«Семеро загиблих постійно стоять у мене перед очима»: сорок днів тому росіяни знищили найпопулярніше кафе Краматорська

— Юрію, почнімо з історії вашого закладу.

— Ми відкрили Ria Pizza у грудні 2011-го, за два тижні до Нового року. У радянські часи там був головний ресторан Краматорська.

Після масштабного вторгнення продовжували працювати. Однак, коли 8 квітня 2022-го на наш залізничний вокзал прилетіла «Точка-У» та загинули 59 людей, багато співробітників, перебуваючи у сильному стресі, вирішили залишити місто. Тому ми закрили краматорську Ria Pizza та переїхали до Києва. 1 червня минулого року відкрили тут ресторан із такою самою назвою.

Однак поступово все якось уляглося і частина працівників повернулася додому. У вересні ми знову відкрили Ria-Pizza у рідному місті. Люди сприйняли цю новину з великою радістю.

Кафе працювало в режимі їдальні, бо в прифронтовій зоні сухий закон. Ми пропонували обіди із трьох страв за двісті гривень. Усі наші відвідувачі цінували співвідношення ціна — якість. Це була найпопулярніша точка українського Донбасу. В обід та ввечері всі місця були зайняті. Ми завжди були всім раді й нікого голодним не залишали.

— Військові розповідали, що навіть якщо у них не було грошей, все одно їх годували.

— Було й таке. У нас харчувалися всі — бійці, волонтери, поліціянти, які стояли на блокпостах, відрядженні.

Людей обслуговували українською, російською та англійською мовами й навіть намагалися італійською, адже до нас постійно заходили іноземці — журналісти, волонтери, дипломати.

Там призначали зустрічі. Знаємо, що часто люди домовлялися ще у потязі, що зустрічаються у нас. Ми створили максимально комфортні умови для відвідувачів. У нас був інтернет, ми поставили два генератори на випадок перебоїв з електрикою і т.д.

Думаю, що теракт не був випадковим. Це була цілеспрямована акція. Очевидно, росіяни вирішили, що у нас буває багато військових, і вдарили. Якби хотіли знищити будівлю, вони б вночі ракету запустили. А це сталося у розпал роботи, коли був максимальний наплив людей.

Я на той момент летів у літаку. Щойно приземлився у Кракові, ввімкнув телефон і посипалися повідомлення…

Читайте також: Особливо цікавило, чи є в ресторані люди: затримано коригувальника ракетного удару по Краматорську

— Ірино, що розповідають ті, хто вижив?

— Мене теж не було в місті того вечора. Але о п'ятій ранку наступного дня ми з ще одним співзасновником Дмитром Ігнатенком уже примчали на місце. Коли побачила цей жах, зрозуміла, що Ria Pizza більше нема — все зруйновано. Я взагалі не розуміла, як можна було вижити у тій ситуації. Мені здавалося, що всі загинули. Але, слава Богу, більшість колективу жива.

Сталося це о 19.30, тобто наприкінці робочого дня. У нас комендантська година починається о дев'ятій вечора, тому зазвичай близько восьмої співробітники вже стоять на виході, а ми викликаємо таксі, щоб вони встигли потрапити додому.

Про пережите пекло всі розповідають одне й те саме. Все сталося блискавично. Ось просто — раз, і за одну секунду настала темрява, а стіни приміщення поповзли на людей. Експерти кажуть, що в загиблих була миттєва смерть.

Наш кальянник Сергій Заблуда перебував на літньому майданчику. Бачив, як у повітрі щось вибухнуло, потім яскравий спалах і ракету, яка чітко перпендикулярно йшла вниз. Він на якийсь час знепритомнів. Покупці, які виходили із ЦУМу, він неподалік, теж це бачили. А ті, хто живе ще далі, чули сильний гул.

Ті, хто був тоді у приміщенні, нічого не зрозуміли й не почули — ані вибуху, ані гулу. Сигналу тривоги не було. Як правило, прильоти трапляються у нас ще до сирени. А взагалі місто обстрілюють практично щодня.

