«Розуміла, що немає загрози, а тілу все одно страшно»: зірка серіалу «Лікарка за покликанням» про виклики великої війни
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну Іоланта Богдюн тільки мріяла про акторство. А вже через декілька місяців з рідного Тернополя приїхала до Києва поступати у театральний університет, вперше потрапивши під ракетний обстріл. Зараз Іоланта навчається і вже знімається у кіно. Її перша велика роль — у драматичному серіалі «Лікарка за покликанням» («1+1» Україна), заснованому на історії життя «Охматдиту» в перші 50 днів повномасштабного вторгнення.
В ексклюзивному інтервʼю «ФАКТАМ» Іоланта розповіла про свої страхи, поїздку до рідних у США та надихаючи речі.
«Просто не вистачало ресурсу встати з ліжка»
— Іоланта, це ваша перша велика роль у серіалі. Що відчували, коли отримали запрошення?
— Я тоді ще навчалася на другому курсі університету ім. Карпенко-Карого. Ми, студенти, знали, що йде кастинг на серіал і записували самопроби. Так само і я, і, відверто, навіть про це забула. Аж тут мене запросили на живі проби, де була сцена з Сергієм Стрельніковим. Як же я переживала! Здавалося, що у мене нічого не вийшло. Хотілось зробити якнайкраще, але… Памʼятаю, як режисер каже: «Все, іди». Думаю, як? Я тільки зібралась. Вийшла з майданчику і заплакала. А через деякий час мені передзвонили і повідомили, що мене затвердили на роль. Це було неймовірне щастя!
— Серіал знімали у кінці травня, у Києві. Постійні тривоги, часто ночами… Що запамʼяталося з того часу?
— Так, тоді були часті атаки на Київ. Звичайно, важко, ти живеш своїм життям — навчання, зйомки, а вночі повітряна тривога. Було так, що просто не вистачало ресурсу встати з ліжка. Але ж треба на ранок бути свіжою, енергійною, бо зйомки.
.jpg "Зйомки серіалу «Лікарка за покликанням»")
— Як ви справлялися?
— Це колективна річ, всі якось переживають. Мені допомагає підтримка близьких, мій хлопець. Коли ти розділяєш свою біль з іншими, стає трохи легше. В той період я активно займалась йогою, і мені це також допомагало. Коли постійно тривоги, наче сходиш з розуму, а потім повертаєшся до себе.
Читайте також: «Без України росія перестає бути імперією. От вони й бісяться»: Руслан Шаріпов про причини ненависті росіян до українців
«Тут ти своя, а там нікому не потрібна»
— Виходить, на початку повномасштабного вторгнення ви закінчували школу?
— Так, 11 клас. Я вчилась і жила у Тернополі. Памʼятаю, 24 лютого мене розбудила мама і сказала збирати молодшого брата. Сама поїхала на роботу, але швидко повернулася. Ми поїхали до бабусі у село і сиділи там до початку моїх вступних іспитів. У перші дні було страшно — що робити, куди все дійде, багато хто почав виїжджати за кордон.
— Ви могли також поїхати.
— Але вирішила все ж таки залишитись. Я знала, що навіть, якщо поїдемо, буду поступати тільки в Україні. Я не розглядала навчання за кордоном. Тут ти своя, а там нікому не потрібна.
Моя мрія стати акторкою ще з дитячого садочку. Приймала участь у всіх конкурсах читців, талантів. З сьомого класу пішла у театральну школу і мріяла про Київ, у якому я була лише один раз і дуже недовго. Мама казала: знаєш, скільки там хороших актрис, але мене було не зупинити.
— Яким запамʼятався Київ початку великої війни?
— Для мене все було новим, незвичним. Все мене надихало, переповнювало. Все було в радість. Навіть не жахали повітряні тривоги. Перші вибухи я почула у жовтні, вже коли навчалася. Тоді ми з подругою знімали квартиру. Памʼятаю паніку, яка нас охопила. За 7 хвилин ми добігли до метро, а потім просиділи в ньому весь день. Так, часом було страшно. Але навчання мене переключало. Люди адаптуються до всіх умов.
Читайте також: «У мене є мрія зіграти путіна»: зірка «Дільничного з ДВРЗ» Володимир Гладкий про життя під час великої війни
— Ви звикли до війни?
— Важко звикнути. Коли довгий період немає тривог, потім наче вперше їх чуєш. А якщо часто, навіть, звикаєш. Але війну прийняти не можна. Це як болячка, якої намагаються позбутися.
Нещодавно я була в Америці, на 4 липня — їх День незалежності. Цілий день гупали феєрверки. Я розумом розуміла, що немає загрози, а тілу все одно страшно. Я їздила до мами з братом — вони виїхали півтора роки тому. Звичайно, мама переживає, відслідковує тривоги в Україні, але навіть не каже мені виїжджати. Вона розуміє, що тут моє місце.
.jpg "Іоланта Богдюн")
— Звідки у вас таке рідкісне імʼя?
— Так мене батько назвав. Йому дуже сподобалось це ім’я. Мама до останнього не знала, хто у неї буде. А він сказав: буде Іоланта, 4 кг, з великими синіми очима. Так і сталося. Я народилася синьоока, а перекладається це ім’я, як фіалка. Дома мене всі називають Йоля.
Читайте також: «Справжня історія України може розвалити росію»: документаліст Акім Галімов про реальну історію Криму
— Що пішло від вас вже назавжди з цією війною?
— Все, що повʼязано з росією — музика, література, кіно. Колись ми цім захоплювались, але це того не варто! І коли тільки ти поставиш собі «стіну», Всесвіт сам дає те, чим надихатися. Все це і раніше у нас було під носом, але ми його не помічали.
Раніше у інтерв’ю «ФАКТАМ» відомий шеф-кухар розповів про життя під час великої війни.
92Читайте нас у Facebook
