирати документи.

«Ти повинен чітко уявити, що станеться з твоїми близькими, якщо тебе вб'ють або покалічать»

— Як ваші близькі відреагували на це?

— Із розумінням, взагалі жодних проблем не виникло. Мама сказала: «Синку, я тобою пишаюся». Я в принципі не прихильник того, що всі зобов'язані бігти на фронт. Кожен повинен робити свою справу. Коли ти вирушаєш на війну, головне — відповісти собі на питання: чи не будеш ти там тягарем? Бажано аргументовано.

— Ви ж в армії не служили?

— У мене «білий білет». Причому не куплений. У нашому добровільному підрозділі близько 80 відсотків було «білобілетників», у тому числі й тих, хто свого часу все «порішав», щоб не йти в армію. Тому я прихильник легалізації відкупу від служби, хоча військкомам це точно не сподобається.

Ми добровольці. Нас ніхто не гнав на фронт. Ми самі ходили та просили, щоб нас взяли. Тобто немає прямого зв'язку між тим, що ти служив в армії, — значить ти чоловік, і між тим, що тільки той, хто служив, потім піде добровільно захищати Батьківщину. Ми цьому живий приклад.

— І ось ви після мирного життя опинилися у пеклі…

— Після того, як ти переконливо відповів собі на запитання, будеш або не будеш там тягарем, ти повинен чітко уявити, що станеться з твоїми близькими, якщо тебе вб'ють або покалічать, як будеш себе поводити, якщо візьмуть у полон. На ці запитання треба намагатися відповісти чесно. На це піде деякий час. Потім ти йдеш або не йдеш на фронт.

Читайте також: «Підключали дроти до очей, зубів, геніталій, на морозі голого обливали водою»: розвідник про тортури бойовиків «ЛНР»

Що стосується адаптації до військових умов, то навіть ті, хто добровільно пішов на війну, бувало, в перший критичний момент «ловлять клин». У нас теж були такі випадки. Людину паралізує страх, вона не може нічого робити. Ось стріляти треба, а він просто заморожений.

Скажу про ще один важливий момент. Ви все життя вчитеся, виховуєте в собі якісь якості, розвиваєтеся. А тепер уявіть, що повинні зробити дуже великий відкат у своєму розвитку до якогось первісного стану, коли все зводиться до елементарних речей, починаючи з гігієни. Ось це первісне звірине єство спрощує перебування там. Регрес не такий вже й складний. А ось повернути потім все людське важко, мені здається.

Мені було простіше. Я не вживаю алкоголь. Відразу поїхав в інше місто, яке люблю, там походив і якось перемикнувся. Ще трохи відволікся на лікування, оскільки після Савур-Могили довелося лікувати бурсит — запалення ліктьового суглоба, дуже неприємна штука. Повернувся до підрозділу у вересні, якраз було перемир'я після першого «Мінська» (перші Мінські домовленості були підписані 5 вересня 2014 року. - Авт.). До речі, після «Мінська» в військкоматах зникли черги добровольців. До цього вони були величезними.

— Ще в інтерв'ю «Цензору» ви сказали: «Кому жити на війні — це питання сантиметрів».

— Думаю, всі розуміють, про що мова. На самому початку бою на Савур-Могилі куля потрапила у полум’ягаситель мого автомата. З нього зрикошетила у підвіконня, на якому автомат стояв, і полетіла повз. Костя сказав мені потім, що це був так званий «утюг» (це коли куля летить долілиць). Якби та куля влучила в обличчя або шию, була б зовсім інша історія.

Під час штурму 7 серпня стався один епізод. Боєць заскакував у підвальне вікно музею, який розташований біля підніжжя кургану. Його втягували за руки. І раптом пролунали постріли з його автомата — він не поставив зброю на запобіжник. В результаті один хлопець був поранений в коліно, а двоє інших ледь не втратили геніталії. Так що часто між життям і смертю реально кілька сантиметрів. Десь осколок поруч пролетів, десь куля. Таких прикладів дуже багато.

«Кожен з нас знає, куди висуватися, якщо щось почнеться»

— Були випадки, які запам'яталися, як то кажуть, назавжди?

— Одне з дуже серйозних потрясінь — вбивство «Ендрю» (керівник однієї з мобільних груп по боротьбі з контрабандою в зоні АТО Андрій Галущенко був убитий 2 вересня 2015 року недалеко від Щастя. — Авт.).