Читайте також: «Я плачу від любові до України. Від того, що ми з нею зробили», — російська журналістка Вікторія Івлєва.

— Ви дуже пишаєтесь колективом. Що в ньому було такого особливого?

— Для мене це особиста трагедія. У душі утворилася величезна діра.

У нас великий колектив. І дуже патріотичний. Ми всі любимо нашу країну, наше місто та нашу роботу. Для нас це була друга родина. Усі співробітники — офіціанти, кухарі, піцайоло — молоді, від 17 до 29 років.

У Краматорську практично неможливо знайти роботу для їхніх батьків. Так от, ці молоді хлопці годували сім'ї. Вони були раді, що мають роботу. Заробляли багато чайових, завжди намагалися, щоб людям сподобалось у нас. Загалом ставилися до справи дуже серйозно.

Я часто знімала їх усіх. Як то кажуть, для історії. Розуміла, що йде війна, що це особливий час та особливе місце. Знімала, як напередодні Дня закоханих ми залишалися на ніч і прикрашали зал, як вбирали ялинку перед Новим роком. Тепер переглядаю ці кадри та думаю: як добре, що залишилася пам'ять.

Неможливо розповісти словами, яка в нас була тепла, весела та дружня атмосфера. Ми знали про проблеми та мрії кожного співробітника.

— Про що мріяли ці молоді люди?

— Наприклад, у старшого піцайоло Микити Довгопола, це мій дуже близький друг, були особливі стосунки з мамою. Він улюблений син, вона улюблена мама. Він узяв її до своєї команди, вони готували піцу та салати. А в перспективі мріяв орендувати якесь приміщення для неї, щоби там організувати швейну майстерню. Це була його мета, щоб мати займалася легшою працею: «Хочу, щоб вона копошилася зі своїм шиттям. Я тоді буду спокійний». Ще він нещодавно отримав права, мріяв купити машину.

Вони працювали в одній зміні. Його мама була того дня вихідна за графіком. І ось Микита загинув, а вона лишилася.

У офіціанта Влада Щербака теж був вихідний. Загинула його дівчина Євгенія Головченко.

Загинула Катя Андрійчук, наречена нашого піцайоло Сашка Супруненка, а його маму важко поранено. У них був справжній сімейний підряд. Спершу взяли на роботу Сашка. Побачили, що хлопець сумлінний, працює добре. Коли почали розширювати штат, він попросив: «А можна я маму приведу?» — «Звичайно, можна». Спробували, навчили — і мама вже у нас. Потім привів свою дівчину. Незабаром ми довідалися, що вони хочуть одружитися. Вони працювали разом — він, його мама та Катя.

У зміні того вечора було понад тридцять осіб персоналу. Семеро загинули. Вони весь час у мене перед очима — ось просто стоять у ряд і посміхаються.

Четверо тяжко поранені, вони зараз у лікарні. Це переломи хребта, причому один осколковий, та тазостегнової кістки, а в однієї жінки серйозні рани м'яких тканин. Десять людей отримали легкі та середні травми.

Мені здається, ті, хто залишився живим, ще самі не розуміють свого стану. А він, щиро кажучи, не дуже. У багатьох і панічні атаки, і депресії, і апатії. Весь наш колектив потім просидів кілька днів біля меморіалу із фотографіями загиблих.

Читайте також: Як продовжувати жити, коли весь світ злетів із котушок: розмова із психологом Світланою Чуніхіною

Коли цей приліт стався, на місце трагедії прибігли всі співробітники. Побачили під завалами адміністратора та офіціанта, почали їх витягувати, хоч це було небезпечно — бетон ще кришився.

Відчуття жаху, коли рятувальники шукали тих, хто залишався під завалами, запам'ятаю на все життя. Нас не пускали за огорожу. Не можна було дивитися на батьків, які сподівалися, що їхні діти живі. Родичі та всі ми стояли за цією стрічкою, а поліціянти приносили на впізнання фотографії…

Нам усім досі боляче. У нас були стосунки, як у великої родини.

— Читала, що і для ваших завсідників це теж стало величезною втратою.

