«Ти їдеш додому, а в багажнику лежить тіло твого сина»: історії двох жінок із Вінниці, які розривають душу

Історії двох жінок із Вінниці, які навіть не знайомі, але чиї долі дуже схожі, шокують та розривають душу. І Людмила, і Наталя втратили синів на війні. Обидві жінки довго намагалися знайти своїх синів, і змушені були особисто забирати їхні тіла з поля бою та везти їх додому, щоб нормально поховати. Страшні історії Людмили та Наталії розповіла у своєму фільмі служба ВВС.

«Думка про те, що тіло сина так і лежить у полі, була для Людмили нестерпною»

Син Людмили, 20-річний військовий Максим Купрійчук, загинув на другий день повномасштабної війни, 25 лютого, під Херсоном. Він був професійним військовим. До останнього казав мамі, що перебуває у Львові — не хотів, щоби вона хвилювалася. Показуючи у фільмі кімнату та речі сина, Людмила розповіла ВВС, що про загибель Максима дізналася від його дівчини.

«Пам'ятаю, вона каже: „Максима вбили“. І все, далі я нічого не пам'ятаю. Я лише знаю, що дуже кричала. Вона скинула мені цю фотографію спаленого БТРу, спалених тіл, — розповіла Людмила ВВС. — Це траса Генічеськ — Нова Каховка, на ній вони й загинули…».

Після того, як товариш по службі надіслав фотографію загиблого Максима, сумнівів у тому, що сина більше немає, у Людмили вже не залишалося. Тим часом село Томарине на правому березі Дніпра, де разом з іншими загиблими товаришами по службі, залишилося тіло Максима, вже було окуповане росіянами. Думка про те, що тіло сина так і лежить у полі, була для Людмили нестерпною. Щоранку вбита горем мати дзвонила у військову частину, сподіваючись отримати якусь інформацію. Але інформації не було, і в результаті Людмила вирішила забрати тіло сина сама:

Читайте також: «Ніхто не проявляв під час війн більшої жорстокості й садизму, ніж росіяни», — генерал Віктор Назаров

«Ти лежиш вдома, і коли приходить вечір, божеволієш. Ти розумієш, що твоя дитина лежить у чистому полі, а вночі мороз. Ти лежиш і думаєш, що він зараз там замерзає, а його ніхто не вкриє … «Мені подзвонив колишній чоловік — батько Максима — і каже: «Тобі дзвонили?» Я кажу: «Ні». «І що робитимемо? Будемо їхати?» — «Ну, так».

Шукати тіло сина на окупованій території Людмила із колишнім чоловіком поїхали 4 березня. На Херсонщині їх зустрів місцевий житель, який погодився допомогти з пошуками. На ворожому блокпості окупанти, які назвали себе представниками «днр», наставили на Людмилу зброю:

«Я виходжу з машини і йду в напрямку людини, яка наставила на мене автомат… Все, що я з собою взяла, — свідоцтво про народження Максима і свій паспорт. Якби щось сталося, не думаю, що нас хтось би знайшов».

Людмила й сама не знає, як, але їй вдалося домовитись із бойовиками, щоб ті відвезли їх із чоловіком на місце, де лежало тіло Максима. Згадуючи, як сіла в машину до окупантів (колишній чоловік своєю машиною поїхав слідом), Людмила каже, що їй було не страшно. Було бридко і гидко.

Читайте також: На Херсонщині десятки поранених окупантів почали звозити до цивільних лікарень, — Генштаб

«Там спалена пляма, все спалено, — згадує Людмила те, що побачила на місці загибелі сина. — Там тіло, там тіло… Повно тіл. Я побачила БТР з фотографії, який стояв на дорозі… Толя пішов туди, я вийшла, і просто дивилася… Дивилася, як він розривав бушлат, щоб подивитися на татуювання — чи є на руці татуювання, чи ні… Є… Це все що можна було впізнати. Тільки за тату… Не було вже нічого… На той час вони лежали там уже другий тиждень. Спалені тіла, а тепер ще й обгризені… Коли твою дитину несуть до тебе в покривалі, а повз їде колона техніки з позначкою Z, у тебе під ногами труситься земля… Коли ти їдеш додому, а тіло твого сина лежить у тебе в багажнику … Я кажу: «Толя, ми що, його в багажнику повеземо?» Ну як це?!

Дорога була дуже довгою… У нашому напрямку стояли колони машин, автобуси… І на всіх написи: «Діти». Перший український блокпост був у Кривому Розі. Нас підійшов перевіряти хлопець, молоденький такий. Він попросив… Я розумію, війна… Попросив відчинити багажник. А я кажу: «Можна не відкривати?» Він дивиться на мене: «Чому?» Я говорю: «Тому, що там наш син». Він, певно, навіть не зрозумів, що я сказала… Далі була Олександрія. Ніколи не забуду, як там нас теж зупинили… Кажуть, ви везете тіло і не маєте жодних документів… Я говорю їм: «Ви свою дитину з поля забирали? Ви замотували його тіло в покривало та везли у багажнику машини?».