Вразило навіть не те, що його вбили (усі, хто були у мобільних групах, усвідомлювали, що таке може трапитися), а реакція військової спільноти, яка чудово розуміла якщо не хто це зробив, то хто до цього причетний. Проте з піною на губах їх захищали: «Я з ними знайомий, вони не могли таке зробити». Будь-яка суперечка завжди скочувалася у таку релігійну площину — вірю або не вірю, які факти не приводь. «Як можна звинувачувати цього славного полковника? Він же герой, ми такі про нього сюжети робили. Він не може бути поганим». Хоча все вказує на нього. У результаті розслідування закінчилося самі знаєте чим. Звалили все на мертвого сепара, і всі задоволені, всіх усе влаштовує.

— Хто цей полковник?

— Колишній комбриг 92-ї бригади Ніколюк (позивний «Вітер»). Вбивство «Ендрю» відбулося на території, яку на той момент контролювала його бригада. Це був головний підозрюваний. Тому що він погрожував «Ендрю». «Ендрю» говорив Лері Бурлаковій, що, якщо з ним щось трапиться, то це буде Ніколюк. Є запис. До того ж машину «Ендрю» обстріляли за пару днів до вбивства. Буквально за півсотні метрів від штабу Ніколюка.

Дуже багато знайомих Ніколюка розповідали, що він і не приховував, що «контрабасить». Скажу більше. Зведені мобільні групи по боротьбі з контрабандою були створені через двох комбригів — «Вітру» й «Комети». Тому що було дуже багато інформації про їхню діяльність і скарг саме на них. Скаржилися і їхні підлеглі, і хлопці з інших підрозділів, з якими на цьому ґрунті навіть збройні зіткнення траплялися, причому з «двохсотими».

Я з липня 2015 року 11 місяців провів у цих мобільних групах, надивився там на багатьох офіцерів, які «контрабасили».

— Чому не втримали Савур-Могилу?

— 20 серпня наша група була розділена на дві частини: ми з полковником Альбертом Мітрошкиним у Петровському, інші з Гордійчуком на Савур-Могилі. Прийшов наказ відійти з Петровського. В офіційних матеріалах, які пізніше опублікувало Міністерство оборони, сказано, що 24 серпня сектор «Д» (це було вісім опорних пунктів між Сніжним, Савур-Могилою і кордоном. — Авт.) припинив своє існування. Десь не було патронів, десь — снарядів в артилерії, десь поломки, десь втеча, ще щось. А один батальйон територіальної оборони (його потім розформували) взагалі знявся з блок-поста в Амвросіївці та відбув.

З тих, хто дезертував, намагалися зробити цапів відбувайлів. Насправді сектор «Д» пав тому, що підкріплення не прийшло, жодного підвозу боєприпасів не було. Угруповання, яке перебувало в тому апендиксі на Савур-Могилі, по суті було надане саме собі. До 20 серпня його ще не оточили. Але не було ані свіжих сил, ані патронів, ніхто на допомогу по «дорозі життя» не йшов.

Максимум за годину після нашого відходу з Петровського туди зайшли сепари. Одним з останніх село залишив медик 53-й бригади Назарій Гординяк, дуже героїчна людина. Він багатьох прямо там штопав…

А «Сумрак» із пацанами залишився на кургані. Їм пообіцяли, що прийде підкріплення та їх звідти витягнуть. 23 серпня стало зрозуміло, що ніхто не прийде. Вже практично повне оточення. Вони отримали наказ і теж відійшли звідти. Тому що відпала необхідність утримувати Савур-Могилу. Можна було, звичайно, впертися та померти за ті каміння. Але який у цьому сенс? Втім, про це краще запитати командування, вони більше знають про ситуацію, що склалася. Ми солдати, ми бачимо зі своїх окопів, не більше.

Знаєте, я дуже часто згадую Савур-Могилу. Там зоряне небо таке красиве, Торез і Сніжне як на долоні…

На завершення скажу наступне. Вважаю, що війна з росіянами у нас триває вже близько 400 років і постійно трапляються якісь загострення. І так буде до розвалу однієї з країн.

Читайте також: Роман Цимбалюк: «Кремлівська пропаганда вселяє людям, що у відносинах з Україною Росія — постраждала сторона»

— Цієї весни довелося похвилюватися через стягування російських військ до нашого кордону.

— Я не хвилювався взагалі, був упевнений, що нічого не буде — вони тупо грали м'язами. Однак скажу, що за ці роки було пару моментів, коли, скажімо так, дійсно могло щось початися. Ми відразу ж вийшли на зв'язок один з одним: «Що робимо?» — «Якщо що, зустрічаємося там-то й там-то». Кожен з нас знає, куди висуватися. Думаю, приблизно так само й інші.

3943

Читайте нас у Facebook