— Наші гості дружили з нами. Тепер люди при зустрічі говорять або дзвонять: «Дякую вам велике за хлопців та дівчат». Досі щодня приносять на руїни квіти. Ми прибираємо зів'ялі, приходимо — знову свіжі букети, купа іграшок, якихось цукерок, свічки.

Багато хто пропонує допомогу: «Куди перерахувати гроші?» Дехто навіть хоче скинутися, щоб відбудувати нову піцерію.

У нас люди відзначали дні народження, корпоративи, ювілеї, якісь дати. «Я там познайомився з майбутньою дружиною». «Я у вас весілля зіграв». «Моєму другу-киянину тут так сподобалося».

Якось підійшов французький журналіст: «Як вам вдалося створити таке у воєнний час, та ще за двадцять два кілометри від фронту? Тут же є територія миру, щастя, тепла. Дайте, будь ласка, інтерв'ю». Ми відмовилися: «Жодних інтерв'ю до Перемоги».

А скільки знаменитостей у нас побувало! Колись викладемо фотографії.

Мене часто запитують, чи ми будемо відновлювати нашу піцерію. Юрій каже, що точно будемо, але згодом. У мене поки що немає сил думати про плани.

Хтось із робітників пішов працювати, адже треба жити якось. Часто дзвонять: «Це все не те». Хтось категорично не хоче тепер у цій сфері працювати. Один хлопець на фронт збирається. Усі співробітники, які залишились у місті, просять: «Будь ласка, відновіть кафе». Ми всі говоримо одне і те ж: «Ria Pizza — це найкращий час у нашому житті».

Розказувати — невдячна справа. Приходячи на роботу, всі завжди обіймалися цілувалися. Раділи, якщо у колеги трапилося щось добре. «Ви знаєте, він купив телефон? От молодець!» Дуже засмучувалися, коли в когось поганий настрій. Заспокоювали й підтримували: «Та гаразд, минеться». Вони завжди питали поради у нас, один в одного.

Читайте також: Зливав дані про наслідки обстрілу кафе в Краматорську: затримано агента росії

Один приклад. Періодично ми обов'язково проводили генеральне прибирання. У цьому брав участь весь колектив — офіціанти, кухня, адміністратори. І ось якось ми вирішували, о котрій завтра всі мають вийти, щоб встигнути до відкриття. Керуючий Артур Тіторук (саме він зібрав нашу класну команду) запропонував: «О шостій ранку». Я: «Та який о шостій ранку, їм потім до восьмої вечора працювати?» — «Інакше не встигнемо». А вони згодилися. Попередила їх: «Ми вас потім по залі на руках носитимемо». — «Ні, ми прийдемо».

Загалом, прийшла о сьомій ранку на роботу. А вони вже видраїли пів залу. Грала музика. Все у гарному настрої. «Ти не домила? Я тобі зараз допоможу». «Давай принесу тобі відро». І мені: «Все клас. Ми вас зараз навчимо генеральне прибирання робити».

Вони настільки працьовиті, відповідальні, дисципліновані, свідомі, дружні, уважні один до одного. Завжди усі разом робили. Хтось не встигає — інший одразу підхоплює.

Часто вранці спостерігала таку картину: хтось танцював брейк за барною стійкою, офіціант співав, хлопчаки віджималися від підлоги перед зміною — хто сьогодні посяде перше місце. А о дев'ятій годині відчиняли двері й зустрічали гостей: «Доброго ранку! Проходьте, будь ласка». І розпочинався новий день. Завжди смачно, душевно, атмосферно.

Ми в Києві намагаємось продовжити всі наші традиції та зберегти ту атмосферу. Тож запрошуємо всіх киян та гостей столиці до нашої Ria Pizza на бульварі Дружби народів, 27.

Але тягне до рідного міста. Знаєте, скільки я за цей час отримала SMS та дзвінків від військових? Найчастіше чула два слова — «дякуємо» та «помстимося!»

Читайте також: «Росіян треба забити під землю на півтора метра за все, що вони наробили», — письменник Ян Валетов

1209

Читайте нас у Facebook