Днями до нашого фарфорового музею переїхала ще одна метрова карета. Незвичайна. Своєрідна. З історією, яка налічує майже сто років, і відтепер закінчується прибуттям у музейну гавань. Зі своїми випробуваннями, пережитими останніми місяцями війни.

Дарувальники, мої старі й добрі друзі, які свого часу (завдяки частково і моїм зусиллям) серйозно захопилися колекціонуванням порцелянових творів, на своєму гіркому досвіді випробували всі «принади» життя у прифронтовій зоні, яка ще недавно знаходилася всього за кілька десятків кілометрів від Києва. Приїхавши в їхній затишний будинок, розташований у шалено красивому лісовому гаю по Житомирській трасі, я довго розглядав скошені уламками снарядів верхівки високих сосен, пробитий дах дерев'яної альтанки, через яку тепер добре проглядається небо, посічені слідами розривів в'їзна брама, розбиті вікна та міну, що дивом не розірвалася після попадання у димар сусіднього будинку. За 15 метрів від кухні моїх друзів. Дивився — і з жахом уявляв, на що могла перетворитися вся ця краса, створена їхніми руками для спокійного і щасливого життя, і наразі зазнавша нападу диких і злісних варварів, які ще зовсім недавно називали себе нашими братами.

Особливо й представляти нічого не треба було. За кілька кілометрів від їхнього будинку проходила лінія фронту. З танків, що сховалися під мостом, місцевість прострілювалася, як на долоні. Вщент згоріла величезна будівля мегамаркету, зруйновані житлові будинки, розстріляні бензозаправки — все це залишилося німим підтвердженням кошмару, пережитого місцевими мешканцями у перші дні вторгнення військ рф в Україну. Тихо порадувала колона бойової російської техніки, знищена двома українськими хлопцями, які зуміли з укриття перетворити її на купу обгорілого металобрухту. І своєрідним символом всього, що тут відбувалося, став зеленого кольору дорогий махровий рушник, вибуховою хвилею викинутий з вежі ворожого танка, що відірвалася. «З якого часу російським танкістам стали видавати брендові махрові рушники?» — подумалося, коли дивився на це. Обпалені черевики мародера, що затягнув у бойову машину все, що встиг награбувати в житлових будинках українців, були відповіддю на запитання, навіщо і за чим вони до нас прийшли. За смертю…

Подарована музею карета старої німецької мануфактури вже зайняла своє місце в експозиції в одній із зал. А у сусідній залі, поруч із гордим майоликовим «Півником», що символізує стійкість українського духу, тепер лежатимуть і «бойові трофеї», привезені з цієї поїздки, — величезні уламки російської міни, здатної і життя людське обірвати, і житловий будинок зруйнувати, і крихкі витвори мистецтва перетворити на пісок.

На вході до музею ми вкажемо імена всіх дарувальників, які багато у чому сприяли поповненню нашої колекції. Буде в ньому і такий рядок — сім'я Макаренко, Тетяна та Анатолій. Добро не забувається. Ніколи. А про все інше нагадають великі іржаві уламки.

Усім сьогоднішнім іменинникам дозвольте побажати добра та щастя. А вам, друзі мої, доброго дня. Як завжди, щиро ваш.