Через 12 годин Людмила з Анатолієм привезли тіло Максима до вінницького моргу:

Читайте також: Берлін не заперечуватиме проти постачання танків Leopard Україні іншими країнами — глава МЗС Німеччини

«Ми приїхали до моргу. Там єдине, що мені показали — це рука моєї дитини. Я бачила кожен пальчик своєї дитини… Такий холодний-холодний…І те татуювання латинськими літерами: «Ніколи не здавайся». Як нам сказав патологоанатом, коли він уже був мертвим, його ще переїхали. Для чого? Боялися, що він встане і наздоганятиме їх? Йому осколком відірвало голову. Вони мені його не показували, бо не було голови… І я зараз себе доїдаю, що не наполягла на тому, щоб його побачити. Толя каже: «Пам'ятай його таким, яким він був». Він мій. Він у мене найкращий. Це моя дитина…«

«По суті, вбивця мого сина мені розповідає, як валяється тіло мого сина…»

Наталія Карпова також мешкає у Вінниці. Її син, 30-річний військовослужбовець Роман Карпов, загинув наприкінці квітня. Роман був інженером у Повітряних силах ЗСУ та, як і Максим Купрійчук, не говорив мамі, що перебуває на передовій. Наталя навіть у страшному сні не могла уявити, що незабаром їй доведеться розшукувати, а потім забирати тіло сина з поля бою.

Роман загинув 23 квітня неподалік Ізюму Харківської області. Коли він перестав виходити на зв'язок, Наталя запідозрила недобре. Але командир частини, якому вона змогла додзвонитися, сказав, що все гаразд — мовляв, просто зараз із Романом немає зв'язку. Про те, що син загинув, Наталі повідомили його товариші, які побачили в російському телеграм-каналі його фотографію на полі бою. Але навіть після цього офіційного підтвердження того, що Роман загинув, його матері ніхто не дав. Тоді Наталя звернулася до керівництва 95-ої бригади — бо загиблі бійці з цієї бригади теж були на фотографії з ворожого телеграм-каналу:

«Мій син лежить поруч із двома бійцями вашої 95-ї бригади, мій син — від Повітряних сил, — кажу. Оскільки там два ваші бійці, допоможіть мені знайти тіло сина».

Після того, як бійці дев'яносто п'ятої бригади знайшли тіло Романа за допомогою дрона (забрати вони його не могли, оскільки територія вже була окупована), вони видали Наталі акт про загибель її сина. Але жінка розуміла, що має забрати сина:

«Знаходжу відео про те, як заходять туди росіяни, і один із російських офіцерів розповідає, як йому смердять ці тіла, як вони їх убрали і як перед цим вони їх у засідці відстріляли. По суті, вбивця мого сина мені розповідає, як валяється тіло мого сина… Я була в стані розпачу, бо я розуміла, що зараз осінь, невеликі заморозки, почне опадати листя, засипле все і ніхто їх не знайде… Мені знайома сказала, що я одержима ідеєю забрати свого сина. Але наш син був гідний того, щоб його знайти та поховати».

Коли у вересні українська армія звільнила Харківську область, Наталя одразу ж почала дзвонити комусь тільки можна — і коли на звільнені території поїхала пошукова бригада, жінка вирушила на Харківщину разом з ними. Її не лякала ні близькість лінії фронту, ні те, що територія могла бути замінована ворогом. Окремо Наталя домовлялася, щоб у складі пошукової бригади були кінологи та сапери. Тіла Романа та двох бійців 95-ої бригади вдалося розшукати за допомогою пошукових собак:

«Вони лежали там троє так, як на тому відео росіян. Виявляється, вони просто кинули їх у яр. Ми забрали ці тіла, винесли, переклали в мішки, ідентифікували. У мого сина був жетон… І ці штани його, я сама пришивала ґудзики до тих штанів… Коли ми знайшли тіла, у мене було якесь полегшення, що нарешті я побачила свою дитину, забрала і я її поховаю…

Але ми з чоловіком ще не можемо прийняти, що наш син загинув. У нас була установка: наша дитина лежить там і її треба забрати додому. Тому що перед очима стояла фотографія, на якій він лежав убитим на галявині. А зараз я бачу лише могилу. Приїжджаємо на цвинтар, там усе у вінках, квітах… Тільки могила перед очима. Ми вчитимемося жити з тим, що сина немає і більше ніколи не буде…«

Нагадаємо подробиці смерті 6-річної дитини в Авдіївці: «Еля жила у цьому жаху майже десять місяців, і у неї не витримало серце».

На фото в заголовку Максим Купрійчук с мамою Людмилою

4515

Читайте нас у Facebook